Олень біг, біг, біг - і нарешті зупинився. Він дуже утомився й ліг під дерево посередині поля, покритого високою травою. Раптом він побачив п'явку, яка, зігнувши спину, повзла по травинці. Час від часу п'явка зупинялася, піднімала, наскільки могла, нагору голову й повертала її у усі сторони, начебто намагалася відшукати дорогу або місце, куди можна було б перебратися.
Олень посміявся у душі над такими рухами п'явки й сказав: - Агов, дружок! Навіщо це ти по нескольку раз зупиняєшся й придивляєшся?
Коли ж ти так доповзеш, наприклад, до гори Сопутан? П'явка подивилася на оленя й сказала:
- У мене адже така звичка ходити. Але твоє питання про те, коли я
Доповзу до гори Сопутан, для мене образливий. Ти, напевно, думаєш, що я не можу бігати. Але я не горда. Я з кожним, хто швидко бігає, можу потягати.
Олень голосно розреготався, почувши відповідь п'явки.
- Потягати?! - викликнув він. - Дорогий дружок, якщо ти маєш на увазі мене, то я можу дати тобі три дні вперед, та й то обжену тебе.
- Я говорю серйозно. Ми можемо спробувати, - відповіла з викликом п'явка.-
Та не потрібні мені твої три дні вперед. Відправимося одночасно. Не боїшся? Почувши цей виклик, олень здивувався ще більше.
- Як же ми будемо змагатися, якщо я не зможу бачити тебе під час перегони?
- запитав він.
- ПРО, про це не опікуйся! Ти тільки частіше окликай мене. Якщо я не буду відповідати, виходить, ти мене вже обігнав. Але поки я відповідаю - біжи, не зупиняйся.
Це буде значити, що я ще не програла. Але бережися, як би я не залишила тебе за, - глумливо сказала п'явка.
Серце оленя загорілося, коли він почув слова п'явки. Більше він не роздумував.
Високо піднявши голову, він крикнув:
- Ну, давай зараз же почнемо! Раз, два... три! Та олень понісся, немов полетів, крізь високу траву, крізь зарості й чагарники, з однієї гори на іншу. Коли за залишилися дві гори, він крикнув:
- П'явка!
-Я тут, дружок, - відповіла п'явка.
Ого! Швидко ж вона бігає! - подумав здивований олень.
Він продовжував бігти, як на крилах, врізаючись у зарості й кущі. Коли за залишилися ще дві гори, він знову покликав:
- П'явка!
- Я тут, дружок, - знову відповіла п'явка. Та олень усе біг. Досягшись підніжжя гори Сопутан, він покликав ще раз:
- П'явка!
- Тут я, - почувся голос п'явки зовсім поруч. Почувши цей голос, олень розтягся на землі. Він майже не міг дихати від утоми.
- Ну як, дружок? - запитала п'явка, піднімаючи голову.
Олень не відповідав. Він лежав із заплющеними очима й часто дихав. Було видне, що він дуже утомився.
- Ось, дружок, - продовжувала п'явка, - не принижуй малого й не дивися презирливо на слабкого. Не думай, що якщо він малий, виходить, і дурний. Чимало є розумних малих і слабких, яким спритність заміняє силу.
- Вибач, друг, - сказав олень.- Тепер-Те я довідався, що розум буває корисніше сили. Я вмираю від утоми й не можу більше змагатися з тобою, але...
- Але ми разом досяглися підніжжя гори Сопутан, - сказала п'явка.
- Вірно, вірно.
- А знаєш, адже я перемогла не без твоєї допомоги. Але п'явка не захотіла розповісти, як їй удалося перемогти оленя, і він так і не довідався про її хитрості.
А справа була так: перш ніж олень зробив свій перший стрибок, п'явка вже встигнула присмоктатися до його лопатки. Тому вона могла щораз відповідати на заклик оленя. Так вона зуміла одержати відразу дві перемоги: не дала оленеві обігнати себе й досита напилася його крові.