Було у одного пана три сини: два розумні, а третій, молодший, - дурень. За старих часів так у всіх панів водилося.
Жив собі пан, поживав, так зостарився, а сини виросли. Став він думати так ворожити, кому із синів маєток залишити. Заспорили розумні сини.
- Моїм повинне бути маєток! - говорить один.
- Ні, моїм! - не уступає іншій. А дурень у суперечку не вступає, знай собі над розумними братами посміюється:
- Маєток, щоправда, моє, але, коли прагнете по-родинному, беріть його собі на здоров'я, залишіть мені тільки стару булану конячку так дощатий візок. Але розумні брати ніяк поладити не можуть, ледве до бійки справа не доходить. Послухав їхні суперечки старий пан, бачить: не піде так справа. Скликав він синів і сказав:
- Сини мої, так ви суперечки не розв'яжете. Ступайте-но ви краще й знайдіть кожний по візерунковій хустці. Хто принесе найкрасивішу хустку, тому й володіти маєтком.
Що ж, треба суперечка кінчати так батьківський наказ виконувати. На інший же день розумні сини у шлях збираються, а дурень і вухом не веде. Побрали розумні брати кращих коней так грошей побільше й поїхали знадвору через різні ворота візерункові хустки шукати.
Запитує батько дурня:
- Синок, а ти не прагнеш щастя спробувати? А дурень, сміючись, відповідає:
- Нехай старші брати пошукають, мені тоді не прийде й шукати.
На це батькові й сказати нема чого. Пройшло якийсь час, і коли залишилося чотири дні до повернення братів, запріг дурень стару булану конячку у дощатий візок і покотив через треті ворота.
Їде він, їде, і невтямки йому, у яку сторону їхати. Відпустив вожжи: нехай булана йде, куди їй заманеться. Їде він так, їде, приїхав у великий ліс, бачить: розвилка дорогий. Ліворуч іде більша, широка дорога, а праворуч - маленька, вузька доріжка. Дурень праг було по широкій дорозі їхати, а конячка, як тільки до розвилки підійшла, відразу праворуч згорнула. Подумав дурень: "Раз вуж конячка так прагне, нехай собі йде по вузькій доріжці", - і поїхав далі.
Незабаром настав вечір, а дурень заїхав у дрімучий ліс, колом ні єдиного вогника не мабуть. Він вуж став було на конячку гніватися, що та його прямо вовкові у зуби привезла. Але проїхав дурень ще небагато й побачив яскраві вогні. Під'їжджає, дивиться: коштує перед ним великий палац. Прагне дурень у палац увійти, а у воріт два величезні коти сидять так зуби скалять. Злякався дурень, але потім подумав: " Однаково мене у лісі вовки зжеруть, так нехай уже краще коти розірвуть", - і спокійно пішов у палац. Отут коти й зуби скалити перестали, і торкати його не збираються, тільки усе у його ніг труться.
Увійшов він у двір, а йому назустріч безліч котів і кішок. Та що за чудо! Усе кішки людською мовою говорять. Відразу ж відвели вони дурня у палац, а стару булану конячку - на стайню й усіляко їм догоджають.
Ранком зібрався дурень далі їхати, а кішки обступили його з усіх боків і просять, щоб він ще небагато погостював у них. Дурень і радий би погостювати, так у нього всього три дні залишилося. За цей час повинен він знайти хустку краше, чому розумні брати привезуть. Почува це біла кішка й говорить:
- Ну, братик, це дрібниці. Погостюй у нас ще три дні, а потім поїдь - буде у тебе й хустка, і усе, що тільки побажаєш.
Прожив дурень ці три дні у котячому палаці, немов король. Слуги його й годують, і спати укладають, і усе роблять, що він тільки не побажає. На третій день увечері запрягли коти стару булану конячку у дощатий візок, а біла кішка дала дурневі маленький горішок і сказала на прощання:
- Їдь спокійно додому. Тільки дивися по дорозі горішок не відкривай, і усе буде добре.
Сіл дурень у свій візок і покотив додому, тільки пил стовпом. А розумні брати вже будинку й показують батькові, які гарні хустки вони роздобули. Хустки-Те у обох і справді гарні, але бувають краше. Зате самі вони й коні так охляли, що й не довідатися.
У'їжджає отут дурень у двір, а стара булана конячка під ним так і пританцьовує, та й по ньому не видне, щоб уже дуже умаялся. Говорить батько:
- Видне, синок, тобі у гостях непогано жилося, так гостинець небагатий дістався. Засміявся дурень і відповідає:
- Верб гостях мені добре жилося, і гостинець багатий привіз. Вийняв він з кишені горішок, що біла кішка дала, клацнув по ньому легенько, і відразу у нього у руках така гарна хустка виявилася - уся світлиця від нього засяялася. Побачивши це, розумні брати остовпіли. А батько й говорить:
- Ну, синки, ви самі бачите, що маєтком дурневі володіти: він хустка привезла - краше не знайдеш.
Розумні брати й не сперечаються: хустка й справді на чудо; але щоб маєток дурневі віддати, про це й чути не бажають.
- Ну, немає так ні, - відповідає дурень. - Маєток - Те, щоправда, моє, але, коли прагнете, ділите його, як знаєте, а мені залишіть тільки стару булану конячку так дощатий візок.
День і ніч сперечаються розумні брати, усі ніяк маєток поділити не можуть.
- Моїм повинне бути маєток! - кричить один.
- Ні, моїм! - не погоджується інший. Мирив їхній батько, мирив, але користі ніякого не добився. Ось одного разу знову скликав він своїх синів і говорить:
- Тому, хто маєток одержить, однаково одружитися треба. Так відправляйтеся у шлях і привезіть вінчальні плаття для своїх наречених. Хто найкрасивіше плаття привезе, той і маєток одержить.
Розумні сини знову побрали кращих коней, грошей побільше й відправилися через різні ворота. А дурень і вухом не веде. Запитує батько:
- Синок, а ти не прагнеш щастя спробувати? Відповів йому дурень, як і у перший раз:
- Нехай старші брати пошукають, мені тоді не прийде й шукати. На це батькові й сказати нема чого.
Пройшов час, і коли залишилося чотири дні до повернення братів, запріг дурень стару булану конячку у дощатий візок і покотив через треті ворота.
Та знову, бідолаха, не знає, куди ж йому їхати. Так так розв'язав: коли вуж у перший раз булана конячка виявилася розумніше його, те нехай і зараз везе, куди їй заманеться. Та тільки дурень вожжи відпустив, булана припустила щодуху, тільки тримайся! А до вечора вони знову під'їхали до давешнему котячому палацу.
У воріт палацу, так само як і у перший раз, два величезні коти сидять так зуби скалять. Але дурень уже нітрохи не боїться: вискочив з візка й прямо у палац.
Знову збіглася безліч більших і маленьких кішок, і зустрічають вони дурня, немов короля. Самого у палац повели, а стару булану конячку - на стайню.
Ранком зібрався дурень далі їхати, а кішки обступили його з усіх боків і просять, щоб він ще небагато погостював у них. Дурень і радий би погостювати, так у нього всього три дні залишилося. За цей час повинен він знайти вінчальне плаття краше, чому розумні брати привезуть. Розповів він кішкам про свою турботу. Почува це біла кішка й говорить:
- Ну, братик, це дрібниці. Погостюй у нас ще три дні, а потім поїдь - буде у тебе усе, що тільки побажаєш.
Коли так, то залишився гостювати дурень у палаці всі три дні.
На третій день до вечора запрягли коти стару булану конячку у дощатий візок, а біла кішка дала дурневі маленьку скриньку й сказала на прощання:
- Їдь спокійно додому, тільки дивися по дорозі скриньку не відкривай, і усе буде добре.
Сіл дурень у свій візок і покотив додому, тільки пил стовпом. А розумні брати вже будинку й показують батькові, які гарні вінчальні плаття вони привезли. Дивиться батько: плаття у обох і справді гарні, але бувають краше. Зате самі вони й коні їх так охляли, що й не довідатися. Отут дурень на своєї буланій прожогом у двір влітає, так що навіть ворота від вітру похитнулися. Глянув батько на нього й говорить:
- Видне, синок, тобі у гостях непогано жилося, а ось який гостинець дістався? Засміявся дурень і відповідає:
- Яке у гостях жилося, такий і гостинець! - і відкрив свою скриньку.
Діву даються батько й обоє розумних брата: виймає дурень зі скриньки вінчальне плаття, так таке гарне, якого й у самої принцеси немає. Та знову батько говорить розумним синам:
- Ну, синки, ви самі бачите, що маєтком дурневі володіти: вінчальне плаття привіз - краше не знайдеш.
Розумні брати й не сперечаються: плаття й справді на чудо; але щоб маєток дурневі віддати, про це й чути не прагнуть. Та знову дурень сперечатися не став.
- Маєток-Те моє, але, коли прагнете, ділите його, як знаєте, а мені залишіть тільки стару булану конячку так дощатий візок. Ніяк не можуть розумні брати маєток поділити.
- Моїм повинне бути маєток! - кричить один.
- Ні, моїм! - не погоджується інший.
Слухає їхній батько, слухає, нічого не говорить, думає - може, самі добром справу розв'яжуть. Тільки бачить батько: ледве не у бійку лізуть розумні сини.
Скликав він усіх трьох і говорить:
- Що до цієї пори було, то було, але надалі так справа більше не піде. Ступайте, і нехай кожний з вас знайде собі дружину. У кого дружина буде найкрасивішої, тому й маєтком володіти.
Коли батько так розв'язав, синам - робити нема чого - треба відправлятися дружин собі шукати. Розумні брати забрали знову кращих коней так грошей побільше й виїхали через різні ворота. А дурень знову вухом не веде. Час іде, а дурень усі будинку сидить. Батькові здається, що синові давно б у шлях пора, а він і не збирається. Якось батько не витерпів і запитує:
- Синок, а ти не прагнеш щастя спробувати? Дурень тільки сміється у відповідь:
- Нехай старші брати пошукають, тоді мені довго шукати не прийде. На це батькові й сказати нема чого. Та знову за чотири дні до повернення
Братів запріг дурень свою стару булану конячку у дощатий візок і покотив через треті ворота.
"Куди ж мені тепер податися? - думає дурень. - Хустка й вінчальна плаття коти дали, але де ж їм гарну дружину для мене дістати?" Та так він прикидав і едак, так нічого не придумав. Нарешті розв'язав: "Коли булана конячка у ті рази розумніше мене виявилася, нехай вона й тепер іде, куди їй заманеться". А конячка бігла ще резвее, чим колись, і прямо по знайомій дорозі до котячого палацу.
Перед палацом булана конячка зупинилася. У воріт, як і тоді, два величезні коти сидять так зуби скалять. Подумав дурень: "Коли привезла мене сюди булана конячка, прийде залишитися", - і ввійшов у палац. Знову збіглися з усіх боків кішки й зустріли його, немов короля, а булану конячку на стайню відвели. У той вечір обійшов дурень увесь палац, у усі завулки заглянув: чи немає де хоч однієї людини, невже тільки кішки у палаці живуть? Скільки він не шукав, нікого, крім кішок, не знайшов. Засмутився бідолаха й ранком зібрався їхати. Але коти обступили його з усіх боків, запитують, тому він невеселий. Розповів їм дурень про своє лихо: його брати, може, уже давно знайшли собі гарних дружин, а він свою ще й у очі не бачив. Почува це біла кішка й говорить:
- Ну, братик, це дрібниці. Погостюй у нас ще три дні, а потім додому поїдь - буде у тебе найкрасивіша дружина, буде усе, що тільки побажаєш. Коли так, погодився дурень і гостював у котів усі три дні. А вуж коти йому догоджають, немов королеві.
Настав вечір третього дня, дурневі додому їхати пора, а коти не пускають, ще на одну нічку залишитися велять: не можна наречену вночі таким дрімучим лісом везти. Залишатися так залишатися, і дурень залишився ще на одну ніч.
Ну й натерпівся ж він за цю ніч страху! Ліг з вечора спати, як і у минулі два рази. Але близько напівночі чує: у вежі якось дивно вітер виє. Вив він у вежі, завивав, а потім через увесь палац такий вихор промчався, що земля здригнулася й усі двері й вікна розгорнули. Злякався дурень до смерті й побіг до кішок - запитати, що трапилося. Але ось чудо! У палаці усе кішки перетворилися у людей, а біла кішка обернулася принцесою, так такою красунею, що й за тридев'ятьма царствами такої не знайдеш.
Кинулася прекрасна принцеса назустріч дурневі й назвала його своїм милим муженьком. Тим часом конюхи запрягли у карету десять коней. Стару булану конячку впрягли спереду, і дурень із принцесою покотили додому, так так, що дерева уздовж дорогі до самої землі згиналися, а коли він під'їжджав до будинку, то стовпи у воріт за цілу версту злетіли у повітря. Дружини розумних братів як угляділи прекрасну принцесу, так уже загодя з будинку втекти прагли. А коли дурень увів свою наречену у будинок, то по всій світлиці світло розлилося. Батько відразу віддав дурневі маєток, а розумних синів праг було зовсім з будинку вигнати. Але дурень із батьківського добра побрав тільки стару булану конячку так дощатий візок, а усе інше розділив нарівно між розумними братами.
Поїхали дурень із принцесою назад у палац і влаштували веселе весілля. Гостей на весілля із усіх кінців землі скликали. Та мене запросили. Розв'язала я, що на королівське весілля абияк не одягнешся, тому купила калачовую візок, пирогових коней, морквяні черевики, скляне плаття, масляний капелюх і паперова парасолька. Добралася я добре й усе-те бачила, і усе-те чула: там їли, пили, веселилися скільки душеньці завгодно. Був на весіллі й батько дурня, були й розумні брати зі своїми дружинами. Було там безліч знатних дівиць і принцес, але такої красуні, як наречена дурня, не було.
Чула я на весіллі, що той палац, де тепер дурень із прекрасною принцесою живе, і колись був королівським палацом. Але стали раптом короля чорти долати. Перетворили вони всіх людей у кішок і наклали таке заклятье: коли яка-небудь людина у цей палац три рази приїде й щораз три дні й три ночі там прогостит, тоді кішки знову людьми стануть і палац свій колишній вид прийме. Дурень так і зробив, ось він і визволив прекрасну принцесу й королівських слуг. А не зроби він цього, через тридев'ять років чорти б усіх котів з'їли.
Славно я на тому весіллі погуляла. А ось додому ледве добралася. Тільки від королівського палацу від'їхала, налетіла на мене ціла зграя собак. Накинулися собаки на мою калачовую візок і зжерли її. Кликала я на допомогу, так усі дарма. Прибігли, щоправда, якісь парубійки й прогнали собак, але зате з'їли пирогових коней. Немає у мене ні візка, ні коней. Пішла я пішки, але чи далеко пішки-те підеш? А у дорозі ще дощ заюшив, і моїй парасольці кінець прийшов. Після дощу сонечко пригріло, і станув мій масляний капелюх. Що поробиш? Пішла я далі простоволоса. Якщо б на цьому напасті скінчилися, я б як-небудь до будинку добралася. Але у однієї садиби налетіли на мене безсовісні кози, і залишилася я без морквяних черевиків. Тільки й було тепер на мені, що скляне плаття. Лихо пристане, не відв'яжеться! Піднявся сабоний вітер, жбурнуло мене на великий камінь, і розбилося моє плаття на дрібні осколочки. Та залишилася я на дорозі зовсім гола. Соромно мені було далі йти, тому залізла я у клуню й у зв'язку льна сховалася. Може бути, я й донині там пролежала б, але, як на гріх, поблизу полювали єгері того самого дурня короля, на чийому весіллі я гуляла. Стріляли вони, стріляли й залишилися без пижів. Отут один заскочив у клуню й схопив ту зв'язку, у якій я сховалася. Притяг мене у ліс і у стовбур рушниці запихає. Стала я кричати, щоб не стріляли, а то ще вб'ють, так пізно. Гримнув постріл, і закинуло мене за ліси, за болота. Тільки едак тиждень через опам'яталася я вже тут. Через це весілля усе моє життя шкереберть пішло. Ось що трапляється-те з весільними гістьми!