Селянин жив у селі, а король - у столиці, у Мадриді. Село було далеко від Мадрида, і, звичайно, король нічого не чув про селянині. Зате селянин знав багато чого про короля.
Він знав, що король живе у величезному палаці, що їсть він найкращі страви, що подають йому їх на золоті, що у нього безліч слуг і всі його бояться - не тільки слуги, навіть міністри, виряджені у шовк і оксамит. Та звичайно, цей король ростом з велетня! - так думав селянин.- Не будь він таким височенним і сабоним, чому б люди стали його боятися! Одним словом, захотілося селянинові на короля подивуватися, подивитися на нього власними очима.
Прийшов до дружини й сказав:
- Маріанна, не чи піти мені у столицю короля подивитися? Що ти на це скажеш?
- Я скажу тобі, що ти останній дурень, і не дам грошей на дорогу, - розважливо відповідала дружина.- У нас у будинку всього три реали, до зими треба купити й те й інше, а король обійдеться й без тебе!
Ось досада! Бачить селянин - нелегко із дружиною зговоритися. А сам думає: Як би не так! Адже я не молодий, а дотепер короля не бачив. Якщо зараз не сходжу у Мадрид, так і не прийде мені на короля подивитися! Робити нема чого, - пустився на хитрість. На інший же день знову прийшов до дружини, стогне:
- Жінка, зуб болить! До цирюльнику треба бігти: нехай витягнеться! - Та за щоку рукою тримається.
Дружина знала, що часто у чоловіка болять зуби. Повірила, пошкодувала:
- Так у чому ж справа? Ступай!
- Так цирюльник-те у Мадриді живе!
- У Мадриді?
А чоловік як повалився на підлогу, як закричить:
- Ой, не можу терпіти, так боляче! Перелякалася господарка:
- Ось тобі три реали. Біжи зараз же, так скоріше вертайся назад! Селянин схопив гроші - і за двері.
Іде по дорозі, радіє, пісні співає. Але ми знаємо, що від села до столиці не близько. Три дні йшов селянин, за три дні ледве не всі гроші проїв: залишилося всього-на-всього полреала!
Прийшов у Мадрид - на площі тиснява. Народ шумить, коні скакають - ледве з ніг не збили.
- Що таке?
- Король із церкви виходить!
Протиснувся селянин ближче, бачить: виходять із дверей придворні, міністри, радники, а ось і сам король!
- Евива! Живи багато років! - закричав народ. А селянин навіть плюнув з досади:
- Ну й король! Дивитися немає на що! Та зовсім не велетень. Правда, золота
На ньому навішене багато: на груди - золото, на плечах - золото, на капелюсі, на рукавах - скрізь золото, а ростом такий, як усі! Ека дивина! - розсердився селянин.
Їсти захотів. Пішов на ринок.
Порахував гроші - усі кишені обшарив: полреала, і ні більше! А отут і насправді зуб розболівся.
Зупинився селянин проти крамниці пиріжника, а продавець надривається - у усі горло розхвалює свій товар:
- Пиріжки печені, Солодкі, листкові. Вкусней не бувало, За дюжину - полреала!
Ока у селянина розгорілися: Ось це пиріжки! Ніколи таких не їв! На всі гроші б накупив, так не можна - зуб болить. Не витягнуся зуба - не дійти до села, а не поїм - теж ніг до будинку не допхаєш! Так він стояв і думав і усе на здобні пиріжки поглядав, не помітив, як підійшли три молоді сеньйори. Плащі до п'ят, капелюха з пір'ям, одним словом, - знатні добродії. Побачили, що коштує людей, у усі очі на їжу вп'явся, розв'язали над ним посміятися.
- Агов ти, село! - закричали йому сеньйори.- Скільки з'їж пиріжків за один присід?
- Я-Те? - відгукнувся селянин, а сам від пиріжків очей не відводить.-Хоч сотню знімання!
- Сотню? - здивувалися сеньйори.
- Та ще попрошу!
Як прийнялися вони реготати:
- Нізащо тобі не повіримо. Не з'їсти тобі сотні!
- Знімання! Чому не з'їсти?
Зав'язалася суперечка. Селянин повторює: знімання так знімання! А сеньйори - своє: ніколи не з'їж! Зібрався народ. Регочуть, теж кричать, одні: З'їсть!, інші: Не з'їсть нізащо! Нарешті говорять сеньйори:
- Про заставу побийся, що з'їж. А ми за всі пиріжки заплатимо. А яка застава у селянина? Ось отут-те він і зміркував, - говорить сеньйорам:
- Добре! Нехай про заставу! А не знімання-що прагнете із мною робіть.
Прагнете - побийте, прагнете - так що там: нічого для суперечки не пошкодую. Ось зуб, бачите, - і показує їм на свій хворий зуб.- Не знімання сотню - нехай вирве мені зуб мадридський цирюльник!
- Їж, починай! - розреготалися сеньйори.- Бути тобі, дурило, без зуба! Юрба розступилася, дивляться: підійшов до пиріжків селянин, один з'їв не поспішаючи, за іншим тягнеться.
- Один! -уважають сеньйори.
А він уже й другий проковтнув.
- Другий!-кричить юрба.-Третій! Четвертий!
А селянин часу не втрачає - пиріжки у рота кладе.
- Десятий! - кричать сеньйори.
- Десятий! - кричить народ.
- Двадцятий!
- Двадцятий!
А селянин усе їсть так їсть.
- Так що він - бездонний? - сміються у юрбі.
- Двадцять п'ятий! - уважають сеньйори.
Але селянин уже наївся. Жарт сказати - двадцять п'ять пиріжків з начинкою з'їв! А пирогито один іншого більше! З'їв і рота рукавом витер.
- Вибачите, - сказав, - сеньйори, я програв! Не можу сотню з'їсти.
Що отут було!
- Програв! - зашуміла юрба.
- Програв! - обрадувалися сеньйори.- Кличте скоріше цирюльника! А цирюльник уже отут як отут зі своїми щипцями.
Побачивши його, селянин зробив таку сумну міну, що сеньйори ще голосніше розреготалися.
- Відкривай рота! - кричать.
Начебто знехотя, відкрив рота селянин, а цирюльник ухопився за зуб і давай тягти. Цирюльник тягне, селянин кричить, а сеньйори сміються. Чим голосніше кричить, тем веселіше сміються. Нарешті витягся цирюльник зуб. Розплатилися сеньйори за пиріжки, заплатили й цирюльнику скільки потрібно й сказали людям, які усе ще юрбилися навколо:
- Бачили дурня? За якісь пиріжки він розстався із зубом! А селянин у відповідь:
- Ну ні, я зовсім не дурень. Не чи залишилися ви у дурнях, шановні сеньйори?
- Як ти смієш?!
- Ви платили за пиріжки?
- Платили.
- Та цирюльнику заплатили?
- Сповна.
- Ось і спасибі. Адже зуб-те у мене й насправді болів! А тепер я й ситий, і здоровий. Позбавили ви мене відразу від двох нещасть: від голоду й від хворого зуба!
Сказав і пішов своєю дорогою.
Насунули сеньйори капелюха до самих очей і бігцем із площі. А їм вслід неслися регіт, свист і глузування.