За давніх часів жив одна людина по імені Полопаданг.
Одного разу працював він на кукурудзяному полі й раптом побачив жінку великої краси, струнку, з білою шкірою. Кликали її Деатанна. Вона спустилася з неба по веселці, як по сходах. Побачив Полопаданг Деатанну, підбіг і схопив її. Злякалася Деатанна, закричала:
-Що ти робиш із мною, людей, я із країни богів!
-Я прагну одружитися на тобі, ти так гарна, - з жаром відповідав Полопаданг.
-Не прагну за тебе, адже ти тільки людей, а я богиня, - відбиваючись, повторювала Деатанна, але Полопаданг міцно тримав її.
Довго вона його просила й умовляла, але він так і не відпустив її.
Нарешті вона сказала:
- Добре, я буду твоєю дружиною, але з одним умовою: ти ніколи при мені не скажеш дурного слова.
Полопаданг зовсім втратив розум від радості. Він-Зарікся не сваритися й заприсягся, що дозволить Деатан-Не піти від нього, якщо він хоч раз вилається. Почува Деатанна обіцянка Полопадаига, повірила й погодилася ввійти до нього у будинок. Стали вони мужеми дружиною.
Прийшов строк, і Деатанна народила хлопчика. Дали йому ім'я Пайрунан. Коли він небагато підріс, батько купив йому золотий вовчок. Одного разу Пайрунан возився з-своїм вовчком, так так захопився, що забув геть усе. Ось запустив він його щосили, вовчок підстрибнув і вдарив батька прямо по коліну. Від болю Полопаданг забув про свою обіцянку й у серцях вилаявся:
- Бондок тибойонг!-а це-слова, образливі дляженской честі. Почува Деатанна, підкликала сина й сказала:
- Синок, батько налаявся чорним словом, тепер ми з тобою підемо із цього будинку й залишимо землю.
Скінчила вона говорити, розкинулася у небі веселка, і Деатанна з Пайрунаном стали підніматися на небо. Полопаданг побіг було за ними, праг
Забратися на веселку, так упав на землю.
Сабоно він тужив, розповісти важко, як дорікав себе. Як не намагався він розшукати дружину із сином - нічого у нього не виходило. Раз у раз він дивився у небо-навіть ока у нього побіліли, але Деатанни із сином там не було видне. Він думав, що вони сховалися за хмарами й скоро спустяться назад, не отут-тобило!
Став Полопаданг шукати інший спосіб. чи Не можна піднятися у країну
Богів по краю небозводу? Тільки й це у нього не вийшло. Добрався він до берега моря, а далі йти нікуди. Сіл він навпочіпки й заплакав сгоря. Отут до нього підійшов білий буйвіл по імені Тедонг Булан. У лісі за ним полювали люди, кинули у нього бамбуковий спис, і воно засіло у нього у спині. Буйвіл запитав Полопаданга:
- Тому ти плачеш, пан?
Полопаданг відповідав:
-Я шукаю мою дружину із сином, вони живуть у країні богів, а мені ніяк не дійти до краю небозводу. Тоді буйвіл сказав:
-Витягнися цей спис із моєї спини, і я відвезу тебе туди.
-Добре, - сказав Полопаданг і витягся спис зі спини Тедонг Булана.
Отут-Те він дав обіцянку не є м'ясо білих буйволів і заповів це онукам і правнукам: хто буде їсти їхнє м'ясо - занедужає коростою. Потім буйвіл відвіз Полопаданга на край землі.
Але як не намагався Полопаданг, не міг залізти на край небесний - дуже той був крутою. Тоді сіл він на землю й заплакав. У цей час зійшло сонце. - Тому ти плачеш?-запитало воно. Полопаданг відповідав:
-Я шукаю дружину із сином. Вони живуть на небі, а я прагну забрати їх назад на землю, так ніяк не можу влізти на небо. Сонце на це й говорить:
-Мені хочеться тобі допомогти, але я дуже печеня. Ти згориш, якщо я доторкнуся до тебе. Ось скоро зійде місяць-мій молодший брат, він допоможе тобі піднятися.
Сонце зайшло, і Полопаданг знову заплакав. Отут здався місяць.
- Тому ти плачеш, людей? - запитав він, - Я розшукую дружину й сина, так ось ніяк не заберуся до них на небо! - відповів Полопаданг.
Місяць пошкодував його й допоміг йому піднятися на небо.
Зійшов Полопаданг на небо й сіл у колодязя. Скоро по воду прийшов якийсь раб. Полопаданг запитав у нього:
- Для кого ти береш воду?
- Для Деатанни і її сина, - відповів той.
-Дозволь мені випити ковток води із твого табун-га, - попросив Полопаданг.
-Пий, - відповів раб.
Полопаданг напився й непомітно поклав у табунг золотий вовчок свого сина. Повернувся раб додому й став наливати воду, щоб Пайрунан помився, раптом з та-бунга випав золотий вовчок.
- Вовчок, мій вовчок! - закричав хлопчик.
- Бути не може! Ти адже забув свій вовчок на землі, - сказала мати.
Але потім вона розглянула іграшку гарненько й бачить, що це й насправді вовчок її сина. Вона покликала раба й запитала:
- Кого ти бачив у колодязя? Той розповів про усе, що було. "Може бути, це Полопаданг забрався на небо?" - подумала Деатанна. На наступний ранок Полопаданг прийшов у будинок дружини.
-Що тобі тут потрібно?-запитали слуги. - Мені потрібні дружина й син, - відповідав Полопаданг. Слуги пішли, сховали Деатанну й сказали:
-Ти побачиш свою дружину й сина тільки тоді, коли цим кошиком наносиш води на цілий день.
Полопаданг спробував зачерпнути кошиком води - нічого не виходить. Як тільки у кошик набиралася вода, він тяг її нагору, але по дорозі вся вода випливала. Сіл Полопаданг на березі ріки й став плакати. Раптом із глибини виплив вугор і запитав:
- Що ти плачеш? Полопаданг відповів:
-Мені потрібно набрати цим кошиком води й допхати її до будинку, так кошик-те вся худа. А якщо я не наберу води, не мабуть мені дружини із сином. Вугор зглянувся над Полопадангом, заплив у кошик і став звиватися й тертися про стінки, так що всі щілини у ній затяглися риб'ячим слизом. Приніс Полопаданг повний кошик води до дружини у будинок і говорить: - Відведіть мене до дружини. А слуги йому відповідають:
-Ти одержиш дружину й сина, якщо зумієш провести воду струмка у сад.
Став він копати рів, бачить: не вистачає у нього сил, не скінчити роботу одному. Сіл і заплакав. А повз біг краб, бачить: людина плаче, і запитує:
- Про що ти плачеш?
Полопаданг йому усе розповів. Крабові стало його шкода, і обіцяв він допомогти Полопадангу. Уночі привів він своїх товаришів, прийнялися вони рити й копати й вири-чи канаву від струмка до будинку.
Ранком усе здивувалися - від струмка у сад проведена протока! Але Полопаданга Усе-таки не пустили до дружини й синові: прагли випробувати, чи сабоно він їх любить. Веліли йому по зернятку сипати кукурудзу так, щоб наповнити доверху чотири кошики. Вибився Полопаданг із сил, став знову горювати й плакати. На щастя, прибігла йому на підмогу зграя мишей. Скоро всі чотири кошики були повні.
Тільки й цього виявилося мало. Велять йому одному з'їсти всі батати з поля. Узявся Полопаданг за справу, бачить: ніколи йому не з'їсти всіх бататов. Заплакав він гіркими сльозами. Отут вийшло із села кабаняча череда й давай рити батати - скоро усе до одного підібрали, нічого не залишилося. Тоді влаштували Полопадангу останнє випробування. Уночі у великому будинку Деатанни зібрався народ із усього небесного селища: чоловіка, жінки, діти. Усі вони сіли, а Полопадангу веліли шукати серед тих, що зібралися дружину. - Вибирати можна тільки раз, - сказали йому, - а помилишся-повернешся на землю ні із чим.
А у тому будинку було темного-темно-власного носа не видне. Сіл Полопаданг перед будинком, задумався й заплакав з горя.
Отут побачили його кішка й світлячок-захотіли йому допомогти. А ця кішка знала Деатанну. Вона обіцяла знайти її, сісти з нею поруч і нявкнути, а світлячок тим часом повинен був заплутатися у Деатанни у волоссях.
Та ось пішов Полопаданг-А колом тьма, тільки-видне, як світлячок летить. Дивиться Полопаданг-Світлячок сіл комусь на голову, а кішка занявкала поруч. Полопаданг зрозумів, що це і є його дружина. Обійняв він її й крикнув:
- Дружина моя Деатанна, жінка!
Усі повскакали з місць;- Запаліть лампу, подивимося, угадав він чи ні! Коли у будинку стало світле, усе побачили, що Полопаданг обіймає свою дружину. Тепер він міг побрати її із собою - небесні жителі більше не перешкоджали йому. Покликав Полопаданг сина, і вони усе разом спустилися на землю. З тих пір вони щасливо зажили у прекрасній землі у ріки Садан.