Грим був той сама людина, яка дала своє ім'я Гримсею, – острову, що лежить до півночі від Ісландії. Одного разу він відправився ловити рибу разом зі своїми слугами й маленьким сином Ториром. Хлопчикові стало холодно, і його засунули по плечі у мішок з тюленьей шкіри. Раптом на гачок впіймався водяний дух. Особа у нього людське, а тіло тюленевої.
- Або ти передбачиш нам майбутнє, – сказав Грим, – або ніколи більше не мабуть тобі свого будинку.
- Першою справою зніміть мене з гачка, – попросив водяний дух, і коли люди виконали його прохання, пірнув у воду й сплив подалі від човна.
- Для тебе й твоїх слуг моє пророкування не має ніякого значення! - крикнув він. - Час твоє минає, Грим, і ще до весни ми знову свидимся з тобою. Але хлопчика у мішку з тюленьей шкіри чекає інше майбутнє. Пускай він покине Гримсей і поселиться там, де твоя кобила Скальм ляже під вьюком.
Узимку Грим і його слуги знову відправилися на рибний лов, цього разу без хлопчика. Раптом море збентежилося, хоча вітру не було й у спомині, і вони усе до одного втопили, як і передбачив водяний, дух.
Мати Торира рушила з ним на південь. Усе літо кобила Скальм ішла під вьюком, жодного разу не лягала. Але коли вони порівняли із двома червоними дюнами до півночі від Боргар-Фіорду, кобила раптом лягла, і сім'я Гриму поселилася на землях у Холодної ріки, між пагорбом і морем.
Пройшло багато років. Торир зостарився й осліп. Але якось раз літнім вечором він вийшов на поріг свого будинку й раптом прозрів. А прозрівши, побачив виродка величезного росту, який плив у човні по Холодній ріці. Підпливши до пагорба, незнайомець зник у ущелині. Та у ту ж ніч з-під землі вирвався вогонь, і лава залила околиці й покриває їх дотепер. Торир у ту ніч загинув від виверження вулкана, який має його ім'я. Говорять, що Грим виходить із моря й відвідує свого сина й що якщо у тиху погоду прикласти вухо до землі, те можна почути їхні голосу й храп кобили Скальм, яка п'є воду з кам'яної колоди за їхньою спиною.