Не думайте, що принцеса так і народилася горбатої, нічого подібного: вона була струнка й гарна. До того ж була єдиною спадкоємицею короля, і її майбутній чоловік повинен був одержати королівство. Король був уже старий і з нетерпінням чекав, коли ж нарешті горда принцеса вибере собі чоловіка, щоб передати йому свій трон. Але принцеса зовсім не прагла виходити заміж. Не подобалися їй ні принци, ні графи, ні маркізи. Навіть найблагородніших кабальєро не вдостоювала вона поглядом.
Та ось одного разу, прогулюючись перед палацом, вона зустріла старого жебрака. Особа його була потворне, одяг у лахмітті, а спину прикрашав величезний горб.
- Подайте на бідність! - простягнувши руку, заголосив жебрак.
Але дівчина так злякалася його каліцтва, що негайно ж поспішила піти.
- Ніколи не показуйся мені на очі! - крикнула вона старому. Жебрак розсердився. Він наздогнав принцесу й кинув у неї чорного павука. Павук вчепився за шлейф принцеси, і як не намагалася дівчина, не могла стряхнути із плаття бридка комаха. Так і прийшла у палац разом з павуком.
Став павук жити у палаці.
Він не давав принцесі ні хвилини спокою. Він кусав її й днем і вночі й виріс такий великий і товстий, що навіть придворні сталі його боятися. Тоді принцеса покликала солдатів і наказала їм застрелити павука, а з його шкіри зробити бубон. Пройшов час. Король сказав своєї дочки:
- Ти бачиш, я старий. Мені потрібний спадкоємець, щоб передати йому королівство. Коли ти вибереш собі чоловіка?
- Хоч завтра, - розсміялася у відповідь принцеса. - Але виберу я тільки того, хто без помилки відповість, із чого зроблений мій бубон.
- Добре! - погодився король. - Але помни, хто б не відгадав, ми зараз же відсвяткуємо весілля. Даю у тому моє королівське слово! Та король оголосив по всій країні, що принцеса вийде заміж за того, хто відгадає, із чого зроблений її бубон.
Із усіх кінців прискакали на конях принци й графи. У розкішних колясках приїхали маркізи й герцоги. Зі шпагами на боці прибутки у палац шляхетні кабальєро. Але ніхто з них не зумів відгадати, із чого зроблений бубон принцеси. Красуня тільки посміювалася над нареченими, поки із самого далекого королівства не прискакав верхи на білому коні стрункий принц у золотому плащі й з пером у капелюсі.
Побачивши юнака з віконця, принцеса негайно ж полюбила його. Вона розв'язала допомогти незнайомому принцові й, розгорнувши вікно, голосно крикнула:
- Він зі шкіри павука!
Але принц, стомлений довгою скачкою, не розчув слів принцеси, а якби й розчув, нізащо б їй не повірив: він подумав би, що принцеса глузує з нього. Хіба роблять бубни з павукової шкіри?! Зате лемент принцеси почув горбатий жебрак. Саме у цей час він проходив під віконцями, випрошуючи милостиню. Та коли принц так і не зміг відповісти, із чого зроблений бубон, горбатий жебрак прийшов до короля й сказав:
- Я відповім. Віддайте мені красуню у дружин.
- Із чого ж? - запитав збентежений король.
- Він зі шкіри павука! - зі сміхом відповів жебрак, і королеві довелося віддати принцесу горбатому старому. Що робити! Вона сама призначила таку умову, а король підтвердив його своїм королівським словом.
ПРО, як гнівався король! Він покликав свою дочку й сказав:
- Ось до чого довели тебе твої капризи. Іди зараз же з палацу зі своїм старим, забудь назавжди, що я твій батько, і ніколи не вертайся назад!
Принцеса гірко заплакала. Горбатий жебрак побрав її за руку, і вони негайно ж пішли з палацу, а принци й графи, маркізи й шляхетні кабальєро роз'їхалися по своїх королівствах, оплакуючи сумну долю норовливої принцеси. Виїхав і принц у золотому плащі й капелюху з пером. Сумний виїхав він у своє саме далеке королівство, тому що встигнув уже полюбити молоду принцесу.
Довго йшли по дорогах принцеса й старий жебрак і прийшли нарешті до ріки.
- Ти моя дружина й повинна виконувати всі мої бажання, - сказав горбань. - Побери мене на спину й перенеси через ріку. Посадила принцеса старого собі на спину й понесла. Дійшла до середини ріки й подумала: "Якщо я зараз не позбудуся нелюбимого чоловіка, усе життя прийде мені тягати його за собою. Краще я стряхну його у воду". Вона стала скакати й стрибати, щоб скинути старого зі своєї спини. Стрибала, стрибала й нарешті стряхнула його: старий був уже старезним і не можу триматися на спині у принцеси. Але горб - величезний виродливий
Горб - принцеса ніяк не могла скинути. Він міцно приріс до її спини, і принцеса стала горбатою.
Ах, цей горб! Принцеса так його ненавиділа! Мало того, що сидів він на ній верхи, як вершник. До досади дівчини, підступний горбик виявився до крайності говірким. Правда, якщо принцеса мовчала, він теж помовчував. Але коштувало дівчині упустити хоч слово, горбик негайно ж повторював його, начебто передражнюючи принцесу, - ну точнісінько як луна у горах.
- Дайте мені напитися води, - просила дівчина, постукавшись у двері якої-небудь хатини, і горб негайно ж повторював: "Дайте мені напитися води!" - і притім таким тоненьким голоском, що усе починали глузувати з дівчини. Інші ж ображалися, уважаючись, що вона глузує з них, і проганяли нещасну.
Скільки не вмовляла його принцеса помовчати хоч небагато, упертий горбик пищав і пищав як і раніше. Тоді дівчина прикинулася німий. З незвички це було нелегко, але зате горб дав їй спокій: довелося і йому замовчати.
Нарешті дійшла принцеса до самого далекого королівства, де жив стрункий принц у золотому плащі й капелюху з пером. Чому потрапила вона саме у це королівство, принцеса сама не знала, але, напевно, серце підказало їй дорогу. Вона прийшла у палац і найнялася у служіння. Вона прислужувала за королівським столом, але принц навіть не глянув на неї жодного разу. Хіба стане красень, спадкоємець трону дивитися на служницю, притім ще горбату й німу! Юному принцові було зовсім не до того: за наказом батьків він повинен був одружитися на знатній маркізі. Звичайно, ця маркіза була зовсім не так гарна, як принцеса з бубном, але горба у неї не було, і ніхто не насмілився б сказати, що вона німа: маркіза була пряма, як ціпок, і цілими днями тріскотіла, як папуга. Ось яку наречену підшукали для принца у золотому плащі й у капелюсі з пером!
Отже, маркіза-наречена прикатила у золоченій кареті у саме далеке королівство, де жив принц у золотому плащі, і із цієї нагоди у палаці готовили велику вечерю, а принцесі-служниці доручили жарити пиріжки з яблуками для королівського стола. Вона зажарила перший пиріжок і сказала горбу:
- Горбик, горбик, не чи прагнеш пиріжка?
- Прагну, прагну! - пропищав горбик.
Як бачите, якщо справа стосувалася чого-небудь смачненького, він забував передражнювати принцесу, а відразу відповів, що прагне! Принцеса почастувала його пиріжком, поклала на сковорідку другої й знову запитала:
- Горбик, горбик, не чи прагнеш ще пиріжка?
- Ой, прагну! - пропищав горбик.
Він був більшим ласункою. Та принцеса знову почастувала його пиріжком.
- А ще? - запитала вона, обсмажуючи третій, найбільший пиріжок. - Не чи прагнеш ти його покуштувати?
- Дуже, дуже прагну! - пропищав у нетерпінні горбик.
- Так стрибай до мене у фартух! - наказала принцеса горбу. Дурний горбик так любив солодкі пиріжки, що не змусив просити себе ще раз і стрибнув у фартух дівчини. Принцеса схопила його щипцями й кинула у грубку.
- Горю, горю! - пропищав горбик востаннє й замовчав назавжди. Так позбулася принцеса від ненависного горба й стала стрункою, як колись. До того ж тепер їй уже не потрібно було причинятися німою. Вона побігла у свою комнатку, нарядилася у атласне плаття з мереживами й з'явилася у парадний зал, де збиралися до вечері знатні гості й принц із маркізою зустрічали кожного глибоким уклоном.
Коли принцеса, ошатна й велична, з'явилася у дверях, принц викликнув:
- Дивитеся, це наша німа служниця! Як вона струнка й гарна! А маркіза-наречена підхопилася з місця й, почервонівши від досади, затріщала, як сорока:
Бач, ошатна яка! Ладь ступай! Ладь ступай!
Куховарку я довідаюся, Як її не наряджай!
Вона тріскотіла б ще дуже довго, але принцеса не дала їй домовити й з гідністю відповіла:
- Ваша правда, сеньйора маркіза, я була куховаркою й прислужувала сеньйорові принцові, але я народилася не служницею, а принцесою, дочкою короля. Та якщо ви не знаєте цього, то могли б і помовчати, хоча, говорять, це мистецтво доконане вам незнайоме.
Почувши таку сміливу відповідь, тріскачка прикусила мову й утекла із залу. Вона стрибнула у свою золочену норету й назавжди поскакала із самого далекого королівства.
А принц? Він негайно ж довідався свою улюблену принцесу, про яку так довго тужив. Принц дуже зрадів, що вона вже не німа, і при всіх гостях запропонував їй стати своєю дружиною.
Вони жили довго й щасливо. Принц незабаром же став королем, а принцеса королевою. Вона була доброю королевою, завжди допомагала хворим і бідним і ніколи не відверталася від чужого горя. Уже вона-те відмінно знала, як важко скитаться без гроша по дорогах і просити у чужих дверей глоток води й шматочок хліба, щоб утамувати голод і спрагу. Та за це молодий король любив її ще більше.