Якось раз сидів Канчабо у своїй норці й клацав горішки. Раптом бачить, прямо до нього наближається тигр.
Пропав я, - подумав крихітка Канчабо, так так і затрясся від страху. Що було робити? Хитрий звірок не розгубився. Із тріском розкусив він горішок, так що шкарлупа захрумтіла у нього на зубах, і викликнув:
- До чого ж смачні очі у цих тигрів! Почув тигр такі слова, і стало йому страшно. Позадкував він назад, повернувся й пішов ладь. Іде він по лісу, а назустріч йому ведмідь. Тигр і запитує:
- Скажи-но, друже, ти не знаєш, що це за звір сидить там у норі й за обидві щоки уплітає ока тигрів?
- Не знаю, - відповідає ведмідь.
- Підемо подивимося, - говорить тигр. А ведмідь йому у відповідь:
- Я боюся.
- Нічого, - говорить тигр, - давай зв'яжемося хвостами й підемо разом. Якщо що й трапиться, ми один одного у лиху не залишимо.
Ось зв'язалися вони хвостами й пішли до норки Канчиля. Ідуть, храбряться щосили.
Як побачив їх Канчабо, так відразу й зрозумів, що вони не на жарт злякалися. Та закричав він отут голосним голосом:
- Ви тільки подивитеся на цього негідника тигра! Його батько повинен був надіслати мені білого ведмедя, а синок волочет сюди чорного. Ну й ну! Ведмідь почув ці слова й до смерті перелякався. Ось, виявляється, що, - подумав він, - тигр мене попросту обдурив. Смугастий прагне розплатитися за борги свого батька й віддає мене на поживу страшному звірові. Метнувся ведмідь у одну сторону, а тигр - у іншу.
Хвіст у ведмедя й відірвався. З тих пір, говорять, у всіх ведмедів хвости куці...
А розумний Канчабо радіє: адже він урятувався від тигра!