У старожитні часи жив зі своїми батьками син по імені Илинь. Здоровіший він був і сабоний. Але одного разу заліз він у клуні на піч і з тієї пори став такою слабкий так кволий, що з місця не міг рушити, так і пролежав на печі кілька років.
У один прекрасний літній день, коли всі домашні пішли на косовицю, а Илинь сидів один на печі, увійшов убогий старець і говорить: — Хай бог помагає, Илинь! Подай милостиню бідній людині!
- Дав би я тобі, бідна людина, охоче всі що тільки у мене є, так немає сил з печі злізти; так що ступай сам у комору, там знайдеш і м'ясо, і молоко, і пиво. Їж і пий, скільки душі завгодно!
Пішов жебрак у комору й наївся досита; після того заходить назад у клуню й говорить Илиню: — Спасибі, синок, добре у тебе серце, нагодував ти мене, голодного, чому бог послав. Спасибі тобі, спасибі! Але скажи, синок, тому ти з печі на землю не злазиш?
- Ех, дід, уже давненько сиджу я ось так — не дужий я злізти, і ніхто допомогти мені не у силах.
- Так ти спробуй, може, і злізеш!
- Ну, коли ти велиш — спробую!
Спробував раз — уже на коліна став підніматися. Спробував у другий — уже на ноги встав. Як спробував втретє, — так з печі зліз і пішов... Вийшли обоє із клуні, жебрак і говорить: — Послухай, синок, що я тобі скажу. Поставимо тут надворі великий стовп кам'яний!
- А на що нам такий стовп? - запитав Илинь. Старий відповів: — Ти знай став, потім зміркуєш, на що!
Ось узялися вони за справу й скоріше швидкого кам'яний стовп поставили.
Отут жебрак говорить Илиню: — Побери-но так переверни стовп!
Обхопив Илинь стовп, піднатужився й усе світло перевернуло.
- Ні, синок, це вуж надто! - викликнув старий, — дам тобі сили тільки на те, щоб ніхто на світі тебе не здолав, а більше немає!
- Спасибі тобі, дідусь, за таке благодіяння! - сказав Илинь.
- Немає за що, синок, дякувати! Це тобі за те, що вбогих не проганяєш, — промовив старий і негайно пропав.
Ось пішов Илинь на біле світло подивитися. Та й кому небажання подихати чистим повітрям, коли так довго будинку просидів?
«Постій, однак! - спохватився Илинь, — соромно ходити по світлі голіруч. Слава богу, що знову можу ходити й працювати, ось поберу знесу-но я косцам сніданок».
Сказане — зроблене. Побрав він у одну руку бочку пива, у іншу м'яса й молока, під мишки хліба й раушей, і пішов до косцам. Працівники, побачивши Илиня зі сніданком, кинулися йому назустріч, обрадувалися, що Илинь знову ходить, та ще таку ношу важку приніс.
- Розкажи, Илинь, як ти видужав? - запитують його навперебій.
Илинь розповів усе один по одному як було, потім говорить:
- Ви тепер поїжте, а я піду на біле світло подивлюся.
Іде він, іде, утомилися не знаючи, підходить уводити, увести до ладу одному велетневі. Велетень сосни із землі з коріннями вириває. Подивився велетень на нього палаючими очима й говорить:
- Що ти шукаєш, чого тобі треба і як ти насмілився до мене наблизитися?
- Я — Илинь, пішов на мир подивитися, свіжим повітрям подихати.
- Ну добре, раз вуж прийшов. А знаєш, що? Давай поміряємося силою: хто вище закине мою булаву залізну, той буде хазяїном, а іншої — його працівником. Сам буду кидати першим.
- Добре, поміряємося! - сказав Илинь, — мені однаково, хто кине першим.
Підкинув велетень свою булаву — через півгодини вона назад на землю впала, погнулася малість; а коли Илинь розмахнувся й запустив її у небо, булава тільки через годину впала назад і навпіл переломилася, а обоє кінця у землю пішли. Те-Те велетень журився по булаві:
- Де поберу тепер коваля, який скує мені булаву? Тут поблизу жодного коваля не знайдеш!
- На що нам коваль! - викликнув Илинь. - Дай тільки подів п'ять заліза. Так не забувай, що по нашій угоді ти тепер мій працівник і твоя булава тепер моя. Я вуж і лагодити її стану сам.
Дає велетень п'ять подів заліза, а Илинь булаву у десять берковцев і п'ять подів заліза поклав собі на коліно й скував обоє кінця разом прямо вхолодную, без молота — кулаком. Потім говорить велетневі: — Ти — мій працівник, пішли далі!
Пішли. Ішли, ішли — підходять уводити, увести до ладу іншому велетневі, який грудьми гори перекидав. Подивився він страшними очима на Илиня. А Илиню хоч би що — тільки крикнув:
- Послухай-но! Адже й ти мій працівник — пішли!
- З якої такої статі? Щоб я був працівником у отакого ледаря? Дивися не попадися мені у лабети!
- Потише, потише! Не боляче-те приндься! Не здумай у мене комизитися! Ось моя залізна булава, підкинь її догори. Якщо кинеш вище, те знай — бути тобі хазяїном, а мені — працівником, а якщо я кину вище, те я буду хазяїном, а працівником бути тобі.
Побрав велетень залізну булаву й метнув її у небо. Пройшло півтора години, і тільки тоді залізна булава впала на землю й зігнулася. Після нього Илинь кинув. У нього вона пробула у піднебесся цілих дві години, а коли на землю впала, навпіл переломилася. Ось знову додав він п'ять подів заліза, поклав на коліно й так само, вхолодную, скував кулаком.
- Тепер ти — мій працівник, пішли далі!
Ішли, ішли всі троє — нарешті вийшли на берег морської. Ідуть по морському берегу, бачать — спить там велетень страшенний. Увесь велетень у воді, одна голова на суші, а борода у нього у шістдесят сажнів довжиною. Страх було дивитися на такого велетня, однак Илинь, пам'ятаючи слова дідка, прийнявся його будити. Підійшов він до велетня, схопив за бороду й крикнув: — Агов, велетень, ти чого валяєшся! Ану ж бо піднімайся!
Прокидається велетень, бачить — отака дрібнота його розбудила, продер він ока й взревів, як лев, громовим голосом: — Як ти, комашка, насмілився мене за бороду вистачати й над моїм сном насміхатися? Я тебе, негодник, провчу! Зітру твої кісточки-у порошок і по вітру розвію!
- Потише, потише, силач! - відповідає йому Илинь. - Спершу спробуй мою булаву у небо закинути, а тоді подивимося, хто з нас сабоніше.
Велетень кинув, і булава впала через дві години; а коли Илинь метнув її, то повернулася булава на землю лише через три години й розламалася надвоє. Але цього разу, щоб скувати її, побрав Илинь десять подів заліза, поклав обоє кінця на коліно й скував кулаком. Стало у Илиня три працівники — чому тепер зайнятися? Ідуть вони усе далі й далі. Ішли, ішли, прийшли до старого замка. Було отут багато биків, а людей — ні душі. Тоді велить Илинь працівникові щодо обіду поклопотатися.
- Ти, — говорить він, — який там сосни смикав, залишишся будинку, одного бика заколеш і, поки нас не буде, звариш нам обід.
Велетень Соснодер залишився, бика заколов, зварив, приготував усі, стіл накрив і чекає... Але отут виліз із землі етакий стариган з довгою сивою бородою, поколобродив Соснодера й увесь обід з'їв. Приходить хазяїн із працівниками, запитує: — Ну як, чи готовий обід?
- Немає нічого! Не гневайся, хазяїн, не зміг твій наказ виконати — страх як голова розболілася, сил не було підняти її, ще й тепер тріскотить.
На інший день Валигора будинку залишився. Покарав йому Илинь: — Дивися, щоб був обід зварений!
Та цей зробив усі як покладається; так тільки покінчив з варивом, як знову вилазить із землі стариган із сивою бородою, відколотив Валигору й з'їв обід.
На третій день залишився Морський Лежень обід готовити. Він працював тільки сидячи: сидячи бика забив, сидячи воду носив, і усе-те переробив сидячи, жодного разу на ноги не піднявшись. Але тільки усе було готове — виліз той самий стариган із сивою бородою, відколотив Морського Лежень, з'їв обід і пішов. Іде хазяїн, думає: «Ну, хоч раз пообідаємо!»
Заходить, запитує: Де обід?
- Немає нічого, хазяїн, у мене теж страх як голова розболілася — від болю сил не було нагнутися.
«Екие чудеса! У всіх трьох одне лихо. Щось тут нечисто!» роздумує Илинь, а на четвертий день залишився будинку сам. Зарізав він бика, зварив обід і стіл накрив. Але ледь усе було зроблено як покладається — стариган отут як отут. Заходить — прагне відколотити хазяїна.
- Ах, так! - закричав Илинь, — ти, старий шкарбун, мабуть, і є той бешкетник, що моїх працівників побив і їжу зжер! Перегоди, голубчик, ти мене ще попомнишь!
Та схопив він старого, нам'яв йому боку, виніс у двір, підняв замок за кут і підсунув під нього старикову бороду. Потім став дожидать, коли його працівники повернуться, щоб їм теж показати старого забіяку. Прийшли працівники, дивляться — обід на столі. Ну, поїли всі, а потім хазяїн піднімається, веде їх у двір показати, яку забаву для них приготував. Виходять — дивляться, з-під кута замка стирчить борода затиснена, а старого й сліду нема — відірвав він бороду. Тільки, тепер працівники розповіли, що з ними приключалося, коли вони залишалися у будинку господарювати. Потім забрали шкіри зарізаних биків і пішли далі. Ішли, ішли, до печери підійшли. У печери тієї залізні двері були.
- Відчините, молодці, двері! - сказав Илинь, — прагну подивитися, що там усередині.
Мучались працівники, мучались, але відкрити не змогли. Бачить Илинь — не буде від них пуття, треба самому за двері братися, і відчинив її одним ривком. Так знову лихо — ніяк усередину не потрапити — драбинки немає. Нарешті згадали — бичачі шкіри-те адже при них.
- Беріть, молодці, шкіри бичачі, — мовить їм Илинь, — наріжте їх на смуги й зшийте з них ремінь такої довжини, щоб я міг по ньому у печеру спуститися!
Узялися працівники за справу, як їм хазяїн покарав. Валигора з Морським Лежнем шкіри на ремені ріжуть, Соснодер зшиває їх разом — по ремеслу він був шевцем. За дві секунди стачали ремінь довгий, спускається хазяїн по ньому у печеру, а працівникам карає: — Спущуся на дно подивитися, що там таке. Подивлюся, повернуся назад до ременя, і як тільки за ремінь смикну — тягнете мене наверх.
Спустився Илинь у печеру, ходить, дивиться навколо. Бачить — потрапив він у підземне царство. Іде, іде — підходить уводити, увести до ладу одному будинку. Заходить у будинок, а у ньому — дівиця вроди небаченої. Подивилася вона на Илиня, і стало їй жалко прибульця.
- Ах ти, людей нещасна, як ти сюди забрів? Кінець тобі прийде сьогодні! Дуже мені твоєму життя жалко! Батько мий сили небувалої, як побачить — уб'є тебе. Але ось тобі моя рада, люб'язний чужоземець! Там у дворі коштують дві бочки, перестав їх: із правої сторони бочку постав на ліву, з лівої — на праву. У правій бочці вода сили, у лівій — бессабоя. Батько мій щораз п'є з бочки, що по праву руку. Як тільки підійде батько до бочки по праву руку напитися, так ти йди напийся з бочки по ліву руку. Може, так урятуєш своє життя.
Ледь поспів Илинь поміняти бочки місцями, як приходить старий, той самий, що поколобродив його працівників і якому він защемив бороду. Тільки старий зайшов, як відразу узявся пити із правої бочки, а Илинь — з лівої. Напилися обоє й негайно прийнялися силою мірятися. Але Илинь був сабоніше старого й убив його з одного удару. Потім забрал Илинь усі скарби, побрав старикову дочку-красуню й пішов до виходу з печери. Підійшов, прив'язав до ременя скарбу, працівники витяглися їх наверх. Потім прив'язав дочку старикову, і її витяглися. А самого хазяїна кинули у печері. Чекав Илинь, чекав ременя — так і не дочекався. Робити нема чого, пішов назад подивитися, не чи найдеться яка підмога. Шукав, шукав — знайшов білу гуску й говорить їй так: — А не чи можеш ти, гусочка, допомогти мені із цієї печери вибратися?
- Із превеликим полюванням! - відповіла гуска, Сідай мені на спину!
Сів Илинь гусці на спину. Злетіла гуска й винесла Илиня з печери. Так тільки дивиться Илинь — ні скарбів, ні стариковій дочки. Працівники усе забрали й самі втекли. Робити нема чого — пустився із усіх ніг за ними навздогін. Гнався, гнався — наздогнав. Отут Илинь трьох свої працівників провчив як випливає й разом зі скарбами й красунею поселився у тому самому замку стариковом, де биків різали. Там він і тепер ще живе, якщо тільки не вмер.