Давним-давно у маленькому будиночку на краю села жила бідна сирота. З раннього дитинства вона працювала на хазяїна, усе літо пасла ове; у горах, пряла пряжу, у'язала панчохи й рукавиці, а взимку від ранньої зорі до пізнього вечора ткала. Ішло час, і з бідної сирітки виросла деви;а пригожа так у роботі спритна.
Якось раз надвечір пасла вона на лузі овець і у'язала панчохи, як раптом з лісу донісся жалібний плач. Не те дикий звір скиглить, не те дитина плаче.
Не витримала й пішла на голос. Плач лунав із самої хащі, кущі дряпали руки й ноги. Як раптом під деревом вона побачила величезного білого вовка. Вовна у нього відливала сріблом, але у зелених очах затаїлася біль. Вовк стояв, піднявши лапу: видне потрапила у неї колючка, яку він сам не міг витягтися.
Злякалася пастушка й кинулася було бігти, так тільки шкода їй стало звіра.
- Я допоможу тобі, білий вовк, витягнуся колючку! - тихо сказала пастушка. Витяглася дівчина колючку з лапи, вовк із вдячністю лизнув їй руку й зник у хащі, так так тихо, що жодна гілочка під лабетами не затріщала, жоден листочок не шелохнулся.
Дівчина повернулася на луг і отут застигла від жаху: овець на лузі не було. Довго кликала вона їх, шукала, збігала подивитися, не чи повернулися вони додому, але вівці як крізь землю провалилися.
- Піду я шукати овець у ліс, а якщо до ранку не знайду, відправлюся куди ока дивляться, адже без овець я хазяям на очі здатися не смію, - гірко плакала сирота. - А трохи срібних, що повинна мені господарка за роботу, залишаться їй на сплату за пропажу.
Скільки вона не шукала овець, як не кликала їх, жодного разу не задзвенів дзвіночок, не мекнула вівця. Нарешті дівчина зовсім знесилилася й піднялася на високе дерево, щоб дикі звірі її не дістали. Ніч була темна, навколо ні вогника, ока у пастушки від утоми відразу й закрилися. Прокинулася вона від того, що колом раптом посвітліло, начебто яскравий місяць на небі вийшов.
Подивилася дівчина нагору, але ліс був такий густий, що й краєчка неба не було видне, жодна зірочка не блищала. Видалося, що срібне сяйво пряме із землі виходить. Глянула вона вниз і побачила під деревом білого вовка. Скинув він свою сріблисту шубу й перетворився у стрункого юнака.
- Не бійся, пастушка, - тихо заговорив він. - Адже я такий же людина,
Як і ти, зачарував мене злий чаклун-велетень, перетворивши у білого вовка. Тільки темною ніччю й усього на одну хвилину можу я скинути вовчу шкіру. Але чаклун із себе виходить, коли мене хтось жалує. Це він украв твоїх овець на лузі за те, що ти не залишила мене у лиху й витяглася з лапи колючку. Мій батько, іспанський король, пережив із-за нього багато страждань, ось уже сім років, як він нічого про мене не знає - ні де я й чи живий взагалі. Від горя він зовсім занедужав.
- А чи можна зняти з тебе закляття? - запитала пастушка.
- Можна, але зробити це дуже важко, - зітхнув королевич.
- Ти тільки скажи як, може я зможу допомогти.
- Чаклун сказав, що його чари зруйнуються, і я назавжди скину вовчу шкіру лише тоді, коли з любові до мене дівчина витче для нього сонячну тканину із золотих волось. Прагне він зшити собі изетой тканини каптан, сорочку й штани, - перелічив королевич. Пастушка лише руками сплеснула.
- Так де ж побрати стільки золотих волось? - здивувалася вона. - Адже у
Наших дівчат волосся чорні, як вороняччя крило. Але не засмучуйся, я відправлюся хоч на край світла, але знайду золоті волосся, щоб їх вистачило на тканину для велетня.
Не встигнув королевич подякувати пастушці, як у ту ж хвилину знову перетворився у величезного білого вовка, завив, так що гори затремтіли, і зник у хащі.
Коли розвидніло, злізла дівчина з високого дерева й відправилася шукати золоті волосся для сонячної тканини.
Шлях її пролягав через гори й долини. Дівчина йшла те весело підспівуючи птахам, то із труднощами пробиралася крізь непролазну хащу, де й краєчка піднебіння не було видне. Потім стежка привела її у суворі, скелясті гори. вітер, що отут налетів, ледве не скинув пастушку у глибоку прірву, але нарешті, на третій день до вечора добралася вона до воріт великого міста. Навіть у сні не могла вона собі представити стільки людей, скільки було на міській площі. Люди сміялися й веселилися, супилися й лаялися, купували й продавали, одні поспішали, інші плелися, тільки-но пересуваючи ноги, словом, кожний робив, що праг. Дівчина, небагато освоївшись, підійшла до будиночка, де на крамничці сиділа бабуся, привіталася з нею й запитала, є чи у них у місті люди із золотими волоссями.
- Звідки ж тут таким узятися? - здивувалася бабуся. - Ти й сама подивися, у молодих волосся чорні, як ніч, а у старих- начебто сніг голову припорошив. Тільки у двоюрідної сестри нашої принцеси волосся й точно відливають золотом. Я навіть і не знаю, звідки вона така узялася.
- Добра бабуся, скажи, де знайти мені принцесу із золотими волоссями?
- Живе вона на горі на сьомій вулиці, у сьомому палаці, - відповідала бабуся. Подякувала їй дівчина й побігла у гору так так швидко, начебто за нею хто гнався. Бабуся їй вслід толькоголовой покачала. Прибігла дівчина на сьому вулицю, знайшла сьомий палац і постукалася.
Вікно розгорнуло, і з нього визирнула дівчина з густою вуаллю на особі. Набралася пастушка сміливості й запитала:
- Не чи потрібна вам служниця, пані? Три дні я добиралася до міста, сподіваючись знайти тут роботу, і ось уже ледь на ногах коштую, але місця так і не знайшла.
- Входь у палац. Уже Цілий тиждень ніхто як випливає не розчісував мої волосся.
Жваве, немов білка, пастушка вбігла у палац. Слуги нагодували й напоїли її, умили й приодели, відвели у спокій принцеси.
- Добрий вечір, пані, - поклонилася дівчина. Принцеса тільки глянула на неї, і дівчина їй відразу сподобалася.
- Ось золоті гребені, щітки, черепашачі шпабоки, покажи, що ти вмієш! - із цими словами принцеса зняла з голови вуаль, і вся кімната залилася золотим світлом, довгі волосся немов золотий дощ падали з голови до п'ят. Пастушка завмерла від здивування, нерішуче побрала гребені й прийнялася розчісувати волосся принцеси. Розчесавши, вона заплела з у три товсті-претовсті коси.
-Якщо ти будеш щоранку й щовечора так уміло й добре розчісувати мої волосся, - з посмішкою сказала принцеса, - те ти не пошкодуєш, що зробила до мене на службу.
На третій вечір розплела пастушка золоті коси принцеси, розклала дорогі гребені й так важко зітхнула, що принцеса обернулася й запитала:
- Що з тобою? Що тебе засмучує? Або тобі не подобається у мене?
- Пані моя, мені у вас так добре, як ніколи раніше й не було.
Тільки згадався мені королевич-білий вовк, як він нишпорить у хащі, ось мені й взгрустнулось.
- А хто це такий? - допитувалася принцеса. - Я про такий ніколи не чула.
Розповіла пастушка про білого вовка й про те, що від злих чарів його може звільнити як тільки сонячна тканина для чаклуна.
- Пані моя, віддай одну свою золоту косу й ти врятуєш самого прекрасного юнака, - осмілівши, попросила пастушка.
- А ти вмієш прясти й ткати? - недовірливо запитала принцеса.
- Звичайно, умію.
- Ну, що ж, я з радістю віддам золоту косу для сонячної тканини на вбрання для чаклуна. Але з умовою, що, як тільки злі чари розсіються, ти приведеш до мене королевича.
- Добре, пані, я обіцяю це.
У той же вечір відрізала пастушка у принцеси косу й відразу прийнялася прясти золоту нитку.
Удень і вночі дівчина пряла й ткала, зупиняючись тільки, щоб зачесати принцесу й небагато здрімнути. Нарешті, тканина була готова. Вона сіяла, немов сонце.
Дівчина зібралася у дорогу й попрощалася із принцесою.
- Поспіши й приведи до мене королевича, - сказала принцеса на прощання. Та знову йшла пастушка через гори й долини, по дорогах і нехоженним стежкам, сонце нещадне її палило, вітер намагався скинути у прірву, але нарешті, на третій день вона прийшла у хащу, де колись ночувала на дереві й бачила зачарованого принца.
- Ти повернулася, пастушка, - зустрів її білий вовк.
- Я виконала обіцянку й принесла сонячну тканину для чаклуна. Тепер ти назавжди скинеш вовчу шкіру, - поспішила обрадувати його дівчина. Білий вовк зрадів й поспішив до чаклуна-велетневі, а пастушка залишилася чекати на нього повернення у вигляді королевича. Але вовк повернувся сумний, з низько опущеною головою.
- Ох, пастушка, велетень дуже зрадів, коли побачив тканину, що ти для нього виткала. Але він такий величезний, що її вистачило лише на каптан. А
Поки не буде у нього сорочки й штанів, ходити мені у вовчій шкірі, - горював королевич.
- Не засмучуйся, - утішала його пастушка, хоча й вона ледве не плакала. - Я сотку тобі ще золотої тканини.
Вона знову повернулася у місто, прийшла до палацу принцеси й зупинилася у воріт. Отут саме визирнула з вікна принцеса. - Іди скоріше у палац, дівчина, давно вже мене ніхто як випливає не зачісував, - покликала вона пастушкові. А коли вони залишилися одні, запитала - А де ж королевич? Хіба чаклунові не сподобалася сонячна тканина?
- Тканина йому сподобалася, так вистачило її всього-на-всього на каптан, - розплакалася дівчина. - Пані моя, віддай для принца ще одну косу. Довго думала принцеса, але нарешті погодилася відрізати другу косу, але за умови, що пастушка приведе їй звільненого від злих чарів королевича, і він одружиться на ній.
Відрізала пастушка другу косу й так спритно зачесала юну принцесу, що було зовсім непомітно, що волосся стало менше, голова як і раніше відливала золотом. На веретені вона спряла золоту нитку, ще тонше, чим у перший раз, і виткала тканина м'якше, чим колись. Але через тиждень вона повернулася, заливаючись сльозами.
-Пані моя, і цієї тканини вистачило лише на сорочку для чаклуна-велетня. А зачарований королевич засмутився у сто раз більше колишнього, коли почув, що у тебе залишилася всього-на-всього одна коса. Довго мовчала принцеса, навіть не глянула на пастушку. Потім проговорила:
- Віддала я білому вовкові дві свої коси, так віддам і третю, щоб урятувати його. Правда, буду я тепер усім на посміховище: голова моя немов пташине гніздо. Але пообіцяй мені ще раз, що прямо з лісу приведеш до мене у палац королевича, і він відразу одружиться на мені!
- Як ти побажаєш, так і буде, моя пані, - тихо відповіла пастушка, а через хвилину вона вже сиділа за веретеном і пряла золоті волосся. Цього разу тканини вистачило й на штани для велетня, і у ту хвилину, коли він їх приміряв, зруйнувалися чаклунські чари, білий вовк перетворився у прекрасного королевича.
- Пастушка, мила моя, тобі я зобов'язаний своїм рятуванням від закляття, -
Сказав син іспанського короля. - Тепер ми ніколи не розстанемося, відправимося разом до мого нещасного батька, обрадуємо його й попросимо зіграти нам весілля.
- Пан мій, не я одна допомагала тобі позбутися закляття, -
Відповіла йому пастушка. • Без допомоги принцеси, що живетв місті у підніжжя гір, не вдалося б зруйнувати злі чари. Це вона пожертвувала своїми прекрасними волоссями, щоб я спряла пряжу й виткала золоту тканину. За це обіцяла я їй, що прямо з лісової хащі я приведу тебе у її палац, і ти на ній одружишся. Вона чекає тебе, королевич.
- Коль обіцяла, треба обіцянка виконувати, - засумував королевич і, вилучивши голову, відправився слідом за пастушкою. Дорога була довга, але і їй прийшов кінець. Прийшли вони на сьому вулицю й зупинилися перед сьомим палацом.
Не встигнула пастушка постукати, як вікно розгорнуло, визирнула принцеса у мереживній вуалі й запитала дзвінким голосом:
- Кого ти привела, дівчина?
- Я привела до тебе сина іспанського короля. Сонячне вбрання із твоїх золотих волось зруйнував злі чари.
- Син іспанського короля? - здивовано й у той же час обрадуваний-але викликнула принцеса. - Адже це мій молодший брат. Ось уже сім років я шукаю його по всьому світлі.
Брат і сестра кинулися у обійми друг до друга, не знаючи, сміятися або плакати від радості.
Наступного дня вони усе разом з великий звитої придворних відправилися до іспанського короля. А король у ту ж хвилину, як його діти переступили поріг рідного замка, видужав від самої радості. Слух про віддану й відважну пастушку й про принцесу, яка для білого вовка пожертвувала своїми прекрасними золотими волоссями, швидко рознісся по білу світу. Тепер у принцеси було на кожний палець по десять наречених. Кожний уважав за честь побрати її у дружин, і тому король зіграв відразу два весілля: королевича з пастушкою й принцеси із сусіднім молодим королем, сміливим і веселим, як травневий день.
Тому, хто не був на цім весіллі, не покуштував королівського частування, не танцював три тижні під королівську музику й не чув оповідання про те, що приключилося з молодими, поки не посміхнулося їм щастя, а казці настав кінець, - тому є про що пошкодувати.