Жили-Минулого брат із сестрою. Душу у душу жили. Але ось якось стали люди братові говорити, що пора б йому й одружитися.
- А чого мені одружитися? У мене сестра за господарку!
- Сестра сестрою, а дружина — дружиною!
Увечері розповідає брат сестрі, що люди радять. Сестра відповідає:
- Одружися, братик, одружися. Та насправді уже підійшов час. Тільки я з тобою жити не стану. Постав мені за полем маленьку хатинку, щоб могли ми рядком як колись по-гарному жити.
Добре. Поставив братик сестрі маленьку хатинку й незабаром одружився. Так ось нещастя — побрав він за себе адже-міну дочку. Ось адже до чого чудно! Сестра прямо як передчувала це. Виходить, серце їй підказало від брата відділитися!
Час іде. Живе братик зі своєю відьмою, а сестру як і раніше любить: і ранком до неї загорне, і ввечері її відвідає. А відьмі не по нутру, що братик вічно у сестри сидить.
Ось якось ранком брат знову до сестри направився, а відьма навіть від злості зубами скрипить.
- Ну, покаджу ж я тобі! - не витримала підла. Побігла у хлів, прирізала всіх корів. Чоловік приходить, а вона до нього:
- Ступай, ступай знову до своєї золотої сестриці ні світло, ні зоря! Подивися, що вона у цю ніч накоїла! Усіх твоїх корів зарізала! Адже ти ж як дитя мале!.. Усі тільки їй так їй, а ось бачиш, яким добром вона тобі відплатила! Сліпий ти етакий!
Поки вона отак голосила, чоловік схопив гаманець із грішми й побіг, ні слова не говорячи, на базар — корів купувати. Іде повз хатинку, виходить сестра.
- Братик, куди квапишся? Що так смутно дивишся?
- А! Хіба всі прикрості розповіси!
- Ти ж завжди розповідав. Тому зараз таїш?
- Нічого, нічого! Іншим разом розповім! - відмахнувся братик і далі пішов.
Ось знову проходить час. Брат усе забув, знову почав до сестри захаживать. Відьма усе зубами скрегоче. Та ось якось раночком, коли брат у сестри був, побрала відьма й прирізала всіх овець. Приходить чоловік, а відьма давай голосити:
- Знову до сестриці побіжиш? Подивися, що вона у цю ніч у нас накоїла! Усіх овець прирізала! Хоч із будинку біжи, якщо ти ще їй спускати будеш!
Поки вона волає, брат побрав гаманець із грішми й на базар — овець купувати. Іде повз хатинку, виходить сестра:
- Братик, куди квапишся? Що так смутно дивишся?
- А! Хіба всі прикрості розповіси?
- Так адже ти завжди розповідав. Тому зараз таїш?
- Нічого! Іншим разом розповім! - відмахнувся братик і далі пішов.
Ось знову проходить час. Брат усе забув, знову почав до сестри захаживать. Відьма усе зубами скрипить так голову ламає, як би змусити чоловіка із сестрою розправитися.
«А поберу-но я так уб'ю своєї дитину, а потім скажу: «Коли тебе будинку не було, поибежала твоя сестра з ножищем і вирішила нашу дорогу крихту». Отут-Те вже він не витерпить!»
Так і зробила. Виїхав чоловік дрова рубати, а відьма зарізала своєї дитину й чекає чоловіка. Приїхав той — про, господи! - і пішли сльози так голосіння.
- Дорогий наш крихітка — немає його у живих, немає! Поки я у хліву була, прибігла твоя сестриця ненаглядна, немов звір який, ось з отаким ножищем і зарізала дитину нашого у колибельке! Усі вона, сестра твоя! Ой, горі мені! Що ж робити, як же мені бути? У самого нашого двору вбивця живе, чоловіка мого обплутала — той вуж і мені більше не вірить. Скінчиться тим, що й мене скоро вб'ють!
Упала відьма на землю, катається, а у будинок входити не прагне. Пішов чоловік туди, побачив дитину — і кров у нього закипіла. Вийшов він до дружини, сльози втирає, радиться, як далі бути.
- Як бути? Побери сокиру, відрубай їй обидві руки. Тоді нехай живе поруч із нами. Без рук-те вуж не зможе вона худа лагодити. А вуж так ця справа залишити, дорогою мій чоловік, не можна!
Важко у брата на серце, але побрав він сокира й пішла робити те, на що дружина підбила. Як тільки відійшов подалі, дружина вмить спурхнула метеликом і плакати перестала, навіть на ворота ще забралася, щоб упевнитися, чи піде чоловік до сестри у хатинку.
Пішов він. Назустріч сестра виходить:
- Що ти, братик, плачеш?
- Лихо-Те яка! Підемо із мною!
Сестра подумала: вірно, веде своє лихо показати. Та пішла з ним. Підходять у лісі до кривої берези. Зупинився брат.
- Ось це і є твоє лихо? - запитує сестра.
- Вона сама, — відповідає брат. - Поклади руки на березу, отут тобі моє лихо й з'явиться!
Поклала сестра руки. Як ударить по них брат сокирою — і, не дивлячись, додому скоріше бігти. Застогнала сестра, запричитала: «Крівця, не течи! Краса, не пропади!»
Та ось диво! Кров не тече, а личком сестра краше сонця стала.
Довго бедняжка безрука по лісу бродила. Та ось якось уночі вийшла до замка одного короля. У замка був великий яблуневий сад і у самій середині його стояла алмазна яблуня із золотими яблуками. Сам король її оберігав.
Увійшла сестриця потихеньку у сад і стала, як могла, ротом яблука прямо з гілки є. Нарешті побачила алмазну яблуню, підійшла до неї. Усі так і засяялося! Світиться алмазна яблуня, світиться сестрицин лик, світяться золоті яблука. Одне яблуко сестра прямо з гілки з'їла. А потім знову у ліс пішла.
Ранком старий король прибігає до сина.
- Синок, ступай у цю ніч яблуню стерегти — одне золоте яблуко пропало!
Пішов уночі королевич яблуню стерегти. Чекав, чекав — ніхто не йде. Тільки раптом глянув — у тернику, недалеко від яблуні, щось світле ворухнулося. Підійшов ближче, дивиться — людей. Дівиця. Та личком, точне сонечко, світиться. Ану ж бо вилазь звідти! Що ж, вона згодна, тільки якщо їй за це золоте яблуко дадуть. Подає їй королевич яблуко — бери, мов. А як його побрати? Рук-Те немає. Так прямо ротом і побрала. Побрала яблуко й знову прагне піти, а королевич говорить:
- Не йди! Коли дав я тобі золоте яблуко, так будь моєю нареченою.
Вона б з полюванням, тільки нехай він гарненько подумає — куди йому таку, безруку?
- Ні, ні, мені твоя краса дорожче твоїх рук! - говорить королевич і веде її до батька. Король не противиться: «Бери, якщо подобається, не лихо, що рук ні».
Ну й зіграли весілля.
На інший рік пішов молодий король із батьком на війну. А у ту пору народився у безрукої королеви син, такий же гарний, як і вона сама, тільки ще із золотими волоссями. Усе дивували на таку дитину. А у королеви душу не на місці. Треба ж короля сповістити про таку радість.
Добре. Відразу пишуть лист, так-де й так, народився у королеви син, точно ясне сонечко, та ще златокудрий. Та повіз гонець лист королеві. Королева йому перед тем
Покарала:
- Поспішай, не зупиняючись. Якщо вже зовсім із сил виб'єшся, так на півдорозі побачиш хатинку, де я раніше тулилася. Загорни у неї відпочити або переночувати. Тільки не довіряй нікому з тих, хто туди ввійде!
Скакав, скакав гонець — на третій вечір, із заходом сонця, із сил вибився. Незабаром побачив хатинку. Заходить у неї — там ні душі. Чого чекати? Закрив двері й улігся. А братова дружина, відьма, почува, що двері ляснули, затупотіла, зашкутабогала скоріше подивитися, що там — зовиця повернулася, або хто чужий забрів? Дивиться — ні, не зовиця, чужий хлопець.
- Чого тобі тут потрібне?
- Зайшов переночувати.
- Куди скакаєш?
- До короля на війну.
- Вести які-небудь нові є?
- Є й нові, є й старі — які прагнеш!
- Що ж це ти з такої дороги на голій підлозі спиш? Перегоди, зараз я тобі м'яку постіль зіб'ю!
Хлопець згодний — чи зле! Спасибі! Притягла вона йому перину, збила її, а сама додому не йде, чекає за рогом, поки він засне. Та тільки він заснув, відьма потихеньку прокралася, так що й двері не скрипнули, і давай по його кишенях шарити. Знайшла лист і довідалася з нього, яка у зовиці радість.
«Добре, — думає відьма підла, — це лист я собі залишу, а замість нього напишу так: «Народився у королеви син, ні з кішкою не схожий, ні на пса не схожий, не зрозумієш, що».
Так і зробила відьма. Гонець навіть і не догадався. Привіз лист королеві. Король плечима пожав від такої звістки. Однак відповів, щоб чекала його додому й виховувала сина, який би не був, — хоч на пса схожий, хоч на кота, там видне буде. Поскакав гонець із цим листом назад, так як на лихо знову у ту ж хатинку загорнув переночувати. Почува відьма, що двері стукнули, жваво прибігла туди.
- Ой, так що ж ти на підлозі спиш? Зараз перинку зіб'ю!
Хлопець згодний. А відьма почекала, поки він заснув, і обшарила кишені. Знайшла лист А там сказане — виховувати дитину до повернення короля.
«Ну, немає! Поберу-но я краще напишу так: «Та бачити не прагну твоєї дитину! Погуби його як можна скоріше!»
Так і написала відьма, посміхаючись. Привіз гонець цей лист. Королева прочитала — убивається. Що ж тепер робити?
Проплакала день, інший, третій, але робити нема чого — віддала дитину служницям. А що служницям робити? Жалко їм королеви. Розв'язали кинути його у стайню до коней, будь що буде. Кинули, а коня підібрали дитину й давай колисати:
Спи, дитя, без матінки, Чекай панотця!
Прийшли служниці ранком подивитися — дитина жива-здоровий. Розв'язали у хлів його кинути. А бики так корови давай його на рогах качати так колисати:
Спи, дитя, без матінки, Чекай панотця!
Прийшли служниці ранком подивитися — дитина жива-здоровий. Ну й принесли його назад королеві. Побрала та сина, ще пущі плаче. Нарешті сказала вона так:
- Навіть худобини моєї дитини пощадила, як же я від нього відмовлюся? Прив'яжіть мені дитину на спину, піду я у ліс, зникну від чоловікових очей. Коли вмру, так умру разом із сином. А виживу, так разом з ним виживу!
Пішла королева й стала бродити по лісу. На третій день захотілося їй є, і дитина від голоду плаче. Що ж робити? Рук ні, навіть дитину зі спини зняти не може. Як його погодуєш? Плаче, бідна, горючими сльозами.
Раптом по лісу якийсь дзенькіт пішов. Підняла вона ока й бачить — з неба спускається до неї сивий старець і кличе:
- Бери, бери!
- Так що ж я поберу?
Не встигнула вона домовити, як упали зверху дві руки й приросли до плечей, а у одній руці мішечок затиснутий. Як розв'язала його, так посипалося звідти золото. Сиплеться — не вгамувати. Королева прямо мови втратилася від такого чуда. А старець говорить:
- Бери усе, що я тобі даю, а дитину свого мені віддай! Однаково ти його у лісі не вбережеш. Прийде час — віддам його тобі!
Королева думає: «Якщо він мені руки повернув, то й дитину поверне. Нехай бере!»
Побрав старець дитини й зник, як у воду канув. А королева пішла, пішла, сама не знаючи, куди. Через кілька днів ліс скінчився, потягнулися поля так садиби. Зайшла королева у один будинок і просить, щоб дали притулок мандрівницю. Ті давай випитувати, хто вона така.
- Сказительница я, ходжу по світлі так казки розповідаю.
Дали притулок її. Прожила вона там кілька днів, бачить — хазяї до неї з пещенням. Ось якось уночі залишила королева розв'язаний мішечок посередині двору. До ранку повний двір золотом завалений. Хазяї дивують, а сказительница їм говорить:
- Не дивуєте, а беріть-но краще це золото, побудуйте з нього палац і ухвалюйте у ньому будь-якого подорожанина, як мене прийняли!
Добре. Побудували вони палац. Блискає палац, здалеку його видне.
Тим часом з війни повернувся молодий король із батьком. Розповіли їм, що отут трапилося. Ах ти, господи! Король із горя ледве не занедужав. Як гонець змів таке накоїти? Гонець клянеться, божиться — нічого не допомагає. Кинули його у у'язницю. Та відразу пустився король свою дружину шукати. Хоч до кінця століття свого буду шукати, говорить, додому не повернуся, а знайду, — ось як заприсягся.
Іде, іде, бідолаха, день, інший, третій. Через болота бреде, лісами продирається — ніде сліду відшукати не може. Та ось якось увечері, сонце вже зайшло, колом тьма спускається, а у одному місці верхівки дерев світяться. Чудеса! Що це там блискає? Піти подивитися. Ішов, ішов — приходить до золотого палацу. Заходить туди, чи не можна, мов, передохнути? А тому ж немає? Цей палац для втомлених подорожан вибудуваний. Нехай всідається, зараз йому й стіл накриють. А королева вже про вечерю подбала, несе його на стіл.
« Їй-Же-Їй, — думає король, — не будь у неї рук, я б сказав, що це моя дружина: такий же світлий лик, такий же голос, усі точнісінько таке ж».
Ось поїв він.
- Ну, що тепер будеш робити? - запитує королева. - чи Спати підеш, або поговорити прагнеш?
- Ні, ні, спати мені ще не хочеться. Розкажи мені що-небудь.
- Добре! - говорить королева. - Розповім я казку.
- Казку, так казку, я й казки люблю.
- Отож, — початку королева. - Жила-Була безрука королева...
Насторожився король.
- Та у тієї королеви, поки король на війні був, народився син, начебто сонечко, кучері золоті. А король побери та й прийшли наказ, щоб дитину погубити.
Король навіть рота розкрив.
- Тоді віднесла матір дитини у ліс. А там з'явився сивий старець. Той повернув матері руки, а дитину побрав із собою, пообіцявши виховати його й потім повернути. Тепер мати живе у золотому палаці. Якось загорнув у той палац король і свою дружину не довідався...
- Не розповідай далі! - крикнув король і обійняв свою дружину. - Тепер я тебе довідався!
Від радості обоє більше ні слова не могли вимовити — заплакали.
Через тиждень король із королевою повернулися додому. Старий король із радощів відразу влаштував великий бенкет, полсвета запросив. Коли бенкет уже щосили йшов, відкрив старий король двері, вніс два кошики, одну повну горіхів, іншу — порожню, і задав таке завдання:
- Хто може горіхи у порожній кошик парами перекласти й сказати, що яка пара значить?
Усе плечима потискують, так думають і отак прикидають — нічого придумати не можуть. Отут розорюється двері, входить старець із підлітком і говорить:
- Де вам таке завдання розв'язати. Пустите мого мальца, він упорається.
Добре. Нехай хлопчик розгадує. Побрав хлопчик пари горіхів, поклав у порожній кошик і говорить:
- Була у одного брата люб'язна сестриця — ось одна пара. А той брат одружився на ведьминой дочці — ось друга пара. Зненавиділа відьма сестру й підмовила чоловіка, щоб той відрубав сестрі руки за те, що вона її дитину вбила, — ось третя пара. А відьма-те усе набрехала й чоловіка обдурила — ось четверта пара. Прийшла сестра у королівський сад, стала з алмазної яблуні золоті яблука є — ось п'ята пара. Королевич її побачив і одружився на ній — ось шоста пара. Поки король був на війні, королева народила сина, але відьма викрала у гінця з кишені лист і написала, що у королеви народився виродок, ні у кішку, ні у собаку — ось сьома пара. Прийшов король із війни й кинув гінця у у'язницю, а той зовсім невинний — ось восьма пара. А королева тим часом віддала свого сина старцю на виховання — ось дев'ята пара. А старець його привів, щоб повернути, — ось вам і десята пара...
Не дали йому доказати — довідалися король із королевою свого сина, не знають, що й робити від радості. А старець зник, як у воду канув.
Отут уже король такий бенкет улаштував, яких ще не бачили. А після бенкету говорить своєму війську:
- Йдемте відьму стратити!
Прийшли туди. Виходить відьма зі своїм чоловіком, братом королеви, і запитує, що війську потрібне?
- Відплатити тобі по заслугах! - говорить король і відразу наказав схопити обох і розірвати кіньми. Але у той мить біжить королева, задихаючись, тому що від самого будинку бігла, і кричить:
- Не торкайте братика! Він хоч і винуватий, а Усе-таки я його вибачила!
Робити нема чого — розірвали одну відьму, а брата у живі залишили. Та гінця з у'язниці випустили. Словом, усе знову улагодилося.