Жив колись у Гнюпверьяхреппе на хуторі одна багата пара. Було у них дві дочки, про яких і піде мовлення у цій казці. Старша дочка була у батьків улюбленицею, а молодшу вони недолюблювали, її кликали Хельгой. У цього хутора була дурна слава: хто залишався стерегти будинок у різдвяну ніч, той обов'язково вмирав, і тому у цю ніч ніхто не праг залишатися вдома.
Одного разу хазяї й усі домочадці зібралися, як звичайно, у церкву на різдвяну службу. Розв'язали вони виїхати у святвечір раніше, щоб поспіти до вечерні й залишитися на всеношну. Додому ж збиралися повернутися на інший день після обідні. Батьки веліли Хельге залишитися будинку, щоб подоїти корів, нагодувати худобин і наварити до різдвяного обіду м'яса. За неї вони не боялися.
Нарешті усе виїхали й Хельга залишилася одна. Першою справою вона подоїла корів, потім ретельно прибрала у будинку й поставила варити м'ясо. Коли м'ясо зварилося, у кухню ввійшла дитина з дерев'яною мискою у руці. Він привітався з Хельгой, простягнув їй миску й попросив дати йому трошки м'яса й сала. Хельга виконала його прохання, хоча мати суворо-пресуворо покарала їй до настання свята й самої м'яса не є, і іншим не давати. Дитина побрала миску з м'ясом, попрощався й пішов. А Хельга закінчила всі справи, запалила у великій кімнаті світабоник і лягла на постіль батьків читати молитовник.
Незабаром у дворі почулися голосні голоси, хтось направлявся до будинку. Через хвилину у кімнату ввалилася безліч незнайомих людей. Їх було так багато, що Хельга не могла навіть злізти з ліжка, і вона бачила, що прибульців повно не тільки у будинку, але й у усі інших будівлях хутора. Абияк розмістившись, незвані гості почали розважатися всякими іграми й забавами. Хельгу вони не торкали, начебто її отут і не було. Вона теж не обертала на них уваги й продовжувала читати молитовник.
Підійшло час знову доїти корів. На хуторі у святкову ніч звичайно доїли тільки після читання молитви, втім, так роблять у багатьох місцях. Однак через товкотнечу Хельга не могла навіть ноги з ліжка спустити. Серед прибульців виділялася літня людина з довгою бородою. Він голосно крикнув на всю кімнату, щоб гості посторонилися й далечіні Хельге можливість надягти черевики й вийти з будинку. Гості корилися. Та Хельга вийшла у кромішній морок, тому що світабоник вона залишила гостям.
Тільки Хельга почала доїти, як почула, що у хлів хтось увійшов. Що ввійшов привітався з нею, і вона йому відповіла. Потім він запропонував їй відпочити з ним на сіні, але Хельга відмовилася. Кілька раз він повторював своє речення, а вона щораз відмовлялася. Тоді він зник, Та Хельга продовжувала спокійно доїти корів. Потім у хлів знову хтось увійшов і привітався з нею. Це була жінка, і Хельга чемно відповіла на її вітання. Жінка сердечно подякувала Хельгу за свою дитину й за те, що вона відкинула домагання її чоловіка. Потім вона простягнула Хельге вузол і просила прийняти його на подяку за подвійну послугу.
- Тут у вузлі плаття, гідне тебе, — сказала вона. - Надягни його на своє весілля. Отут є й пояс, і він анітрошки не гірше плаття. Тобі у всьому завжди буде удача, і ти вийдеш заміж за єпископа. Тільки помни, це плаття не можна не продавати, не надягати, поки не вийдеш заміж.
Хельга побрала вузол і подякувала гості за подарунок. Та пішла, а Хельга закінчила роботу у хліві й повернулася додому. Ніхто навіть не глянув на неї, але усе розступилися, даючи їй дорогу, і вона знову сіла на постіль читати молитовник. Над ранок гості почали розходитися, на світанку пішли останні, і Хельге здалося, начебто отут нікого й не було. Залишившись одна, вона розгорнула вузол і побачила, що аульва подарувала їй найпрекрасніше плаття, а пояс до нього, прикрашений коштовностями, був і того пречервоній. Хельга знову склала плаття й сховала вузол.
Вона справила всю ранкову роботу й прибрала будинок до повернення рідних із церкви.
- Ми так і знали, що з нею нічого не станеться, — сказали батьки, коли побачили Хельгу живий і непошкодженої.
Усе прийнялися її розпитувати, що було вночі на хуторі. Вона відповідала ухабоно, однак показала плаття, яке їй подарувала аульва. Батьки й усі домочадці довго захоплювалися платтям, але найбільше їм сподобався дорогоцінний пояс. Мати із сестрою прагли відібрати у Хельги й плаття, і пояс, говорячи, що вона неварта такого дорогого вбрання, але Хельга плаття не віддала й сховала його у свою скриню.
Час ішов, і до наступного різдва нічого не трапилося. Тепер уже залишитися вдома захотіли й мати, і сестра, вони сподівалися теж одержати подарунок від аульви. Зрештою будинку залишилася сама господарка, а всі інші виїхали у церкву. Коли господарка варила м'ясо, до неї прийшла дитина, простягнув маленьку дерев'яну миску й попросив покласти йому трошки м'яса й сала. Господарка розсердилася.
- Нічого я тобі не дам, — сказала вона. - Хто знає, може, ви побогаче нас будете.
Дитина повторила своє прохання, тоді господарка розгнівалася ще пущі й так сабоно штовхнула дитину, що зламала йому руку, а миска покотилася по підлозі. Дитина підняла здоровішою рукою миску й пішов увесь у сльозах. Більше про вчинки господарки нічого не відомо. Коли мешканці хутора повернулися із церкви додому, вони знайшли її на підлозі з переламаними костями, усю у саднах і синцях. Вона встигнула тільки розповісти про дитину й про те, як вона його зустріла, і вмерла. Усе у будинку було перевернено нагору дном, переламане й побите, а їжа викинута. Та з тих пір уже ніхто не насмілювався залишатися на цьому хуторі у різдвяну ніч.
А про Хельгу слід сказати, що через кілька років вона виїхала у Скаульхольт і там незабаром вийшла заміж за єпископа. Однак хто саме був тоді єпископом у Скаульхольте, нічого не говориться. На своє весілля Хельга надягла плаття, подароване аульвой, усі ним захоплювалися, але найбільше сподобався пояс, тому що такого дорогоцінного пояса ніхто ніколи не бачив. Удача усе життя не залишала Хельгу, вона жила довго й щасливо. А більше про неї нічого не розповідають.