Ось ще один приклад винахідливості шанахи. Я вже повідав вам кілька історій про мудрість Темного Патріка, щоправда, якось поспішно. Зате вуж одну історію про дивну кмітливість цієї людини я приведу у всіх подробицях. Розповім її у точності, як почув від Туатала Осливина: його думки й слова спотворювати я не стану.
У давно минулі часи, тисячу років тому, Ірландія могла по праву пишатися своїми школами, що прославилися на увесь світ, а особливо школою у Мангрете, яка вважалася найкращої, самої серйозною.
Але англійський король розв'язав обійти Ірландію й зібрав у Оксфорді весь колір світової вченості, і Мангрету довелося поступитися — Оксфорд узяв гору.
Трапилося, однак, так, що, коли король Манстера відвідав Англію й Оксфорд, він під час великого обіду, який давали у його честь, похвастав, що вчені Мангретского університету перевершують усіх учених миру глибиною й височиною пізнань. Спростовуючи це, глава Оксфордського університету так бив кулаком по столу, що перебив усі чашки й блюдця. Манстерський король теж розгарячився й, забувшись, кинув оксфордцам виклик: запропонував надіслати у Мангрет п'ять найвідоміших учених Оксфорда для зустрічі з п'ятьма мангретцами, щоб у ученій суперечці раз і назавжди розв'язати це питання.
Кинувши виклик, він відразу подосадував на себе. Але ще більше подосадували на нього вчені Мангрета, коли довідалися про це. А глава Оксфордського університету зрадів, що можна буде остаточно посоромити Мангрет, і віщав про це змагання всім — і вченим і простим смертним. Та всі просто згоряли з нетерпіння скоріше побачити, як умре слава знаменитої Мангретской школи.
Мангретци повісили голову: вони-те знали, що Оксфорд сабоніше. Один вініл іншого, і усе разом винили манстерского короля. Професорів довелося прив'язати до постель, щоб вони не бродили по місту й не лякали всіх своїм сумовитим видом.
Поступове хвилювання з Манстерского королівства перекинулося на всю Ірландію. Та чому ближче підходив страшний день, тем плачевнее ставало положення всієї країни, поки нарешті горі й сум, що гнобили серце кожного, не стали сумною очевидністю. Але скорбота самого манстерского короля була ужаснее всіх.
Та ось у Мангрете з'явився невеликого росту міцний чоловічок — чорноволосий і чорновусий, на прізвисько Темний Патрік, родом з Донегола, якого сусіди усе знали й шанували за світлий розум, і прямо направився до університету. Ніхто не обертав уваги на цього темноволосого чоловічка, лише вказували йому, як пройти, якщо він запитував. Та й він теж нічого не говорив ні про себе, ні про те, навіщо він прийшов.
Те був переддень великого змагання.
Темний Патрік добрався до школи, саме коли безвихідний розпач охопив рішуче всі: і у самій школі, і за її стінами чутні були лише крики й стогону. Він пробрався через юрбу, яка заважала йому пройти, і попросив відвести його до глави університету.
Коли Темного Патріка ввели до нього, той запитав:
- Хто ти, добра людина? Звідки прийшов? Та що я можу для тебе зробити? Тільки поспіши з відповіддю, — відрізав він відразу, — тому що для тебе у мене немає досить часу.
Та Темний Патрік відповів:
- Неважливо, хто я й звідки, хоча мені не соромно зізнатися, що я з Донегола. Та не думаю, — продовжував він, — що ви можете мені у чому-небудь допомогти. Однак однаково я дякую вам. А прийшов я, почувши про лихо, у яке потрапили ви, і ваші колеги, і всі тутешні люди. Прийшов подивитися, а може, мені, простому смертному, удасться вас виручити.
Великий професор подивився на Темного Патріка й на його маленький червоний вузлик, прив'язаний до ціпка, який він поклав на землю біля себе, так як зарегоче — те був перший сміх, який вирвався у нього за останні тринадцять тижнів. Та коли люди почули, що глава школи голосно сміється, вони відразу ввалилися усе у великий зал, де велася бесіда з Патриком, щоб довідатися, що трапилося. А коли зрозуміли, навіщо з'явився до них цей чоловічок, вони теж покотилися зі сміху, так що стіни затремтіли.
Їхній сміх досягся вух манстерского короля, і той прибіг, щоб з'ясувати, яке свершилось чудо. Патрік відважив королеві покладений уклін, але залишився незворушний, немов форель у вирі, потупився у землю й не вимовив ні слівця.
Великі професори представили його королеві й пояснили мета його приходу: урятувати добре ім'я й славу Мангретского університету — честь Ірландії. Та відразу знову вибухнули сміхом, ледве животи собі не надірвали. Однак король не розсміявся, немає. Він послухав-послухав, як вони сміються, а потім і запитав, яка причина у них для веселощів.
- Звичайно, ви не можете цього допустити, — мовив він, — і Усе-таки є люди, які й у очі не бачили вашої школи, але теж дещо розуміють, а іноді так тонко у всьому розбираються, що можуть здивувати навіть вас своїми вчинками.
Потім повернувся до Патрику й звернувся до нього питанням так чемно й з такою повагою, що уражені професори роти роззявили.
- Який план пропонуєте ви, — запитав король, — щоб урятувати добре ім'я й славу нашої школи у Мангрете — честь Ірландії?
- Спершу мені хотілося б довідатися, коли ви очікуєте цих п'ятьох англійських професорів?
- Завтра до дванадцяти!
- Хм… А можу я вибрати трьох учених університету, які знадобляться мені рівно за дві години до цього строку?
- Так, звичайно! Хоч тридцять три, якщо бажаєте!
Патрік залишився задоволений і сказав:
- Ну що ж, ранок вечора мудреней.
Та він був єдиною людиною у всій Ірландії, хто спав у цю ніч.
А ранком за наказом короля всі професори вибудувалися у ряд. Тоді запросили Патріка й запропонували йому зробити вибір.
Спочатку він попросив виступити на крок уперед знавця Латині, кращого із кращих. Потім кращого знавця Грецької мови. Та нарешті найпершого знавця Мови Сверхученой Премудрості.
Прохання його було виконано.
Тоді він велів принести самий драний одяг, у який можна було б нарядити хіба тільки городнє пугало, а також три здоровіші молоти для дроблення каменів.
Дуже скоро усе, що він попросив, лежало перед ним на землі, і Патрік сказав, простягаючи огидний одяг трьом великим професорам:
- Ось, одержуйте! Можете усамітнитися й, не втрачаючи часу, скиньте із себе усе зайве й облачитеся у цей одяг.
Три великі професори позеленіли від злості, і не те щоб підкоритися, а готові були послати Патріка до диявола або ще гірше, так тільки помітили на собі строгий погляд короля.
- Відправляйтеся ж, добродії! - сказав король голосно й грізно. - Виконуйте прохання цього джентльмена!
Та вони пішли переодягатися, а коли повернулися, ось це була картина! Але ніхто не насмілився навіть посміхнутися, у страху перед королем. Так, глядачам було над чим посміятися.
Патрік підхопив три молоти для дроблення каменів і сказав трьом ушанованим старцям:
- Пішли за мною!
Та ось у супроводі трьох великі вчених, виряджені, як ми тільки що описали, Патрік вийшов на дорогу, що веде у Дублін, по якій із хвилини на хвилину повинні були проїхати оксфордські професори.
У милі від університету вони зупинилися у перехрестя. Тут на купі каменів завжди сидів який-небудь старий і дробив камені для лагодження дороги. Патрік велів старому зійти вниз, всунув молот у руки великому знавцеві Мови Сверхученой Премудрості й наказав йому піднятися на камені й дробити їх, як це роблять дійсні каменотеси з Ньюри. До того ж він дав йому кілька секретних вказівок, від яких у того просвітліла особа.
Та пішов далі із двома іншими. А у наступного перехрестя, яке було у трьох милях від університету, він вручив молот ученому Грецької мови й теж велів йому піднятися на купу каменів і дробити їх. Та йому на вухо він дав якісь вказівки.
Із третім ученим, великим знавцем Латині він ішов, поки не дійшов до третього перехрестя у шести милях від університету. Та йому теж всунув у руки молот, посадив на купу каменів і також велів дробити їх, шепнувши якісь вказівки.
Та ось слухайте! Не встигнув цей учений чоловік сісти на купу каменів, як повз котить карета з п'ятьма оксфордскими старцями, найбільшими й славнозвісними вченими у всьому світлі. Досягшись перехрестя й не знаючи, якою дорогою випливати, вони зупиняють карету, щоб усе з'ясувати. Та, помітивши обірваного старого, що дробить камені, вирішують між собою:
- Ось цей старий каменотес і вкаже нам дорогу, якщо тільки ми зуміємо підібрати досить прості слова, щоб він зрозумів нас.
Вони здороваються зі старим каменотесом і запитують, вибираючи найпростіші слова, не чи буде він так люб'язний показати їм вірну дорогу у Мангретський університет. Старий каменотес, у свою чергу, вітає їх і дає точні вказівки, як найімовірніше добратися до університету у Мангрете, — і усе це на найчистішій Латині!
У п'ятьох мудреців так і перехопив подих. Вони відкинулися назад у карету, і вперше з моменту виклику на змагання їх сміливість похитнулася.
Але вони були хоробрими мудрецями, не злякалися б самого диявола. Та як тільки кучері торкнули вперед, вони вийняли свої записні книжки, куди затягали дорожні замітки, і записали:
«У шести милях від Мангретского університету звичайні дорожні каменотеси пояснюються на найчистішій Латині».
Що вірно, те вірно.
Коли вони під'їхали до наступного перехрестя, вони знову стали ворожити, яка ж із чотирьох доріг їм потрібна. Визирнули з карети й побачили ще одного старого каменотеса, що ретельно дробить камені. Один з учених чоловіків окликнув його, привітався й запитав, не чи вкаже він вірну дорогу у Мангретський університет. Старий каменотес відірвався від своєї роботи, вітав їх і точно пояснив, як добратися до університету у Мангрете, — і усе це на найчистішій Грецькій мові!
П'ятеро мудреців навіть відразу змарніли якось. Вони не дозволили кучерям їхати далі й сталі радитися, як розумніше зробити: їхати вперед або бігти без оглядки у дублінську гавань і звідти додому. Двоє проголосували, щоб їхати вперед, двоє, — щоб вертатися, розв'язок залишився за останнім. Але він виявився хоробрим — так просто його не залякаєш — і проголосував зрештою за те, щоб їхати вперед.
Та ось вони рушили далі й по дорозі внесли такий запис у свої книжки:
«У трьох милях від великого університету Мангретского звичайні дорожні каменотеси пояснюються на найчистішій Грецькій мові».
До цього часу у бідолах англійців душу пішла вже у п'яти, і вони могли лише болісно жалувати, що замість них ця справа не доручили п'ятьом їх лютим ворогам у Оксфорді!
Так слухайте далі! У милі від Мангрета їм попадається третє перехрестя. Карета зупиняється, один з них витикається з віконця й знову бачить на купі каменів старого каменотеса, який що є сили б'є по каменях. Вони всі його вітають і запитують, не чи може він указати їм дорогу, що веде у Мангретський університет. Старий каменотес піднімає голову від роботи, відважує їм увічливий уклін, виголошує спочатку своє вітання, а потім вказівки, як вірніше добратися до університету у Мангрете, — і усе це Мовою Сверхученой Премудрості!
П'ять прославлених професорів усі, як один, витикаються з віконця карети й кричать кучерям:
- Негайно загортай коней і що їсти духу жени у Дублін! - відкидаються назад і падають без свідомості у обійми один одному.
Коли вони, Прийшовши у себе, зрозуміли, що перебувають у безпеці на кораблі по шляху у Англію, вони витяглися свої записні книжки й записали:
« У одній милі від незрівнянного й найбільшого університету у Мангрете навіть дорожні каменотеси не бажають пояснюватися інакше, як Мовою Сверхвченой Премудрості. Таким чином, ми, зробивши своєчасну втечу, урятували від вічної ганьби чисте ім'я й славу нашої гордості — університету Оксфордського».