Давним-давно жили-минулого на світі баба з онуком, так такі бідні, що навіть рідне плем'я їх нехтувало. Коли переносили табір на нове місце, бабуся з онуком завжди затримувалися - раптом попадеться що-небудь кинуте іншими, рване так непотрібне. Те одяг підберуть, то діряві мокасини, то їстівне.
Ось якось раз знялося плем'я з табору, а бабуся з онуком, як водиться, у хвості плетуться. Раптом, звідки не візьмися, старезний-старезний кінь сірої масті.
- Повинне, хтось кинув його, - розв'язала баба.
Був кінь худий, слабкий, кульгавий, і спина у нього вся изранена. Словом, такий негідний кінь, що нікому, видне, не хотілося з ним возитися.
- Поберемо коня, нехай везе нашу поклажу, - розв'язав онук. Нав'ючила баба на коня поклажу, і покрокував-закульгав кінь. Розбило плем'я новий табір, а баба з онуком поруч прилаштувалися. Якось раз відправилися юнаки племені на пошуки бізонів. Прибігають і кричать вождеві:
- Поблизу пасеться велика череда, а у ньому плямисте теля!
А у вождя була красуня дочка. Почув він про плямисте теля й велів оголосити: воїн, який уб'є теляти, одержить у дружин його дочка. Адже плямиста бизонья шкіра - для всякого бажаний дарунок! Осідлали мисливці найшвидших коней, помчалися бизонье череда доганяти, глядь - а бідний юнак на старезному сірому коні за ними припустився.
- Ось хто добуде плямистого теляти! - засміялися усе.
Соромно стало бідоласі, від'їхав він убік, щоб не чути глузувань, а кінь отут повернув голову й мовить:
- Поїдь до струмка й вимаж мені брудом голову, спину й ноги. Злякався юнак, але зробив, як йому було велено.
Кінь і говорить:
-Сідай на мене, але не поспішай. Почекай, поки всі воїни проскакають. Летять вершники щодуху, раптом - що таке? Сірий кінь мчиться поруч - не біжить, а летить, як птах. Обігнав найшвидших скакунів і урізався у череду бізонів.
Просвистіла стріла, і теля впало. Пустив юнак ще одну стрілу й звалив бизониху, а потім зстрибнув на землю й прийнявся теляти білувати. Інші-Те воїни були ще дуже далеко.
Подивився юнак на коня й бачить - спритний, ладний, гарцює кінь навколо теляти, тремтить із нетерпіння, ноги стрункі, ока зірке, і спина враз зажила.
Зняв юнак шкіру й з корови, нав'ючив на коня свіжатину й пішов у табір. Вантаж важкий, а коневі хоч би що - іде собі легко, вільно! Любо-дорого подивитися!
Побачили воїни така справа-здивувалися! Хтось за плямисту бизонью шкіру дванадцять кращих коней запропонував, але юнак тільки посміявся. Прискакали воїни у табір і говорять бабі:
- Твій онук убив плямисте теляти.
- Навіщо смієтеся треба мною? - зітхнула баба. - Навіщо глузуєте з моїм хлопчикам? Що з того, що ми бідні?
А як побачила баба видобуток онука - м'ясо так шкіри, очам своїм не повірила.
- Дивися, скільки добра я тобі привіз, - сказав юнак.
Розсміялася баба, радісно стало у неї на душі. Але коштувало їй підійти до коня, він отпрянул, начебто дикий скакун. Дуже здивувалася баба - зовсім іншим став кінь. Довелося юнакові самому знімати з нього видобуток. Настала ніч, уляглися усе спати, отут кінь і мовить:
- Чую, нападуть на нас вороги. Страшний бій має бути нам. Але ти не бійся. Як сядеш мені на спину, скакай із усієї сечі у саму гущавину ворогів і
Срази насамперед вождя. Чотири рази треба тобі поборотися з найхоробрішими з ворогів, але у п'ятий раз у бій не вступай, не те сам загинеш або мене втратиш. Запам'ятай!
Настав новий день, і трапилося так, як говорив кінь.
Побрав юнак лук і стріли, підхопився на коня й помчався на ворога. Побачили ворожі воїни, що їх вождеві загрожує небезпека, і пустили у сміливця хмару стріл. Стемніло небо від стріл, але жодна не потрапила у мету.
Здолав юнак вождя, повернув коня й знову помчався на ворога, у саму гущавину війська урізався - убив відразу трьох найхоробріші воїнів.
- Я вбив чотирьох ворогів, - зрадів юнак, - і залишився цілий! Що, якщо спробувати у п'ятий раз.
Підхопився він на коня й понісся на ворога, так скоїлося ихо - простромила вража стріла сірого коня й упав кінь намертво.
Дуже горював юнак, що втратився коня, А коли здолали ворогів, пішов він туди, де загинув його кінь, зібрав усе, що від нього залишилося, і поховав на вершині пагорба, Сам сидить горює, нічого окрест не бачить. Раптом зашумів вітер, і полив дощ, Оглянувся юнак, але нічого особливого не помітив.
Знову зашумів вітер, і заюшив дощ, Глянув юнак униз – здалося йому, що бачить коня, так тільки важко було розглянути його.
Та знову заревіла бура, а коли втретє подивився юнак униз, здалося йому, начебто кінь коштує живехонек і хвостом нетерпляче б'є.
У четвертий раз зашуміло-заревіло всі навколо. Глянув юнак і очам своїм не повірив: коштує кінь як ні у чому не бувало на всіх чотирьох ногах і по сторонах поглядає!
Підбіг юнак до коня, і він мовить:
- Знову я з тобою. А тепер відведи мене подалі від табору, за пагорб, і залиши на ніч, а ранком приходь.
Прийшов юнак ранком за конем і бачить: коштує поруч із сірим білий красень. У всьому таборі немає такого!
На наступну ніч знову велів сірий кінь відвести його за пагорб. Ранком приходить юнак - поруч із сірим коштує вороний красень.
Десять ночей підряд відводив юнак коня за пагорб, і десять нових коней набралося у нього - і гнідий, і палевий, і у яблуках, і різні-різні.
Ніколи у племені не бувало таких славних скакунів!
Став юнак багатий і одружився на красуні - дочки вождя, і як заматерел, сам став вождем. Народилося у нього багато дітей. Не забув він і бабусю. Вона жила у наметі онука до глибокої старості. А сірого коня вождь беріг пущі ока-їздив на ньому тільки по святах.