За давніх часів жив-був один мавпячий цар. Кликали його Туака-Ла, а величали Караенг ри Аббок Сомбайя ри Баллиангинг, і був він холост. Він жив у Бантимурунге на схилі гори, там, де тепер коштує село Батубасси, неподалік від Мароса.
Ось одного разу сидить цар на троні, а колом його міністри, сановники й вельможі, усі як один - мавпи. Говорить Туакала:
- Славні мої сановники! Знайте: наше царство лише тоді стане теперішньою державою, коли буде у нас цариця. Тоді всі ваші дружини стануть її почитати й запитувати у неї рад щодо всяких жіночих справ, а особливо щодо господарства.
Почувши ці слова государя, міністр Путо Ман-Гамби Калеленг, що значить "Спритно лазающий по гілках", стрибнув до царського трону й сказав з уклоном:
- Голова у мене з кулака, височиною я у одну чверть. Накажи мені вказати тобі гідну дружину, великий государ.
Цар Туакала почув ці слова, посміхнувся й мовив:
- Хто ж у тебе на прикметі?
Та відповів міністр Спритно лазающий по гілках:
- Царівна Дампанг Кокок з Еарубару.
Цар задумався, помовчав, потім підняв свою славну голову й говорить:
- Знаємо ми цю царівну, і собою вона гарна, так вуж дуже багато сміється, нам це не по серцю.
Тоді виступив уперед міністр Путо Маттете Ри-Батанг, що значить ", Що Спритно ходить по деревах", і сказав шанобливо:
- З малих років ходжу я у довірі у тебе, великий государ. Мені личить назвати царівну, придатну тобі у подружжя. Я не знаю нікого гідніше Дампанг Чичит ри Бираенг на прізвисько Та Чамбуери Таммуа.
Почув ці слова государ і у душі навіть розгнівався, але виду не подав. Говорить він:
- Вірно, ця царівна зі знатного роду й багата, але нам вона не за смаком: ока у неї ввалилися, брови занадто широкі, а зуби довгі.
Так перебрали всіх царівен мавпячого племені, але жодна не довелася по душі государеві. Уся справа була у тому, що цар праг бачити своєю дружиною дівчину з людського роду.
Ось зібралися знову всі міністри, герої, полководці й вельможі, сталі думати, як посватати государеві дружину. Розв'язала рада послати сватів до дочки старости села Паттиро - вона була розташована на захід від Бантимурунга. Доклали цареві, він погодився з радістю, тільки запитав:
- Про почтеннейшие, коли ви підете сватат" царівну? Скажіть - ми велимо на той час усе приготувати.
Міністр Путо Мангалавинг Бойок, що значить ", Що Носить гарбуза за спиною", відповідав з уклоном:
- Наше посольство з дарунками рушить через сім днів. Накажи до нас приставити, великий государ, сорок воїнів-охоронців і стільки ж рабів-носіїв.
Ось настав строк, посольство відправилося у шлях. Головним призначений був міністр, Що Носить гарбуза за спиною. До полудня прийшли вони у Паттиро. У цей час дочка старости саме сушила рис у садку близько будинку. Побачила вона, що йде юрба мавп, швидко вбігла у будинок і сказала батькові про це лихо. Староста Паттиро відразу нацькував на посольство своїх величезних і лютих псів. Зав'язалася жорстока битва, і собаки побрали у ній верх.
Голіруч, з поріділою свитою повернувся міністр, Що Носить гарбуза за спиною. Негайно став він перед царем Туакалой із сумною звісткою. Почув цар, і охопили його гнів і досада. Наказав він зібратися всьому своєму народу.
Сказане - зроблене, зібралися усе до єдина: старий і молодий, більші й малі, чоловіки й дружини. Поклонилися вони паную й запитали:
- Навіщо ти скликав нас, великий государ? Давно вже не збирав ти всього народу. Що бажатимеш наказати? Ми готові служити тобі не щадячи життю. Побачив цар, що народ йому вірний, відлягло у нього від серця. Подякував він своїх людей і сказав:
- Ви усе знаєте, як знеславив нас староста Паттиро: він убив наших слуг,
А ваших друзів і родичей. Ви їх, вірно, уже оплакали. Але ж ми прийшли до нього із честю, прагли посватати його дочка, як личить його положенню, послали сватами нашого гідного міністра, Що Носить гарбуза за спиною, знаменитих воїнів, усіма шановних осіб. Та на це наше звертання староста відповів настільки нагло!
- Такої образи не можна стерпіти ніякій живій істоті, але ж ми, мавпи, саме славне плем'я на світі. Дамо ж йому урок! Збирайтеся всі, ідіть за його дочкою. Не віддасть її миром - забирайте силою!
Нехай він назавжди запам'ятає, що наш народ уміє поводитися на поле брані. Не гайтеся ні хвилини! Відправляйтеся туди сьогодні ж! Почувши наказ государя, усі, хто там був, підняли голосний лемент і вприприжку, обганяючи один одного, побігли до будинку старости Паттиро. Не пройшло декількох годин, як будинок старости був уже оточений і ряди мавп підступали до нього з усіх боків: попереду, позаду, праворуч і ліворуч. Самі рішучі воїни стрибали з дерев прямо на дах. Цього разу собаки вже не могли допомогти справі - у них не вистачило сил вистояти проти могутнього війська пануючи Туакали. Уцілілі пси сховалися у курятнику, рятуючи свою шкіру.
Сам староста попався у руки міністрові, Що Носить гарбуза за спиною. Коли він праг вирватися, міністр схопив його під мишки й ударив про підлогу, так так, що той пустив вітри. Підлога проломилася, староста провалився під будинок і пішов у землю. Він знепритомнів, а його дочку посадили у носилки й доправили у Бантимурунг до слушного царя Туакале. Воістину, піддані любили його від усього серця!
Уже який день жила дочка старости у царському палаці. За весь цей час жодного разу не знімала вона свого саронга, не відкидала покривала - тільки голос її й чув Туакала. Нарешті цар став запитувати свою дружину, як у людей чоловіки спілкуються із дружинами. Дівчина йому й говорить:
- У добрих людей чоловік не торкає дружину сорок днів після весілля. Ось пройшло сорок днів. Вона покликала Туакалу:
- Щось захотілося мені спробувати пантоу, сил моїх немає. Тільки коли
Їх піймають - нехай обов'язково нанизають на мотузку з волокна пальми еноу. Цар велів усьому своєму народу йти за пантоу, суворо-пресуворо покарав, щоб без пантоу назад не приходили.
Ось усе мавпи - старий і молодий, більші й малі, чоловіки й дружини - пішли
За пантоу. Обійшли вони всі савахи, виловили всю рибу й піймали незліченну безліч пантоу. Але як не намагалися - не могли нанизати пантоу на мотузку, дуже вуж вона товста!
Довго чекав Туакала, не витерпів і сам відправився на поля, а царицю наказав опікувати Сидню й Сліпому. Іде, бачить - сидять мавпи, пробують нанизати на мотузку пантоу, а у них нічого не виходить. Розсердився Туакала, поколобродив їх, потім вирвав у них пантоу, розпустив мотузку на волокна-і у нього усе вийшло. Поніс він пантоу додому.
А поки його не було, у Спокої цариці приполз змій Таммусисик і сказав: - Агов, внучка, ти чому тут? Це місце тобі не підходить, отут живуть тільки дикі звірі.
Розповіла йому цариця про свою долю й зізналася, що найбільше хочеться їй повернутися у рідний дім. Попросила вона старого Таммусисика допомогти їй. А давним-давно, коли Таммусисик був ще маленьким, дід цариці послужив йому службу, урятував від мисливця. Таммусисик тоді заприсягся вірою й правдою служити його онукам і правнукам. Ось і велів він цариці залізти до нього у черево, а сам швидко поповз у Паттиро.
Сидень і Сліпий сталі кликати на допомогу, але колом не було ні душі - усе мавпи були на полях.
Сонце вже майже сіло, коли цар Туакала повернувся у палац. Побачив він, що Спокої цариці порожні, а у входу слід-немов проповзла більша змія. Цар сабоно засмутився й праг бігти на пошуки, але тим часом зовсім стемніло. Усю ніч сидів Туакала, думу думав, око ні на мить не зімкнув. На інший день рано ранком наказав він своєму народу йти слідами проклятої змії.
Скоро прибутки гінці зі звістками: змія віднесла царицю у будинок її батька. А за ними прийшов посол від старости Паттиро.
- Не гневайся, цар Туакала, - сказав він. - Твоя дружина не харчує до тебе
Зла. Вона тільки прагне, щоб ви зіграли весілля за всіма правилами, як це личить, коли одружаться Караенг ри Аббок Сомбайя ри Баллиан-Гинг і дочка старости Паттиро - вона адже теж не обсів у поле. Треба приготувати й весільні подарунки: через тиждень вони повинні бути у будинку твого тестя.
Ось пройшов тиждень, і весь мавпячий народ рушив у Паттиро. Отут були міністри, сановники, хоробрі воїни, вельможі й прості мавпи. На подарунки поскаржитися було не можна-вони несли із собою дурьяни, дуку, лангсати, манго, пандани, банани, ананаси, рам-бутани й багато інших плодів. Із приводу свята староста побудував особливий сарай, щоб було де прийняти гості. Ось мавпи розсілися у сараї, а староста їх просить перед частуванням умитися-так покладається у людей. У нього вже й тази були припасені. Мавпам і невтямки, що вода у тазах була змішана із клейким деревним соком, - послухалися, умилися усе до однієї. Швидке зілля далося взнаки: через кілька хвилин стали мавпи стрибати по сараю, кричати від болю, у них склеїлися віка, око не можуть відкрити. Отут староста з товаришами вийшов на вулицю, замкнув сарай на замок і підпалив. Усе мавпи згоріли. А цар Туакала усе сидів на троні й чекав, коли повернуться посли. Не дочекавшись, він стривожився й послав Сидня зі Сліпим дізнатися, не чи трапилося чого. Сліпий посадив Сидня на закірки, і вони відправилися у Паттиро.
Ішли вони довго або коротко-чують тріск. Це горів сарай, а вони думали, що у селі на честь послів з гармат палять. Сидень став Сліпого підганяти, а той і сам біжить-боїться на бенкет спізнитися. Вийшли вони до Паттиро, побачили вогонь, почули лементи-отут тільки усе зрозуміли.
Що було сил побіг Сліпий назад. Сидень за життя свою злякався-ледве кричати встигає: "Праворуч! Ліворуч, сліпий чорт! Праворуч!"Утомилися обоє, захотіли пити. Бачить Сидень: до цукрової пальми приставлений табунг, у який набирається сік. Сказав він Сліпому, той піднявся на дерево й став пити сік. Сидень бачить, що Сліпий не прагне з ним ділитися, і давай його лаяти:
- Адже це я тобі дерево показав, ти без мене його зроду не знайшов би! Так ти що, прагнеш один увесь сік вилакать? Давай сюди табунг!
Розсердився Сліпий, запустив у Сидня табунгом. Піймав той його й теж напився досхочу. Схмеліли вони, прийнялися плювати друг у друга, а потім побилися. Сидень праг було видряпати Сліпому ока-той раптом прозрів, а Сліпий вкусив Сидня за коліно-той на ноги підхопився. Обрадувалися вони й побігли до палацу пануючи Туа-ноли. Біжать і співають: Окачурился міністр, Що Носить гарбуза за спиною, Бути його вдові моєю дружиною! Так перебрали вони всіх загиблих молодців із удовами-на кожній їм хотілося одружитися.
Добралися вони до палацу, стали перед царем Туакалой, розповіли йому про лихо. У царя спершу й мова оніміла з горя, ледве була свідомість не втратив. Потім отямився й запитує:
- Як же ви від хвороб ваших вилікували? Разом відповіли Сидень і Сліпий: -Твоїми молитвами, великий государ. Видне, господь ниспослал нам свою допомогу, щоб не висохнув мавпячий роди, адже, крім нас, у племені й
Чоловіків-те не залишилося! На щастя, ми тепер здорові й з радістю поберемо всіх удовиць собі у дружин. Будуть наші діти й онуки плодитися на землі. Нічого не сказав цар Туакала, як сидів, так і залишився сидіти на своєму троні. Не праг він, щоб інші бачили його сум, назавжди зачинив у палаці й потроху скам'янів.
Цей камінь цілий дотепер, і околишні дівчата й хлопці часто ходять до нього й просять удачі у серцевих справах. Адже говорять, що Туакала з Бантимурунга став богом любові.