Пішов якось лісоруб у ліс дерева на ціпа рубати. Намітив підходящі дерева й давай їх валити. Звалив одне, друге, третє... Де повалить, там і залишить, думає: « По дорозі назад зберу».
Нарубав дерев скільки треба й став їх збирати. Але поки збирав, зовсім заблудився.
Сіл він на повалену ялину й заплакав. Плаче, плаче, раптом чує — іде хтось, тільки тріск коштує. Підняв голову — бачить великого лева.
Лев запитує:
- Чого ти плачеш?
- Як же мені не плакати? Я заблудився, не можу з лісу вибратися, — відповідає лісоруб.
- Не тужи, сідай на мене верхи, я тебе з лісу винесу, — говорить лев. Але людей з переляку — ні з місця.
- Ну, сідай, сідай же, — квапить лев. - Я тебе не трону.
Усе не вирішується лісоруб. Втретє мовить лев:
- Сідай, говорять тобі...
Бачить людей, що ослухатися не можна. Сіл на лев верхи й поскакав. Ось уже й опушка видна. Отут лев велів лісорубові зіскочити й карає:
- Дивися, людей, ти про мене поголоску не розноси, нікому не говори, як я тебе з лісу виніс.
- Ні, ні, нікому ні слова, — клянеться лісоруб. Попрощався з ним лев, і розійшлися вони кожний своїм
Шляхом: лев — у ліс, а людей — додому.
Ось якось раз наварили сусіди пива й покликали цієї людину. Напилися всі й давай різні різниці розповідати — хто що бачив або про що чув. Слухав лісоруб, слухав, не стерпів і став про те, що з ним приключилося, розповідати. Говорить:
- Ось із мною був випадок, так випадок... Я на леві верхи скакав!
Ніхто не вірить. Тоді розповів лісоруб, як справа була. Повірили йому.
Пройшло з того вечора тижня дві-три. Пішов одного разу лісоруб на опушку ячмінь сіяти. Раптом, звідки не візьмися, лев. Злякалася людина: знає адже, що слова-те не стримав...
Запитує лев сердито:
- Ти навіщо про мене поголоску розпускаєш? Хіба так ми з тобою вмовлялися?
А людей у відповідь:
- Я нікому ні слова... Це, напевно, ячмінь так хміль розбовтали. Коли ти мене з лісу виносив — ячмінь на ноги піднімався, а хміль на дерево піднімався. Бог знає, кому вони проговорилися. Ніхто, крім них, нас і не бачив.
Вислухав його лев і говорить:
- Давай їх сюди. Я їм покаджу...
Домовилися лев з людиною так: зробить людей два корита й поставить їх на узліссі. У одному буде хміль, а у іншому — ячмінь.
Домовилися, значить; лев пішов у ліс, а людей знай собі ячмінь сіє.
Увечері людина привезла з міста сивуху, а будинку пива наварив. Зробив два корита, поставив, де вмовилися, і налив у одне корито сивуху, у інше — пиво.
Захотілося йому подивитися, що лев стане робити з пивом і сивухою. Забрався він на високу ялину й дивиться.
Незабаром прийшов лев. Підійшов до корит і говорить:
- Добре, що я людину не загубив: адже він зовсім і не винуватий.
Розкрив лев упасти, поричал, поричал і давай ячмінь так хміль хлебтати. Лизне з одного корита, лизне з іншого...
Сидить людей на ялині й бачить, що лев уже похитується. Похитався він, похитався, упав на землю й заснув. Кричав, кричала людей, щоб довідатися, міцно лівий спить або тільки здрімнув. А лев-те лежить і не шелохнется. Зрозуміла людей, що міцно лівий схмелів; спустився він з дерева на землю, підійшов до звіра й говорить:
- Лев, агов, друже, що з тобою? Вставай!
А той спить собі так спить. Людей його й за гриву смикав, і штовхав його, і тяг, — але лев навіть і не пошевельнулся.
« Перегоди-но, — думає людей, — зіграю я з тобою жарт».
На щастя, були у людини у кишені ножиці: у той день він дітям волосся підстригав. Вийняв він ножиці й обстриг лева начисто, тільки гриву залишив. Зв'язав вовна у вузлик, а сам знову на ялину піднявся й дивиться: щось тепер лев робити буде?
Чекав, чекав людей, нарешті бачить: ворухнувся лев. Подригал ногами, потім піднявся на весь зріст так як заричить! Ричить, ричить, а до корит підійти боїться. Раптом оглянув лев себе, побачив, що він увесь обстрижений, і говорить:
- Щастя моє, що хміль із ячменем голову мені із плечей не зняли! А то б мені й зовсім кришка.
Озираючись, щоб люди не помітили, побіг лев у ліс. Так і донині всі леви стрижені ходять.