Якось раз на сході, у Мирдале, одна людина йшла уздовж скель на березі моря, рано ранком, коли усе ще спали. Підійшовши до якогось грота, він почув, що там танцюють, а зовні помітив трохи тюленячих шкір. Він побрав одну з них, відніс до себе й замкнув її у скриню.
Удень він знову відправився до грота. Там сиділа гарна дівчина, зовсім нагая, і плакала. Це був тюлень, чию шкіру забрал людей. Він дав дівчині одяг, утішив її й відвів у будинок. Вона прив'язалася до нього, але ні з ким більше не дружила. Часто вона сиділа й дивилася на море.
Через якийсь час людей одружився на ній. Вони жили у згоді, і у них народилися діти. Селянин так і зберігав шкіру замкненої у скрині, а ключ тримав при собі, куди б не відправився.
Одного разу, через багато років, він пішов у море, забувши ключ у себе під подушкою. Інші говорять, що селянин відправився на різдвяну месу разом зі своїми людьми, і що його дружина боліла й не могла піти з ними; переодягшись, він забув вийняти ключ із кишені свого повсякденного одягу. Коли він повернувся, скриня була відкрита, а його дружина й тюленева шкіра зникли.
Вона побрала ключ, відкрила із цікавості скриня й знайшла шкіру. Отут вона не змогла встояти перед спокусою, попрощалася з дітьми, надягла шкіру й кинулася у море. Розповідають, що перед цим вона прошептала:
Що ж поробити мені,
Семеро дитинок у море,
Семеро на землі.
Говорять, та людина сабоно горювала. Потім, коли він відправлявся ловити рибу, якийсь тюлень усе плавав навколо його човна, і видалося, що сльози течуть із його очей. З тих пір у тієї людини завжди був гарний улов і йому часто супроводжувала удача.
Коли їх діти гуляли по берегу, люди часто бачили тюленя, який плавав у море недалеко від них – і коли вони йшли по твердій землі, і коли по краю води – кидаючи їм різнобарвних рибок і гарні черепашки. Але їх мати так ніколи й не повернулася на землю.