Було це або не було, але говорять, що за старих часів жили чоловік із дружиною. Обоє вони були дуже дурними. У них було дві дочки й два сини. Дочок вони бачили заміж, старшого сина женили, і вдома залишився лише молодший, якого кликали Гобад. Він був самим розумним у сім'ї. Одного разу мати сказала:
- Син мій, слава богу, ми всіх прибудували: твоїх сестер віддали заміж із пристойним приданим за гарних людей, твоєму братові знайшли гарну, гарну дружину. Тепер у мене немає іншого бажання, як женити й тебе.
- Я не збираюся одружитися, я прагну жити один, - відповів Гобад.
- Не говори так, - заперечила мати, - прокляття тяжіє над людьми, у яких немає дружини. Якщо прагнеш, щоб молоко, яким я тебе вигодувала, залишалося чистим, - ти повинен одружитися.
Праг Гобад чи ні, але мати змусила його побрати дружину. Вона привела ту дівчину, яку мала на прикметі, вклала її руку у руку сина й відсвяткувала весілля.
Та зажила ця жінка у будинку із чоловіком, братом чоловіка, зі свекрухою й свекром. Вона була не дуже розторопна, але вдачі спокійного й несварливого.
Одного разу вона господарювала й підмітала двір, коли свекруха попросила її принести кальян. Невістка понесла кальян і упустила його. Кальян розбився.
У цей час у дворі мекнула коза. Жінка подумала, що коза бачила її незручність. Вона підійшла й стала просити козу:
- Не видавай мене, не говори нічого свекрухи. Якщо ти мене не видаси, я всуну тобі у вуха мої серги й надягну на ноги браслети.
Коза знову мекнула. Жінка відразу проколола козі вуха й всунула у них серги, а на ноги козі надягла браслети.
У цей час із будинку вийшла свекруха. Бачить вона: у вухах у кози серги, а на ногах - браслети.
- Хто всунув козі у вуха серги й надяг їй на ноги браслети? - запитала баба.
Невістка підбігла й стала просити:
- Дорога свекровушка, заклинаю вас вашим сином, нехай усе залишиться між нами. Я упустила кальян - і він розбився. Коза почула й мекнула. Я попросила її зберегти мою таємницю й за це дала їй свої серги й браслети. Прошу вас, скажіть їй, щоб вона мене не знеславила й не проговорилася б свекрові.
Свекруха підійшла до кози. Та мекнула.
- Агов, коза, - сказала баба, - не говори нікому, що моя невістка розбила кальян, і я подарую тобі за це кольорове плаття й мою шовкову чадру.
Баба принесла своє кольорове плаття й шовкову чадру й надягла на козу. У цей час прийшов свекор і запитав:
- Чому це ви забавляєтеся? Навіщо ви так разодели козу?
Коза мекнула.
Баба підійшла до старого й сказала:
- Нехай це тебе не тривожить! Наша невістка упустила й розбила кальян; коза почула; невістка віддала їй серги й браслети, щоб вона мовчала. Але коза усе розповіла, і я теж подарувала їй плаття й чадру. Я не прагну, щоб про це хто-небудь довідався.
Свекор підійшов до кози й сказав:
- Молодець, коза! Якщо ти нікому не скажеш, я теж подарую тобі мої нові туфлі.
Він приніс юхтові туфлі й надяг їх на ноги козі.
У цей час прийшов брат чоловіка й дуже здивувався: що це за забава з козою?
- Навіщо ви це зробили? - запитав він.
Йому усе розповіли. Він зняв з голови шапку й надяг на козу.
Тепер на козу коштувало подивитися: на ній були надітийи плаття й чадра, у вухах висіли серги, на ногах красувалися туфлі, на голові - шапка. Уся сім'я у тривозі оточила її.
- Агов, коза! Спаси тебе бог прохопитися Гобаду, чоловікові цієї жінки, що вона розбила кальян. Як би він не розвівся з нею!
Не встигнули вони домовити, як прийшов Гобад.
Побачивши козу, він став запитувати, що трапилося.
- Нічого не трапилося! - відповіла йому мати.
- Навіщо ж ви так нарядили козу?
- Ти тільки нікому не розповідай, нехай усе залишиться між нами: твоя дружина підмітала двір, я попросила її принести кальян; вона упустила його, і він розбився; коза усе бачила; дружина твоя попросила, щоб коза нікому не розповідала, і надягла на неї серги й браслети; у цей час підійшла я й запитала, що трапилося; твоя дружина всі мені розповіла; я віддала козі плаття й чадру, щоб вона не розголосила таємниці; прийшли твій батько й брат; вони у нагороду за мовчання дали козі туфлі й шапку. Усе це ми зробили, щоб коза тобі нічого нe говорила. Знай же, це не твоя дружина розбила кальян, коза помилилася.
Коли Гобад усе це почув, він дуже засмутився, піднявся й сказав:
- Не можу я більше жити з вами, дурнями. Залишу вас і піду.
Він пішов до батьків дружини, розповів їм усі й запитав:
- Тепер скажіть мені, що я повинен робити?
Ті відповіли, що робити нема чого, треба, мол, терпляче нести свій тягар.
- Ні, - сказав Гобад, - не можу я більше жити з дурнями. Я піду у інше місто й, якщо побачу там ще більших дурнів, чому ви, повернуся назад, якщо ж таких не знайду, ніколи сюди не повернуся.
Сказавши так, він надяг свої плетені туфлі й вийшов з міських воріт.
Ішов він, ішов і дійшов до одного міста по іншу сторону гори. Він походив по вулицях, базарах і присів відпочити на глиняній лаві біля якогось будинку.
З будинку вийшла людина й побачила, що на лаві сидить незнайомець. Він зрозумів, що ця людина тут чужої й, напевно, голодний. Хазяїн вітав його, повернувся у будинок, приніс горщик з юшкою й дав Гобаду поїсти. Гобаду здалося, що горщик, дуже великий зовні, мало вміщає у себе. У два-три ковтки Гобад з'їв усю юшку й заглянув усередину. Виявилося, що горщик жодного разу не мили з тих пір, як уперше їли з нього, і всі залишки їжі прилипали до стінок. Поступово усе це засохло, запліснявіло, і у горщику залишилося дуже мало місця.
З'ївши юшку, Гобад пішов до струмка, вичистив і вимив горщик, і приніс до будинку. Хазяїн побрав свій горщик і остовпів від подиву: він ніколи у житті не бачив людину, що вміє мити горщики. Обрадуваний, він вбіг у будинок і закричав:
- Прийшла людей, що вміє мити горщики! Прийшла людей, що вміє усе робити!
Усі мешканці вибігли з будинку й оточили Гобада. Кожний приніс свій посуд і просив вимити її за гарну плату.
Коли Гобад перемив увесь цей посуд, до нього стали прибігати з інших будинків, приносити йому горщики й тарілки із проханням вимити їх.
Гобад пробув у цім місті кілька днів. Він мил посуд і глузував з жителів міста. А коли він зібрав багато грошей - пішов від них, сказавши:
- Вони ще більші дурні, чому моя родичка!
У саму холодну зимову пору Гобад прийшов у інше місто. Люди там жорстоко страждали від холоду: одні начепили на себе ватяні ковдри - проробили для голови дірки й обв'язали ковдри навколо пояса мотузками; інші поставили на вогонь казани з водою й грілися над парою; треті нагрівали на вогні коржа глини й прикладали їх до тіла - словом, кожний намагався зігрітися, як умів.
Гобад спалив із дров вугіль, зшив з полотна й вати велика ковдра, виліпив з обпаленої глини очажок і влаштував корси - низенький столик над жаровнею покритий теплою ковдрою й службовець для обігрівання.
Старі й малі, дорослі й діти - усе зібралися навколо корси, сховали ноги під ковдру й з насолодою відігрівалися.
Поступово про це довідалися всі жителі міста. Гобаду стали щедро платити, тільки б він улаштовував у будинках корси.
Зібравши багато грошей, Гобад пішов у третє місто, тому що зрозумів, що жителі другого міста ще більші дурні, чому його родичка.
У третє місто він прийшов уже перед самим вечором. Побродивши небагато по вулицях і базарам, він праг піти у караван-сарай і пошукати пристановище. Раптом біля одного будинку він побачив юрбу чоловіків і жінок. Усі вони голосно говорили, шуміли. Виявляється, це привели наречену до нареченого, але висока наречена не може ввійти у низькі двері свого нового будинку.
- Зламайте двері, щоб наречена могла ввійти у будинок, - вимагала родичка дівчини.
- Навіщо ми будемо ламати двері? Подрежьте шию нареченої, щоб вона стала нижче, - заперечували рідні нареченого.
Гобад втрутився у їхню суперечку й сказав:
- Дайте мені сто ашрафи - золотих монет і я введу наречену у будинок так, що не треба буде ні двері ламати, ні шию нареченої підрізати.
Він підійшов позаду до нареченої й стукнув її по потилиці. Наречена нагнулася й увійшла у будинок.
Усе обрадувалися, а Гобад побрав свої сто ашрафи й пішов із цього міста у наступний.
Він увійшов туди через міські ворота й пішов бродити по вулицях. Та раптом бачить, що двері одного будинку розкриті, колом юрбиться народ, а зсередини чутний шум і плач жінок. Гобад підійшов і запитав, що трапилося.
- Дочка губернатора пішла побрати із глечика сир, - відповідали йому, - але у неї застрягла там рука. Звернулися по допомогу до міського мудреця, і він сказав, що потрібно або розбити глечик, або відрізати їй руку. Але, тому що глечик один, а рук у дівчини дві, розв'язали відрізати їй руку. Тепер народ пішов за ножем, а дівчина і її матір плачуть.
- Я усе влаштую так, що не треба буде не розбивати глечик, не відрізати руку, - сказав Гобад.
- Поквапся, - відповідали йому, - покажи своє мистецтво!
Гобад підійшов до дівчини й побачив, що вона захопила такий великий шматок сиру, що витягтися з ним руку не можна. А дівчина не могла зміркувати, що варто їй випустити сир - і рука легко вилізе із глечика.
Гобад ударив дівчину по руці. Вона розтиснула пальці, сир упав на дно глечика, і дівчина без праці звільнила руку. Усі жителі міста обрадувалися, а губернатор дав Гобаду п'ятдесят ашрафи.
Казка наша довга. Із цього міста Гобад пішов у наступний. Не встигнув він ще ввійти у ворота, як побачив більшу юрбу людей, що стояли у колодязя, біля якого лежала ціла купа землі.
Гобад підійшов ближче й запитав, що трапилося.
- Хіба ти не бачиш - земля спухнула? Ми боїмося, що пухлина прорветься й землі буде боляче!
- Чому ж ви не приведете доктора? - запитав Гобад.
- У нас його немає!
- Заплатите мені за лікування, і я розріжу нарив, - сказав Гобад.
Йому дали сто ашрафи. Він побрав лопату й розкидав купу по полю. Усе дуже обрадувалися, стали просити його, щоб він залишився, але він не захотів і пішов далі.
Через сім днів і сім ночей він прийшов у інше місто й побачив, що губернатор, мулли й усі жителі зібралися біля тріснутої вежі у міській стіні, плачуть і ридають.
Гобад підійшов ближче й запитав, що трапилося.
- Хіба ти не бачиш, що прорвався живіт у міської стіни? Ми боїмося, що діра збільшиться й усі жителі міста загинуть.
- Я зашию живіт вашій стіні, - заявив Гобад.
- Якщо ти це зробиш, ми охоче дамо тобі сто ашрафи!
Гобад побрав сто ашрафи, замісив глину й замазав у стіні всі щілини. Жителі міста обрадувалися, але, як не просили вони його залишитися, Гобад пішов.
"Скільки я не пройшов міст - усюди люди глупее, чому моя рідня, - подумав Гобад.- Піду ще у одне місто; якщо жителі його розумніше й рассудительнее моєї родички, залишуся у цім місті, якщо ж немає - повернуся до себе додому".
Відправився він у останнє місто. Але колись зупинився у струмка відпочити, помитися й зачесатися. Глянувши на своє відбиття у воді, він побачив, що від довгих мандрівок під сонцем особа його зовсім почорніло.
У цей час до струмка прийшла за водою служниця з багатого будинку.
- Звідки ти прийшов? - запитала вона.
Гобад був дуже стомлений і відповів:
- З пекла!
- Що ти там робив?
- Був воротарем.
- Не чи бачив ти там мого хазяїна?
- Так, бачив.
- Як він живе?
- Погано.
- Чому?
- Він залишився повинен комусь сто туманів, і тепер щодня його б'ють за це по голові розпеченим дрюком.
- Заради бога, - заблагала служниця, - постій тут небагато, я покличу господарку. Вона прийде сюди й поговорить із тобою.
Служниця побігла додому й сказала господарці:
- На це світло прийшов воротар пекла, він розповідає цікаві речі.
- Піди й приведи його сюди, послухаємо, що він говорить, - наказала господарка.
Служниця пішла до Гобаду:
- Ідемо до нас, у господарки є до тебе справа.
Гобад пішов і побачив, що господарка молода й гарна, з тонкою талією, у дорогій чадрі, у атласному платті, із квітами у волоссях.
Поприветствовав Гобада, вона запитала його:
- Скажи правду, ти дійсно бачив мого першого чоловіка?
- Так, і йому доводиться дуже погано, тому що через ста туманів, які він комусь залишився повинен, його щодня б'ють розпеченим дрюком по голові.
- Заради бога, - попросила господарка, - я дам тобі для нього сто туманів, будь ласка, передай йому, щоб він віддав кому потрібно.
- Я ходжу пішки, - відповів Гобад, - а тому що у мене болять ноги, я не зможу скоро добратися уводити, увести до ладу нього. Якщо я спізнюся, не ображайся на мене.
- Раз ти не можеш іти швидко, я дам тобі кінь, - сказала господарка.- Ступай, - наказала вона служниці, - побери коня й приведи сюди.
Служниця привела коня.
- Сідай тепер і поїдь, - сказала господарка Гобаду.
- А що я відповім твоєму чоловікові, якщо він запитає: "Чому ти не поцілував за мене мою дружину?"
- Ти говориш правду. Іди поцілунок мене міцніше й поїдь.
Гобад так і зробив; потім сіл на коня й відправився у шлях.
Після від'їзду Гобада додому повернувся другий чоловік жінки. Побачивши, що дружина чимсь засмучена, він запитав:
- Що трапилося?
- Тобі-Те що? - відповіла дружина. - Тобі усе дісталося готовеньке від мого першого чоловіка, усі його гроші й майно. Тепер ти навіть не запитаєш, що той нещасний робить у пеклі, ти про нього навіть не згадаєш. Сьогодні приходив воротар пекла, він розповідав, що мій чоловік при всьому його багатстві, яке мав на цім світлі і яке залишив тобі, заборгував комусь на тому світлі й щодня його б'ють за це дрюком по голові. Я дала воротареві сто туманів і кінь і попросив, щоб він їхав якнайшвидше й передав нещасному гроші.
Чоловік зрозумів, що якась людина зуміла обдурити його дружину.
- Ех ти, дурна, - сказав він, - адже тебе обдурили. Де ж це ти бачила, щоб хто-небудь повернувся з того світла?!
- Так, я знаю, чому ти так говориш, - сказала дружина, - адже ти забрал усі його майно, а самого його навіть і не згадуєш.
Коли чоловік зрозумів, що дружина не прагне його слухати, він осідлав гарний коня й пустився навздогін за "воротарем пекла".
А Гобад у цей час приїхав на якийсь млин. Обернувшись і побачивши, що за ним женуться, він швидко ввійшов і запитав мірошника:
- Ти молов цими днями борошно для шаха?
- Так, - відповів мірошник.
- У твоє борошно потрапив камінчик, і шах зламав собі зуб. Геть бачиш, скакає вершник? Це шах послав його за тобою; тебе повинні схопити й повісити.
Мірошник дуже злякався. Він кинувся до Гобаду й став просити врятувати його від вершника.
- Давай скоріше поміняємося одягом, - сказав Гобад.-Ти надягай моє плаття, а я надягну твоє. Сховайся де-небудь, а я вуж знаю, що йому відповісти.
Мірошник зробив усі, як велів Гобад.
Під'їхав вершник і запитав у переодягненого Гобада:
- Ти не бачив тут людину на коні?
- Ні, - відповів Гобад.
- Навіщо ти брешеш? Адже у дверей коштує прив'язаний кінь!
- Ні, не бачив, - голосно відповів Гобад, а очима показав, де сховався мірошник.
Вершник кинувся туди, а Гобад вискочив на двір, сіл верхи на швидкого коня із прикрашеної золотом збруєю й поскакав додому.
Послухайте тепер про мірошника.
Після того як приїжджий його відколотив, мірошник заблагав:
- Клянуся Аллахом, я отут ні при чому! Ви самі винуваті, що пекли для шаха коржа з непросіяного борошна.
- Що ти говориш? - здивувався приїжджий.
- Хіба ти побив мене не за те, що у борошні попався камінчик?
- Ні, - відповів той, - я бив тебе за те, що ти приніс із пекла неправабона звістка. Ти побрав у моєї дружини кінь і сто туманів.
- Я приніс звістку з пекла? - перепитав мірошник.- Ти на цім світлі ввергнув мене у пекло, які такі звістки я міг принести з того світла?
Та отут з'ясувалося, що хитрий Гобад обмінявся одягом з мірошником.
Приїжджий вибіг на двір і побачив, що Гобад поскакав на його коні, а замість неї прив'язав свою. Що йому було робити? Він сіл на залишений коня й повернувся додому.
- Де ти був? - запитала його дружина.
- Я подумав, що, якщо воротар пересяде на кращого коня, він скоріше доскакає до пекла. Ось я й обмінявся з ним кіньми.
- Молодець, тепер я бачу, що ти по-справжньому любиш мене й розділяєш мій сум про першого чоловіка. Дай я поцілую тобі руку. Якщо, спаси бог, ти теж коли-небудь умреш і твоє місце займе хто-небудь іншої, я й тебе не забуду: коли знову прийде воротар пекла, я пошлю тобі гроші й кінь, щоб він скоріше до тебе добрався, і на згадку про тебе поцілую його.
А Гобад повернувся додому з туго набитим гаманцем, з гарним конем у золотій збруї й сказав своїм рідним і дружині:
- Я всіх вас люблю й залишуся жити з вами!