Жив-Був колись хлопець, який не боявся нічого на світі. Ось і прозвали його Джованино Безстрашний. Якось раз, бродячи по світлі, зайшов він на постоялий двір і попросився переночувати. У нас місця ні, - говорить хазяїн, - але якщо ти не з боязких, я покаджу тобі дорогу до замка.
- А чого боятися!
- Там голосу... живим звідти ніхто не йшов. Я сам не раз бачив, як ранком до замка направляється похоронна процесія із труною для хороброго, який наважився провести там ніч.
Та знаєте, що зробив Джованино?! Побрав свічу, флягу провина, добрий шматок ковбаси й відправився ночувати у замок.
Рівно опівночі, коли він сидів за столом і вечеряв, з каміна почувся голос:
- Кинути?
- Що ж, кидай! - відповів Джованино. З каміна випала людська нога. Джованино випила склянка вина.
А голос знову:
- Кинути? Джованино:
- Що ж, кидай! Вивалилася друга нога.
Джованино відкусив великий шматок ковбаси.
- Кинути?
- Кидай! Виваливась рука. Джованино прийнявся насвистувати.
- Кинути?
- Кидай! Вивалилася друга рука.
- Кинути?
- Кидай! Упав тулуб. Руки й ноги відразу приросли до нього. Та людей без голови встав на ноги.
- Кинути?
- Кидай! Викотилася голова й - на плечі. Перед Джованино стояв велетень. Хлопець підняв склянку й говорить:
- Ваше здоров'я!
- Бери свічу й іди за мною, - сказав велетень. Джованино побрав свічу, але - ні з місця.
- Іди першим, - сказав велетень.
- Сам іди, - відповів Джованино.
- Ти! - сказав велетень.
- Ти! - відповів Джованино.
Велетень пішов спереду. Так вони пройшли весь замок. Джованино йшов позаду зі свічею у руці. Нарешті вони прийшли під сходи, де була маленька
Дверцята.
- Відкривай, - говорить велетень хлопцю. А Джованино:
- Сам відкривай.
Велетень штовхнув плечем дверцята - вона розгорнула. Глибоко вниз ішли кручені сходи.
- Спускайся, - сказав велетень.
- Спускайся спочатку ти, - відповів Джованино. Спустилися у підземелля, і велетень указав на величезну ном'яну плиту на землі.
- Підніми її.
- Сам піднімай! - сказав Джованино, і велетень підняв плиту, немов вона була не кам'яна, а з пемзи.
Під плитою лежали три горщики із золотом.
- Неси наверх, - говорить велетень.
- Сам неси, - відповів Джованино. Велетень поніс усе золото наверх. Коли вони знову виявилися у залі з каміном, велетень говорить:
- Джованино, чари розсіялися.- У велетня відвалилася нога й зникла у каміні, - Один горщик із золотом побери собі.- У каміні зникла рука.-Іншої - віддай людям, які прийдуть за тобою, думаючи, що ти мертвий.-Відвалилася друга рука й пішла за першою.- Третій горщик віддай біднякові, який пройде повз.- Відділилася друга нога, і тулуб сів на підлогу.- Замок побери собі: власники його давно вмерли, і рід їх згас.- Голова відділилася від тіла й упала поруч із ним на підлогу.
Тулуб піднявся й зникло у каміні. Слідом за ним полетіла й голова. На світанку почувся спів: "Miserere mei!..." Це похоронна процесія із труною направлялася до замка за тілом Джованино. А він стояв у вікна й попихивал трубкою.
З тих пір Джованино щасливо й багато зажив у замку. Та жив рівно доти, поки одного разу з ним не приключилося... Що б ви думали? Оглянувся, побачив свою тінь так так злякався, що відразу вмер.