У одному сільці на схилі гори Сесеан жив-був селянин зі своєю дружиною. У них було п'ять дочок з довгими волоссями: у однієї у три сажні, у іншої у п'ять саджений, у третьої у сім саджений, а у четвертої у десять. Самі довгі волосся - у сімнадцять саджений - минулого у молодшої сестри Манггуани. За довгі волосся її прозвали Ландох Рундун-"Довговолоса". Щодня дівчини ходили купатися на ріку Табу, що впадає у ріку Садан. Одного разу Манггуана прийшла до сестер на ріку й стала мити свої волосся водою, змішаної з лимонним соком, Раптом один волось випав. Її побрала досада: адже волосся були її вродою й гордістю, вона їх любила й доглядала за ними. Згорнула вона це волосся й поклала його у шкірку від лимона, а потім кинула шкірку на середину ріки, і її віднесло плином. Два дні через Бендурана, син бугийского раджі, що правил у низов'ях ріки Садан, велів слугам викупати свою череду буйволів. Загнали вони буйволів у ріку, труть їм спини, а Бендурана за ними доглядає. Раптом бачить він: щось блищить на ріці, немов плин несе зірку. Захотілося Бендуране довідатися, що це таке, і наказав він одному слузі дістати це чудо. Дібрався слуга ближче, дивиться: начебто лимон пливе. Тільки простягнув руку, щоб його побрати, - а рука відсохнула. Бендурана здивувався й велів іншому слузі принести йому лимон. Ледь цей слуга підплив ближче, як осліп на обоє ока.
Він послав третього слугу, але не встигнув той схопити лимон, як у нього зламалася рука.
Сімох слуг послав Бендурана, але нікому з них не повезло. А лимонна шкірка усе кружлялася й плила вперед.
Бендуране стало не по собі. Так йому захотілося роздобути чудесний лимон, що він сам стрибнув у воду. Тільки він торкнувся води, лимонна шкірка зупинилася й поплила до нього назустріч. Ледь він побрав її у руки, усі семеро слуг видужали, немов з ними нічого й не було. У лимонній шкірці Бендурана знайшов чорне волосся, від волосся йшло сяйво, а коли Бендурана його зміряв, виявилося, що він у сімнадцять саджений довжиною. Здивувався Бендурана й захотів знайти дівчину з такими довгими волоссями.
Прийшов він у палац, показало волосся батькові з матір'ю й сказав, що прагне йти шукати дівчину з довгими волоссями. Батьки його відпустили.
Назавтра Бендурана покликав своїх слуг, і вони пішли нагору по ріці Садан.
Бачать вони: селянин мотижить землю. Бендурана запитав його:
- Ти не знаєш, чи немає отут дівчини з волоссями у сімнадцять саджений?
Той відповідав:
-Не чув про таку. Може, вона живе вище за течією? Бендурана пішов далі й зустрів іншого селянина. Цей сіяв розсаду. Бендурана звернувся до нього:
- Ти не бачив у цих краях дівчини з волоссями довжиною у сімнадцять саджений?
- Не знаю, - сказав селянин, - може, вона живе ближче до верхів'їв? Іде далі син раджі, бачить: людина виймає розсаду із землі. Він теж нічого не знав і порадив Бендуране йти нагору по ріці.
Потім Бендурана побачив: якийсь селянин висаджує рисову розсаду на поле. Та той нічого не знав, тільки дав царевичеві рада шукати дівчину вище по ріці.
Селянин, що полов рис, теж не знав такої дівчини й послав Бендурану далі.
Ще вище по ріці він побачив: селянин відганяє з поля птахів. Рису його вже наливався. Цей селянин сказав:
-Чув я про таку дівчину. Вона живе далі, недалеко від ріки Табу. Син раджі знову відправився у шлях. Зустрів він женця й запитав його, де живе дівчина з волоссями довжиною у сімнадцять саджений. Жнець показав йому її будинок на схилі гори Сесеан і місце, куди вона ходила купатися. Та послав Бендурана слугу посватати за нього дівчину з довгими волоссями. Манггуана і її батько відмовили йому-не прагла Манггуана виходити заміж за чоловіка з коротко стриженими волоссями, та ще у сонгкоке. Став сват говорити, хто такий Бендурана, але Ландох Рундун і слухати його не захотіла. Бендурана розсердився й пішов назад. Ішов він день або два, потім зупинився й велів своїм слугам перегородити ріку Садан міцною й високою греблею.
Розлилася ріка Садан, як озеро. Вода затопила береги, підійшла до будинку Манггуани. Тоді Бендурана повісив на шию качці-белибис зв'язку плодів манго й послав її на гору Сесеан. Приплила качка до будинку Манггуани. Дівчина рідко бачила манго, захотілося їй їх покуштувати. Вона зняла із шиї белибис манго й з'їла їх, а качка повернулася до Бендуране. Царевич побачив, що белибис повернулася без ноші, відкрив греблю, і вода втекла. Ось посилає він слугу довідатися, прийняли його сватання чи ні. Манггуана дає відповідь:
- Раніше не прагла я заміж, і тепер не прагну. Слуга говорить:
- Хіба ти не з'їла манго, де ж твоя дяка? А Манггуана відповідає:
- Правда, манго я з'їла, але розв'язок моє тверде: я за Бендурану заміж не піду.
Повернувся слуга з відповіддю. Розсердився Бендурана й знову загатив ріку Садан. Цього разу вода вже до підлоги підступила у будинку Манггуани. Батько став радити дочці прийняти сватання, але Манггуана з матір'ю й чути про це не прагли.
Бендурана знову послав качку за відповіддю. Приплила вона назад і говорить:
Не дає наречена згоди. Бендурана підняв греблю ще вище-вода підходила
Уже до верхніх крокв будинку Манггуани.
Знову з'явилася за відповіддю белибис. Манггуана з матір'ю не знали як бути. Побоялися вони, що справа обернеться ще гірше, і прийняли сватання. Але, хоч вони й погодилися, душу у них як і раніше не лежала до Бендуране-Мимоволі дали згоду, не було у них іншого виходу. Відкрив Бендурана греблю, спала вода. Коли земля просохнула, пішов він до будинку Манггуани подивитися на свою наречену. Став він біля будинку-чекає, коли
Вона вийде. А у матері Манггуани своє на розумі; розв'язала вона обдурити нареченого. Спершу вона наказала вийти своєї старшої дочки. Бендурана не захотів її прийняти: адже волосся у неї були всього у три сажні довжиною. Мати послала другу дочку, Бендурана відмовився й від неї - у неї волосся були довжиною у п'ять саджений. Тоді мати веліла вийти дочки з волоссями у сім саджений, він її теж відіслав назад. Не захотів він побрати й дівчину з волоссями у десять саджений. Нарешті довелося вийти самої Манггуане. Син раджі вийняло волосся з лимонної шкірки, приклав до волось Манггуани, побачив, що обману ні, і зрадів.
Одружився він на Манггуане, хоча її мати від досади лікті кусала. Живуть вони день, живуть інший. Захотів Бендурана відвезти дружину на бугийскую землю, у батьківське царство, а мати її не пускає. Вибачити не може своєму зятеві коротких волось і шапки сонгкок.
Манггуана полюбила молодого чоловіка, а матері боїться. Ось і попросила вона мати принести їй води з далекого джерела. Вода там текла з ущелини по одній краплі.
Дала Манггуана матері табунг із дірявим денцем: у такий хоч набирай воду, хоч немає-ніколи повний не буде.
Мати пішла за водою, а молоді скоріше стали збиратися у дорогу. Перед відходом попросила Манггуана чоловіка перенести на бугийскую землю колодязь, що був за її будинком. Для Бендурани це було справою неважким. Велів він слугам підняти колодязь, і пішли вони у бугийскую землю. У селі Пангга, біля міста Ранті-Пао, вода з колодязя розплескалася. З тих пір у Пангге така ж вода, як у колодязях на горі Сесеан.
Довго набирала воду мати Манггуани, а табунг усі неповний. Нарешті побачила вона, що табунг дірявий. Тоді вона повернулася додому й бачить, що Манггуана втекла. Стала вона плакати й стогнати, у рота нічого не брала - і занедужала.
А Манггуана у чоловіковім палаці не забувала про матір. Вона наказала собаці, який прибіг за нею з рідного дому, збігати у рідне село й довідатися, як живе мати. Собака повернувся у палац втомленої, відразу лягла на підлогу. Манггуана догадалася, що мати тужить. Пройшло якийсь час, вона знову веліла собаці відправитися у шлях. Собака повернувся зовсім хвора,
Від їжі відвернулася. Манггуана зрозуміла, що мати її хвора, не їсть і ледве дихає.
Втретє вона послала собаку довідатися, що з її матір'ю. Собака повернувся, підійшла до стіни, притулилася до неї й здохла. Манггуана заплакала: вона догадалася, що її мати вмерла й тіло покійної вже притулили до стіни.
Вона стала просити чоловіка скоріше збиратися у шлях, поїхати з нею у її село у землі тораджей. Їй хотілося глянути востаннє на матір і влаштувати свято поховання.
Бендурана погодився, і вони відправилися нагору по ріці Садан, а з ними ще людей п'ятдесят. Бендурана побрав із собою тільки шкіру буйвола й півнячу шкіру.
Вони йшли так довго, що у селі Манггуани вже скінчилося свято поховання. У одному селі Бепдурана став скоблити шкіру буйвола й півнячу шкіру. Оскребки відразу перетворювалися у живих буйволів і півнів. З тих пір це село стали називати Киа, що значить "шкребок".
Вони йшли повз села, і люди раділи, дивлячись на них.-"Видне великий буде свято", - думали вони і йшли слідом за Бендураной, поганяли його буйволів. Потроху у Бендурани стало сила-силенна буйволів, а за ним ішли цілі юрби людей. Кожний з них ніс під пахвою півня. Коли вони прийшли у село, де жила Манггуана, мати її вже рік як умерла, свято поховання давно скінчилося, і тіло покійної понесли у печеру, видовбану у скелі, на схилі гори Сесеан. Манггуана заплакала, накинула на себе луб'яну сорочку у знак жалоби. Вибігла вона вперед, ке велить людям ховати свою матір. Вони її не слухають, прагнуть із похороном скоріше покінчити-бачать, ідуть здалеку юрби людей, думають, це ворог на них війною йде. Поки вони сперечалися, підійшов Бендурана з народом - тем вуж подітися нікуди. Отут показала їм Манггуана свої царські одяги й сказала:
-Ми не війною на вас прийшли. Прагну я влаштувати велике свято поховання на честь моєї матері. Нехай це буде друге свято. Селяни були раді, що справа скінчилася миром, а коли побачили всіх буйволів і півнів, у них очі розгорілися й слинки потекли. Та стали вони різати незліченну безліч буйволів і стравлювати півнів, а вбитих з'їдали. Те ж було й з буйволами - їх м'ясо ділили між усіма гістьми. А ще односільчани Манггуани закололи багато свиней. Вони міняли їх на буйволів-адже Бендурана не привів із собою свиней з бугийской землі. Багато днів усе веселилися й бенкетували. Тільки коли минулося свято, мати Манггуани поховали.
Говорять, біля Рантепао є люди - вони самі бачили, як великий кількість людей іди уздовж берега ріки Садан до верхів'їв, а потім верталися вниз за течією. Пощастило їм: хто побачив цей хід своїми очима, у того будинок буде - повна чаша й усі йому буде у житті вдаватися.