Б'ють-Киплять ключі, кричать олені-маралухи, квіти розпускаються. Зелень лугів розливається, кукуют тонкоголосі зозулі, колише вітер дерева сандалові, що галузей своїх підняти не у силах. Кричать яструби й беркути, чагарники меж собою переплітаються, зелена мурава коштує грядою. Тягнеться синій димок, голуб воркоче, дерево-модрина красою стає. Природа й люди раді.
У славну годину народився на землі добрий батар Овше. Батьком його був Енке-Менке ( Спокій-Вічність), а матір'ю Ердени-Джиргал ( Коштовність-Радість).
Погладили спину дитини - і не знайшли хребця, який міг би зігнутися, меж ребер пощупали - не знайшли такого місця - проміжку, у яке зла людина ніж всадити б міг. Зуби, як раковини, біло-рожеві були, ока прекрасне - за сто верст мурахи бачили. Так народився славний батар, так народився кращий із чоловіків Овше. Спорудили Овше на прекрасній білій рівнині Тюлькюр (Ключ) червону ставку чудесну. Із чистого золота терме зробили.
На сімдесяти п'ятьох підпірках ставка стояла. Накинули на них двадцять чотири стінні покривала, зав'язали двадцятьма чотирма поясами. Переднє покривало даху було набито шкірами оленів, а зверху обшите білим шовком. Широке покривало зробили із прекрасного райдужного шовку, а всі зав'язки - із квітчастих червоних ниток.
На дверцятах ставки була зображена гордо ширяюча у повітрі Гаруда, на косяках - собаки Басар і Хасар, на верхньому косяку - папуга. На ґратах і жердинах даху були вирізаний козла, що буцаються, на підпірках - леви й тигри. Швидко ріс Овше. Давно такого батара славного народ не бачив. У деякий час із Овше народився Аранзал - кінь чудесний. На спині того коня не було хребця, що гнеться, меж ребер проміжку для ножа тонкого лиходієві не можна знайти було. По землі й повітрю Аранзал, як сніжна бура, мчався, ніс свого улюбленого хазяїна Овше.
Скоро прийшло Овше час своєму народу допомогти, батарскую силу й сміливість, розум і безстрашність показати.
Нападали на бідних людей жорстокі й страшні мангадхаи. Був у мангадхаев проводир. У бої ніхто йому страшний не був. Силу мав незрівнянну. Проти сили такий і батар Овше слабким хлопчиком видався. Гнали мангадхаи худоба у бідних людей, селища їх розоряли, що пручаються вбивали, дітей у полон брали, рабами своїми робили. Прийшов народ до Овше захисту просити, допомогти мангадхаев розбити, злого проводиря їх знищити.
Довго не думав Овше. У дорогу зібрався миттю. Підхопився на Аранзала, попрощався з народом.
Напутствовали Овше люди кочевьев різних:
На шляху своєму Щасливий будь! У діяннях своїх Щасливий будь!
Виїхав Овше. День їде, сто днів їде. Немає сліду мангадхаева.
Розв'язав відпочити Овше. Сам утомився, і кінь стомився. Ліг Овше під деревом,
А коня поруч себе пастися пустив.
Прокинувся ранком Овше - немає коня.
Відразу догадався Овше, хто повів такого коня сабоного.
Одягся Овше пастухами, пішов слідами коней. Великі сліди - коня
Проводиря мангадхаев, подрібніше - сліди Аранзала.
Незабаром наздогнав Овше мангадхая. Знав Овше, що мангадхай сабоніше його, - розв'язав обережним бути, хитрістю діяти.
- Я пастух, - говорить Овше, - сирота бідний. Побрав ти коня хазяїна мого. Якщо повернуся я додому один, без коня, уб'є мене хазяїн. Віддай коня. Відповідає громовим голосом мангадхай:
- Ну, якщо вб'є, так сідай на свого коня і їдь, так тільки не до хазяїна своєму, а до мене. У мене жити станеш, працювати на мене будеш! Та від слів тих гуде-дзижчить, Стара земля тремтить.
Вчепився мангадхай за вузду Аранзала, стьобнув свій коня, рушив у шлях. Робити нема чого. Поїхав Овше з мангадхаем разом.
Коли приїхали, мангадхай першою справою за їжу прийнявся. У один присід тисячу кроку-чимгинов (баранячих стегон) з'їв, два колодязі айрака (кисляку) випив, три колодязі арзи осушив, чотири колодязі хорзи вилакал, п'ять колодязів хорона висмоктав.
Наситився мангадхай і прийшов у гарний настрій.
- Ну, - говорить мангадхай Овше, - розкажи, як твого народу богатирі живуть, що чудового зморшки ці робити можуть.
Відповідає Овше:
- Наші богатирі одним духом цілий казан (казан) розплавленого чавуну випивають і оком не моргнуть!
Посміхнувся мангадхай. Велів принести десять казанів розплавленого чавуну. Один за іншим випив їх, непошкоджений залишився, тільки посміюється. Бачить Овше - не пройшла його хитрість.
- Ще що твої богатирі нещасні робити можуть?- запитує мангадхай.
- Уміють наші богатирі ще взимку у воді стояти по груди, поки вода не змерзне. А як лід ріку покриє, вони лід, як соломинку, ламають, з води непошкодженими виходять.
- Ідемо за мною, - говорить мангадхай. Сіли вони на коней і поскакали у країну, де зима була люта.
Заліз мангадхай у воду по груди, почекав, поки ріка льодом покрилася, рушився рукою - лід на дрібні шматочки розсипався. Став вилазити мангадхай з води.
- Стій!- кричить йому Овше.- Це ще не штука. Я адже помилився, коли сказав, що вода по груди повинна бути. Стати треба у такому місці, щоб вода до самого рота доходила, а кінчики пальців на ногах трохи тільки дна річкового стосувалися.
Заліз мангадхай у глибоке місце. Вода до рота доходить, льодом покрилася.
- Тепер вилазь!- кричить Овше.
Скільки не намагався мангадхай, а вилізти не у силах. Від злості пихкає, жила на чолі, що канат, надулася, а лід проломити не може. Зрадів Овше. Вихопив свій гострий меч алмазний і кинувся до мангадхаю. Так не отут-те було! Дунув на Овше мангадхай. Від подиху того Овше на сто верст відлетів, у повітрі тисячу раз перевернувся, ледве живий залишився. Тоді перейшов Овше ріку з іншого боку, підійшов позаду до примерзлої голови мангадхая, говорить йому:
- Ну що, злий батар! Ось і тобі кінець прийшов. Не будеш більше народ мучити. Тепер бачиш, на що й наші богатирі здатні. Зітхнув мангадхай і говорить:
- Про одне жалую, що дунув я на тебе. Мені б вдихнути у себе повітря випливало, - так ти у мене давно у животі б сидів.
Овше мечем гострим і розрубив йому голову. На голові тієї ще кілька менших голів стирчало. Відрубав їх Овше, прикріпив до сідла Аранзала й помчався додому.
Коли довідалися мангадхай про смерть свого проводиря, самі розбіглися.
Дружина мангадхая за Овше у погоню пустилася. Колеса її візка були так великі, що, коли вдавлювалися у землю, з'являлися глибокі ущелини. Бики підривали рогами землю з такою силою, що від цього гори виростали. Так не наздогнати було Овше на його Аранзале швидкому.
Та відстань у три роки Він у троє доби проскакав.
Подібно вітру пролітаючи, До себе додому він добіг.
Так переміг добрий батар Овше злого мангадхая-предводителя.