Хазяїн одного хутора на сході країни щоліта виганяв корів на літнє пасовище. Тепер так майже ніхто не робить, а тоді були прийняте всюди. Господарювала на пасовище його дочка. Одного разу, коли вона варила обід, у будинок увійшов хлопець років сімнадцяти, гарний і привітний. Дівчина чемно привіталася з ним і запитала, хто він. Хлопець сказав, що він аульв, і попросив, щоб вона давала йому молока для його хворий матері, тому що своєї корови у них ні, а він за це буде допомагати їй по господарстві. Дівчина погодилася. Аульв простягнув їй дерев'яний жбанчик, і вона наповнила його молоком. Потім вона нагодувала хлопця й веліла йому приходити щодня, хоча він і це молоко ще не відробив. Аульв зрадів, сердечно подякував хазяйській дочці й пішов.
Він приніс матері молоко й розповів про добру селянську дівчину. Мати порахувала, що хазяйська дочка зробила великодушно й гідна всякої похвали.
- Боюся тільки, — сказала вона, — що зустріч ця до добра не приведе й горя вам не минути. Однак будь що буде.
Щодня аульв приходив до дівчини, і вона давала йому молока й кормила його. А восени вона повернулася до себе додому. Він і туди до неї часто навідувався, але про це ніхто й поняття не мав. Коли хазяїн довідався, що нею дочка чекає дитини, він дуже розгнівався й праг вивідати ім'я її дружка, але дівчина відмовилася назвати його. Ні пастух, який пас на пасовище корів, ні скотарка, яка допомагала їх доїти, теж нічого йому не сказали.
Улітку хазяйська дочка знову поїхала на пасовище, і аульв знову допомагав їй по господарстві. Ось прийшло їй час народити. Аульв не відходив від неї ні на хвилину, бризкав їй у особу водою й усіляко підбадьорював її. Вона народила хлопчика, і аульв відніс дитину до своєї матері.
- Чому бути, того не минути, — сказала вона й побрала дитину.
А він повернувся до своєї коханої й доглядав за нею, поки вона зовсім не оправилася.
Прийшла осінь, настала настав час покинути літнє пасовище. Дівчина й аульв довго тлумачили, як їм бути далі. Аульв просив її три роки не виходити заміж. Дівчина обіцяла зробити усе, що у її силах.
- Боюся тільки, батько не дозволить мені так довго чекати й змусить вийти заміж проти моєї волі, — сказала вона.
На цьому вони розпрощалися, і дівчина виїхала додому. Батько зустрів її суворо.
Якось узимку приїхав до них один селянин, людина багата й гідний. Він посватався до дівчини, і хазяїн відразу дав свою згоду. Довідавшись про це, дочка стала просити, щоб їй дозволили почекати три роки. Наречений готовий був поступитися, однак батько став проти. Він не захотів відкладати, і весілля домовилися зіграти через місяць. Почува дівчина, що відстрочки не буде, і сказала своєму нареченому:
- Добре, нехай буде гак, як прагне батько, але до тебе у мене є одне прохання.
Наречений дав слово виконати усе, що вона побажає, і вона попросила, щоб він ніколи не брав до них працівників на зиму без неї ведена. Він відразу погодився.
У призначений строк зіграли весілля, і хазяйська дочка благополучно переїхала у садибу чоловіка. Молоді добре ладили один з одним. Дружина відрізнялася працьовитістю, тільки була дуже мовчазна, і ніхто ніколи не бачив, щоб вона сміялася. Чоловік була людей добра й усякому готовий був зробити послугу.
Так минуло три роки, пішов четвертий. Якось раз працював селянин у себе надворі й раптом бачить — іде людей приємної зовнішності й з ним хлопчик років трьох або чотирьох. Прибулець привітався, хазяїн відповів і запитав, як його кличуть. Виявилося, прізвисько у прибульця Бідолаха й він шукає роботу, щоб прокормити себе й сина.
- Поберіть нас із хлоп'ям до себе на зиму, — попросив він. - Я чув, що ви із дружиною добрі люди.
Селянин обіцяв побрати, якщо дружина не буде проти. Пішов він до дружини й розповів, що якась бідна людина з маленьким хлопчиком просить побрати його на зиму.
- Якщо ти не проти, я б побрав їх, — сказав він.
- А ти забув слово, яке дав мені, коли я виходила за тебе заміж? - запитала дружина.
Хазяїн пам'ятав про своє слово.
- Тому я й сказав йому, що колись поговорю з тобою. Але мені б дуже хотілося, щоб ти дозволила побрати на зиму цієї людини. Адже у нього дитина.
Дружина відповіла:
- Що ж, бери, хоча мені це не по душі. Так, видне, від долі однаково не підеш.
Хазяїн повернувся до прибульця й сказав, що залишає його із хлопчиком на всю зиму, а для житла він виділив їм окрему прибудову.
Прибулець була людей мовчазна й лагідний. До господарки він ніколи не звертався й навіть не здоровався з нею. Але вона стежила, щоб вони із хлопчиком завжди були ситі й не терпіли ні у чому ніякого нестатку. На прощеное неділя зібралися хазяїн з господаркою у церкву. Перед від'їздом хазяїн запитав дружину, у усіх чи на хуторі вона попросила прощення, може статися, вона коли-небудь кого-небудь і скривдила. Дружина відповіла, що попросила.
- Та у нашого нового працівника?
- Ні, — відповіла вона, — його я не кривдила.
Хазяїн сказав:
- Не подобається мені це. Ми не поїдемо у церкву, поки ти не попросиш у нього прощення.
- Даремно ти мене до цього примушуєш, дивися, як би тобі потім не покаятися, — сказала вона й пішла до прибудови, де жив працівник зі своїм сином.
Чекав-Чекав хазяїн дружину, не дочекався й пішов подивитися, чому її так довго немає. Заходить він у будинок і бачить, що його дружина й працівник, обоє мертві, лежать у обіймах один одного, а над ними плаче хлопчик. Хазяїн ледве розуму не втратився від горя, коли зрозумів, що сам винуватий у їхній смерті. Однак він побрав себе у руки, кликнув людей, велів їм віднести небіжчиків і поховати їхня честь честю. А хлопчика утішив, як міг, і залишив його у себе за сина. Коли хлопчик виріс, він став шановною людиною, одружився й у нього було багато дітей.
Говорять, начебто господарка у останню зиму відкрила своїй служниці, що людей, прийшовший до них, — аульв і вона зналася з ним, коли працювала у батька на літньому пасовищі, а хлопчик — це їх син. Вона сказала, що раз вуж їм не призначено було одружитися, то й жити поруч не випливало, адже серця їх палали любов'ю. Тому вони не змели один з одним навіть словом перемовитися.
Але усе це служниця розповіла хазяїнові, коли його дружини вже не було у живі. Та з тих пір ніхто ніколи не бачив його веселим.