За старих часів жили двоє незнайомих один з одним юнаків, Ки Сату й Ки Дуа. Та ось одного разу батьки відправили обох у країну Рум вивчати богослов'я. Зустрілися вони на дорозі, Ки Сату й запитує:
- Хей, друг, ти куди йдеш?
- Іду у країну Рум, вчитися.
- Підемо разом, мені адже теж туди. Та пішли вони далі разом.
У Ки Сату було десять рупій на дорогу, а у Ки Дуа - сім. Розв'язали юнака зложитися й ділити витрати навпіл. Але коли десять рупій були витрачені, Ки Дуа не захотів витрачати свої гроші. Ки Сату, зрозуміло, розсердився, однак відразу придушив гнів і образу - адже він ішов вивчати богослов'я й повинен був навчитися перемагати будь-які суєтні почуття.
Пішли вони далі. Через кілька днів Ки Сату відчув сабоний голод, тому що їжі йому діставалося дуже мало - тільки те, що давав Ки Дуа. Скоро Ки Сату вже не у силах був переносити голод і сказав попутникові:
- Хей, Ки Дуа, дай мені ще небагато, я дуже прагну їсти.
- Не клянчи, як маленька дитина, однаково у мене нічого більше ні, - відповідав Ки Дуа.
Але Ки Сату усе просив Ки Дуа поділитися з ним. Нарешті тому набридло вислухувати прохання товариша, і він сказав сердито:
- Ось що, друг, якщо ти насправді так голодний, то я дам тобі половину свого шматка хліба. Але ти віддай мені замість лівий око.
Не міг більше Ки Сату терпіти борошна голоду й погодився віддати своє око за хліб. Знову вони продовжували шлях. Пройшло кілька днів, і Ки Сату знову відчув, що знемагає від голоду. Став він просити Ки Дуа дати йому їжі, і той знову дав йому хліба, але у обмін на праве око. Тепер Ки Сату став зовсім сліпим ипошел за своїм товаришем як за поводирем. Якось раз йому дуже захотілося пити, і він попросив Ки Дуа напоїти його. У цей час вони саме проходили повз колодязь, і Ки Дуа подумав: "Якщо я зіштовхну Ки Сату у цей колодязь, він напевно втопить, і я звільнюся від нього". На довгій мотузці він спустив Ки Сату у колодязь і пішов своєю дорогою.
А Ки Сату, коли виявився у колодязі, став обмацувати стінки навколо себе й знайшов більшу діру. Він проліз у неї й почув два голоси, чоловічий і жіночий. Ки Сату захотілося довідатися, про що вони говорять. Обоє голосу були дуже слабкі й ледве чутні - вони належали двом малюсіньким чоловічкам. Жінка запитувала чоловіка:
- Чому ми ніколи не терпимо на війні поразок?
- Тому що ми володіємо таємницею, яка передається у нас із покоління у покоління: коли війна кінчається, ми вбиваємо чорну кішку, і всі загиблі воскресають, - відповідав чоловік.
- А чи можна сліпому повернути зір?
- ПРО, це легко - треба розім'яти кілька листів дерева сингаверенг і потерти очниці сліпого. Він відразу прозреет.
Ки Сату дуже зрадів й став слухати, що скажуть чоловічки далі. Жінка запитала:
- Що чутно про скарби, які зберігаються у місті Рум у міських воріт? Та як можна заволодіти цими скарбами?
- Скарбу поки не торкнутий, лежать на тому ж місці, а щоб заволодіти ними, треба вбити чорний собаку.
Незабаром після цього до колодязя, де сидів Ки Сату, прийшов за водою селянин. Вилучив він цебро у колодязь, а Ки Сату відразу ж за нього вхопився, і селянин витягся його наверх. Побачив селянин сліпого Ки Сату, здивувався й запитав:
- Хей, друг, хто ти й звідки прийшов?
Не хотілося Ки Сату говорити погано про товариша, і він сказав тільки:
- Я дуже нещасна людина, очі мої нічого не бачать. Праг я напитися води й ось упав у цей колодязь.
- Про нещасний, - сказав старий селянин, - підемо із мною! Удома ти розповіси мені про усе, що з тобою приключилося, і вип'єш кава. Але Ки Сату не праг іти до селянинові - адже йому потрібно було знайти скоріше дерево сингаверенг.
- Від усього серця дякую тобі за доброту, але не ображайся, якщо я не піду до тебе. Прошу тебе тільки про одне - підведи мене до дерева сингаверенг.
Добрий селянин підвів Ки Сату до дерева сингаверенг і пішов, а Ки Сату став обмацувати дерево у пошуках листів. Добре ще, що дерево було невисоке, і він легко зміг зірвати кілька листів. Розім'яв він їх, потер очниці - і став бачити так само добре, як і колись. Безмежна радість охопила його: тепер він міг продовжувати свій шлях у країну Рум.
Нарвавши про запас листів із чарівного дерева, юнак зав'язав їх у вузлик і пішов далі. Він благополучно прибув у країну Рум і поселився там. Та раптом одного разу зустрівся йому колишній його товариш, Ки Дуа. Ки Дуа дуже здивувався, коли побачив Ки Сату, адже він думав, що той загинув у колодязі. Знову розсталися вони, щоб шукати щастя поодинці.
У раджі міста Рум була дочка, прекрасна, але сліпа. Сліпота її дуже засмучувала раджу і його дружину, і вони оголосили: людей, якій удасться повернути принцесі зір, стане зятем раджі й успадкує його трон. Почув про цей Ки Сату й розв'язав спробувати щастя. Він пішов до раджі й сказав, що прагне вилікувати принцесу.
- Тобі відомі умови? Якщо дочка моя прозреет, ти станеш моїм зятем і успадкуєш трон, але якщо ні, то втратишся голови, - застеріг юнака раджа.
Ки Сату погодився на ці умови й попросив, щоб до нього привели принцесу. Розім'яв він листи дерева сингаверенг, потер ними ока сліпої принцеси - і вона прозріла.
Усі були у здивуванні. Раджа дуже зрадів, що дочка його стала бачити, і наказав своєму першому міністрові:
- Хей, перший міністр, приготуй усе, що потрібно для весілля, і оголоси народу, що ми влаштуємо бенкет, який протриває сім днів і сім ночей. Перший міністр зробив, як йому було наказано, і країна Рум весело відсвяткувала весілля принцеси й Ки Сату. Минулися веселощі, і тесть запросив Ки Сату об'їхати з ним країну, помилуватися гарними місцями й оглянути скарбниці з державною скарбницею. Побачив їх Ки Сату й говорить:
- Я Та раніше знав про ці скарби. Але ж є й інші.
- Я не розумію, про що ти говориш, - сказав раджа.
- Завтра, дорогий тесть, я покаджу тобі скарбу, про яких ти поки не знаєш.
На інший день Ки Сату наказав убити чорний собаку й знайшов схованки, повні скарбів. Здивував раджа розуму зятя й полюбив його ще більше. Пройшло небагато часу, і раджа призвав до себе Кисату.
- Син мій, - сказав раджа, - я вже старий, і прийшла мені настав час вийти від справ. Як я й обіцяв, ти успадкуєш мій трон.
Так Ки Сату став раджів великої країни Рум. Правил він мудро й справедливо, і держава його квітнула. Народ дуже полюбив нового раджу за його доброту.
Одного разу ввечері, сидячи із дружиною на веранді палацу, молодий раджа побачив людину, що зігнулася під вагою у'язки дров. З нього градами котився піт. Раджа пошкодував бідняка й наказав одному зі своїх слуг покликати його. Коли дроворуб став перед раджів, той запитав:
- Хей, дроворуб, як твоє ім'я й де ти живеш?
- Государ, кличуть мене Ки Дуа, а родом я з далекої країни. Тоді раджа сказав першому міністрові:
- Перший міністр, дай цій людині гарний будинок і видавай йому щомісяця стільки грошей, скільки йому буде потрібно, а якщо він захоче одружитися, знайди йому підходящу дружину.
Усі накази раджі були виконані.
Ки Дуа зажив щасливо, але ніяк не міг зрозуміти, чому раджа так обласкав його. Він став розпитувати людей і довідався, що раджа країни Рум - не хто інший, як його колишній попутник Ки Сату. Захотів він довідатися, як удалося Ки Сату стати раджів, пішов до нього й навпростець задав йому це питання. Раджа охоче розповів йому про усе, що з ним приключилося. Заздра людина була Ки Дуа, і коли він почув оповідання Ки Сату, те теж розв'язав стати раджів. Він відправився до колодязя, де жили маленькі чоловічки, до того самого, де праг утопити Ки Сату, і спустився вниз. Там
Він став у проході, неподалік від житла чоловічків, і став слухати, про що вони говорять. Та ось що він почув:
- Недавно я довідався, що у країні Рум пропало дуже багато скарбів -
Видне, хтось підслухав, як ми про них говорили, і викрав наше добро. Га, я саме зачув
Запах людину - може, і зараз нас хто-небудь підслухує? Давай подивимося.
Маленькі чоловічки побрали зброю й вийшли. Бігти Ки Дуа було нікуди, і вони вбили його. Так був покараний жадібний Ки Дуа, який і так ні у чому не бідував, але захотів ще більше багатства й влади. Що до Ки Сату, те він довго ще правил країною Рум. Жив він мирно й щасливо, і так само жив увесь його народ.