Це трапилося у одному селі біля міста Рантепао.
Багатий селянин Масу ди Лалонг і красуня Дату Гавкіт Бонна полюбили один одного, і, хоча не були одружені, стали вони жити як чоловік із дружиною. Заприсяглися вони один одному: коли хто-небудь із них умре, іншої негайно відправиться слідом за ним.
Та трапилося так, що вмерла Гавкіт Бонна. Скінчилося свято поховання, віднесли її у печеру. Тільки Масу не хотілося з життям прощатися, слідом за милою йти. Він про клятву й думати забув.
Прийшов одного разу Доденг-Бідолаха добувати сік із цукрової пальми, що росла близько печери Гавкіт Бонна. Ось стукає він по стовбуру й чує - тихий-тихий жіночий голос кличе його по іменам:
- Агов, Доденг, ти мене чуєш?
Здивувався Доденг, прислухався - голос ішов з печери сажня чотири над землею:
- Агов, Доденг! Допоможи мені, передай мої слова Масу ди Лалонгу! Запитай його, чому він не вмирає, чому не прагне йти за своєї милої, Гавкіт Бонна. Був час - він клявся, що смерть не розлучить нас!
Доденг не знав, що й думати. Йому стало не по собі, він не сказав ні
Слова й, як скінчив простукувати дерево, відразу пішов додому. Масу ди Лалонгу
Він нічого не сказав.
Ранком він знову пішов до тієї ж пальми. Тільки почав бити по дереву, знову почувся голос:
- Доденг! Доденг! Ти передав учора мої слова Масу ди Лалонгу? Запитай його, тому він не прагне вмерти слідом за своєї милої, Гавкіт Бонна? Хіба він забув уже про нашу любов? Передай йому мої слова, Доденг!
Не один раз чувся Доденгу цей заклик. Він скоріше оббив стукалкою стовбур і пустився у дорогу назад.
Та на третій день повернувся Доденг до своєї пальми. Ледь він прийнявся стукати по стовбуру, як знову почув - тихий голос Гавкіт Бонна повторює колишні мовлення:
- Агов, Доденг, чому ти не прагнеш передати мій наказ Масу ди Лалонгу? Скажи моєму милому: я так тужу без нього у країні душ. Я повинна зустрітися з ним. Уже довго чекаю я його тут. Передай це Масу ди Лалонгу, Доденг, нехай він знає про це. Я прагну знати, любить він мене або вже забув...
Жіночий голос ставав усе тихіше й ніжніше. Здригнулося серце Доденга.
Увечері він зустрів Масу ди Лалонга на майданчику для півнячих боїв. Той запитав у Доденга:
- Ти коли прагнеш іти збирати сік?
- Завтра, - відповів Доденг.
- Я теж піду з тобою, - сказав Масу ди Ла-Лонг. - Мені хочеться покуштувати соку твоєї пальми.
Доденг нічого не сказав йому, він розв'язав привести Масу ди Лалонга до печери, де лежала його мила.
Ранком вони пішли до цукрової пальми. Коли Доденг підрізав качани й почав збирати сік, Масу ди Ла-Лонг почув раптом голос Гавкіт Бонна, що йде з печери:
- Агов, Доденг, спасибі тобі, що ти передав мої слова Масу ди Лалонгу!
Це ж він коштує під деревом? Колись ми заприсяглися, що будемо разом жити й разом умремо. Ось я вмерла, а Масу ди Лалонг усе не прагне залишити землю! Видне, він дуже себе любить. Дивно мені, Доденг, дивно, що він забув свою клятву.
Здивувався Масу ди Лалонг, Почув голос, що кличе його по імені. Запитав у Доденга:
- Хто це говорить, Доденг?
- Не знаю, - відповів той, - послухай гарненько.
Знову пролунав голос, почулися колишні слова. Зрозумів Масу ди Лалонг, що кличуть його з печери, де лежить Гавкіт Бонна. Згадав він свою важку провину, соромно йому стало, що не виконав він борг, забув стару клятву. Побрала його туга, не став він пити пальмовий сік і з важким серцем повернувся додому. Назавтра він сказав усім односільчанам, що прагне влаштувати свято мераук, випросити милості у богів. Три дні й три ночі буде тривати свято, і кожний гість повинен принести із собою спис. Двоє доби бенкетували воїни. Багато закололи вони буйволів і свиней, з'їли усе, що було подано, і випили до останньої краплі пальмове вино, вели дружню бесіду й веселилися від душі. На третій день Масу ди Лалонг попросив гостей застромити свої списи вістрями нагору близько його будинку. "Навіщо це йому знадобилося?" - здивувалися всі, але не стали сперечатися.
Коли вибудували всі списи вістрями до неба, Масу ди Лалонг швидко піднявся у свій будинок, підійшов до переднього вікна, підхопився на підвіконня й голосно крикнув:
- Гавкіт Бонна, серце моє, Масу ди Лалонг іде за тобою!
Униз на сотні гострих копій стрибнув він, і вони простромили його груди й живіт. Кров його побігла по Ратищах, потекла на землю. У ту ж мить умерла Масу ди Лалонг.
Пройшло свято поховання, і рідні Масу ди Лалонга віднесли його тіло у родову печеру. Тільки настав ранок наступного дня - бачать вони: Масу ди Лалонг, загорнений у саван, лежить будинку, немов нікуди його не відносили. Рідні знову перенесли тіло у усипальницю.
Скільки вони не приносили у жертву свиней, нічого не допомагало: віднесуть небіжчика у печеру, а вночі він вертається додому. Рідні Масу ди Лалонга не знали, що робити, як лихо відвести. Отут-Те прийшов до них Доденг і говорить:
- Якщо дозволите, я віднесу тіло Масу ди Лалонга у іншу печеру, і він ніколи більше не повернеться додому.
- Ми раді будемо, якщо у тебе це вийде, Доденг, - сказали йому рідні. - Ми подаруємо тобі за це великого буйвола.
Та Доденг відніс із собою тіло Масу ди Лалонга й поклав його у печеру Гавкіт Бонна. Коли він укладав Масу ди Лалонга поруч із Гавкіт Бонна, то здалося йому, що запеленутая Гавкіт Бонна заворушилася й стала перевертатися, немов прагла обійняти Масу ди Лалонга.
З тих пір Масу ди Лалонг більше не вертався додому, а Гавкіт Бонна не окликала Доденга, коли він приходив до цукрової пальми, щоб обстукати її або набрати соку.