Давно це було. Жив-Був великий цар по імені Викрамадитья. По всьому світлі йшла про нього слава. При його дворі всі були рівні - і князь, і жебрак. Він невпинно опікувався про благо підвладного йому народу. Одягшись у простий одяг, він тайкома бродив по всьому царству й спостерігав життя простих людей з усіма їхніми радостями й прикростями. Правління Викрамадитьи - пануючи слушного й милосердного - викликало заздрість навіть у Индри. Прийшов Индра до Бхагавану -всевишньому - і став скаржитися:
- Бхагаван! Викрамадитья - лицемір. Він уводить людей у оману: говорить, що більше всіх прагне їм добра.
- Ти неправий, Индра! У усьому світі немає такого праведного царя, як Викрамадитья, - відповів Бхагаван.
- Тоді, Бхагаван, улаштуй йому випробування.
Бхагаван погодився. Він прийняв вигляд майстра-скульптора й з'явився до двору Викрамадитьи. Став він показувати цареві свої статуї: Шиву й Парвати, Криятну бога, що лежить на многоглавом змії, Вишну, - і були вони одна інший краше. Скорили статуї Викрамади-Тью - йому таких раніше бачити не доводило. Купив він усе до однієї, не торгуючись. Під кінець вийняв скульптор з торбинки блискучу залізну статуетку, показав її цареві й говорить:
- Махарадж! Зробіть милість, купите й цю мою роботу.
А статуетка та була бога Шани - Сатурна, чиє лихе око всім відомий. Тільки внесли її у палац - уся розкіш оздоблення розсипалася у порох. Лють Шани обрушилася на статуї Шиви й Парвати, Вишну й інших богів і рознесла їх у шматки. Над країною піднялися розпечені хмари піску, обпалили сади, спалили врожай на полях, висушили ставки й колодязі. Царське військо повстало й переметнулося до ворога. Країна, де, видалося, золото падає з неба, звернулася у пустелю. Цариця стривожилася.
- чи Можливо нам залишатися тут далі, мій пан? - запитала вона у царя. - Краще поїдемо у мою рідну домівку. Там хоч не буде турботи про хліб насущному.
- Ти поїдь до своїх батьків, - відповів їй Вик-Рамадитья зі смутною посмішкою. - А с якою особою я переступлю тепер їхній поріг? Мені краще залишитися тут і уповати на всевишнього. Кому будинку пошана, тому всюди пошана. Чим безчестям хліб добувати, краще вже з голоду вмерти.
Засмутилася цариця й говорить:
- Махарадж! Де ви, там місце й мені. Як можу я кинути вас і виїхати одна? Але ж і тут нам не життя.
- Це правда, - сказав Викрамадитья. - Підемо звідси у чужі краї. Будемо самі на хліб собі заробляти.
- Добре, - погодилася цариця. - Сьогодні ж уночі підемо потихеньку звідси.
Темною ніччю цар і цариця відправилися у шлях. Хтось їх не проводжав, ніхто не сказав їм вслід доброго слова. Ішли вони, ішли, Доки ноги не відмовилися нести їх. Бачать - коштує хатина у дороги. Набралися вони сміливості, підійшли до дверей, постукалися. Почулося за дверима бурчання, і відчинила баба. Запитує їх непривітно:
- Ну що? Чого вам? Та вночі спокійно поспати не Дадуть.
Цариця несміливо говорить:
- Матінка, ми потрапили у більше лихо. Пусти нас заночувати. Зі світанком підемо.
Так що бабі до тривог пануючи й цариці! Вона на них закричала:
- Пустити вас па всю ніч? Бач, важливі гості! Ідіть своєю дорогою. Тут вам не караван-сарай.
Відповіла так і двері замкнули. Цар із царицею оторопіли. Мимоволі довелося їм лягти спати на порожній шлунка прямо під деревом. Від голоду у них зводило нутро, від холоду било безперестанне тремтіння. Стислися вони грудочкою, коліна до живота підібрали й промаяли абияк до ранку, а на світанку поплелися далі. Ішли вони так день за вдень і прийшли у велике місто. У тому місті будували царський палац у сім поверхів. Працювало там безліч місцевого й стороннього люду. Ось і найнялися цар із царицею носити вапно й цегли. Цілий день обливалися вони кривавим потом і за те одержували свій шматок черствого хліба.
Бхагаван бачив нещастя Викрамадитьп, і стало йому його жалко. Він сказав Индре:
- Вистачить, Индра! Кінчене випробування.
Але Индре здалося цього мало. Він заперечив:
- Бхагаван! Що це за випробування? Дай йому що-небудь поважче. Засмутило Бхагавана безсердечність Индри, але він захотів показати йому велич людини, одушевленого вірою. У вигляді брахмана він з'явився до дверей хатини, де жив Викрамадитья, і став слізно молити:
- Я бідний брахман. Завтра у моєї дочки весілля, а у будинку ні зернятка немає - нема чим зустріти гостей. Довелося йти жебрати. Подай хоч чого-небудь. Бхагаван тобі сторицей вшановує.
Що отут було сказати Викрамадитье?
- Я радий би подати тобі, пан, - відповів він. - Так було б що. Якщо приймеш мою працю, я готовий тобі послужити.
А цариця стояла поруч і усе це чула. Ока у неї застелило сльозами. У перший раз трапилося таке, щоб прохач ішов від їхніх дверей голіруч. Стерпіти це вона не могла. Вона вийшла до царя й сказала:
- Почекайте! Ми не злиденні. Ось, поберіть моє намисто. Ми усе втратили, але намисто залишилося для дочки брахмана.
- Це намисто ти одержала від матері. Залиши його у себе! - викликнув Викрамадитья.
Цариця посміхнулася у відповідь:
- Я зберігала подарунок матері до нинішніх днів, а тепер я сама дарую його своєї названої дочки.
Від блиску алмазів і самоцвітів брахман замружив очі. Великодушність цариці вразила його. Але він не знайшов у собі духу не прийняти дарунок і відніс намисто, благословляючи царицю.
Кінчався дванадцятий рік з тієї пори, як цар і цариця сталі носити вапно й цегли, а вони як і раніше перебували у бідності. Від роботи руки у них по-крилися мозолями, ноги були поїдені виразками, тіла схудли. Одного разу трудилися вони як завжди, і один муляр їх довідався, тільки виду не подав - не праг царя тривожити дарма.
- Братик! - запитав він. - Чув ти, яка справа?
- Яке? - запитав Викрамадитья. Той розповів:
- За п'ятдесят косов звідси є одне царство. Тамтешній цар купує у людей їх заслуги. Якщо ти зробив у житті блага справа, піди туди й продай його. Я правду тобі говорю - заробиш разом більші гроші. Зітхнув Викрамадитья й говорить:
- Братик, це не для мене. Будь мені судилося щастя, із чого б доля позбавила мене всіх тих багатств, якими я володів будинку? Добре, справа минуле. Що пуття про той говорити.
Муляр зрозумів, що минуле ворушити - тільки даремно мучити царя. Набрався він сміливості й говорить:
- Ти мене Усе-таки послухай. Вибери годину й сходь туди неодмінно.
- Добре, подумаю, - відповів цар.
Муляр-Те пішов, а думка про те, щоб спробувати свої заслуги продати, запала Викрамадитье у душу. Увечері, як спати сталі лягати, він не стерпів і розповів усе цариці. Цариця обрадувалася, стала його вмовляти:
- Про цар! Таких чеснот, як у тебе, я ні у кого на світі не
Бачила. Іди неодмінно й свої заслуги продай. Чує серце, зміниться наша доля. Дванадцять років пройшло, так невже не скінчаться чорні дні? Адже ми теж люди.
Цариця встала ледве світло, зібрала Викрамадитье у вузлик їжі на дорогу, і він відправився у шлях. По дорозі зустрів йому прокажений. Тіло нещасного було покрито гнійними ранами й виливало злово-ние. Навколо прокаженого вилися роєм мухи, і він не встигав зганяти їх зі своїх ран. Як ні отвратен був вид цієї людини, Викрамадитья перейнявся до нього жалем. Він підійшов до прокаженого, обмив його рани й перев'язав їхніми шматками від власного дхоти. Відганяючи настирливих мух від страждальця, він сказав йому з жа-лостью:
- Братик, як тобі важко доводиться! Прокажений відповів:
- Важко-Те важко, так у чи тому лихо. Я з голоду ноги готовий простягнути. Немає чи у тебе хоч крихти поїсти!
У Викрамадитьи у вузлику було чотири коржі. "Що ж, - подумав він, - поділюся-но я з ним по-братерському". Став він годувати прокаженого. Два коржі того не наситили, так Викрамадитья скормив йому й свою частку. Наївся прокажений і довго дякував.
Пішов Викрамадитья далі голодний, але добра справа надавала йому сил, і ноги начебто самі його несли. Він і про голод забув. Ішов він так і раптом намацав у себе у вузлику щось м'яке. Отут він згадав, що дружина поклала йому на дорогу жменьку борошна. Він набрав хмизу, розвів багаття й спік на вугіллях пари коржів. Тільки підніс корж до рота - підбіг собака, устала перед ним і завиляла хвостом. Викрамадитья і їй кинув корж. Собака - голодна, одним духом її проковтнула й знову на Викрамадитио дивиться, начебто не їла. Викрамадитья віддав їй і другий корж. Убе - жала собака. А цар зрадів. Випив холодної водиці, і здалося йому, начебто він ситий. Та далі пішов.
Ішов він, ішов і прийшов до своєї мети. Воротар відвів його прямо до царя. Цар простягнув Викрамадитье скриньку й говорить:
- Згадуй тепер свої заслуги й дивися у дзеркальце, що у цій скриньці, - воно тобі усе покаже.
Став Викрамадитья згадувати храми, монастирі й обителі, що він побудував, став згадувати, як ухвалював він з пошаною подвижників і святих старців, але у дзеркальце нічого не побачив. Засоромився Викрамадитья, говорить цареві:
- Про цар! Я зробив більшу помилку, мені не випливало сюди приходити. Немає у мене у житті заслуг. Дозволите мені вийти.
- Не бентежся, - сказав йому цар. - Зараз я покаджу тобі твої заслуги. При цих словах цар відкрив скриньку й знову подав її Викрамадитье. Та вразився Викрамадитья тому, що побачив. А побачив він себе - як допомагає він прокаженому і як ока у того світяться спокоєм і щастям. А ще побачив себе - як він годує собаку. А потім побачив Викрамадитья свою царицю - як віддає вона злиденному брахманові дорогоцінне намисто. Бачив усе це й цар, що скуповував у людей їх заслуги. Зійшов він зі свого трону, поклонився Викрамадитье у ноги й вимовив:
- Бачу, я не дарма народився й прожив життя, раз мені довелося спозирати настільки великодушної людину, як ти. За ці твої три заслуги я готовий віддати тобі усе своє царство.
Цар Викрамадитья немов опам'ятався від довгого сну. Завіса оман спала з його око. Він зрозумів, що й багатство, і влада, і всі блага життя нічого не коштують у порівнянні з одним доброю справою. Та розв'язав він, що нехай краще у бідності проживе весь залишок життя, але заслуг своїх не продасть. Як не просив його цар, Викрамадитья твердо стояв на своєму. Із чим прийшов він, з тим і пішов.
Вернувся він до своєї цариці й бачить - зібралися навколо неї його колишні наближені. Побачили вони Викрамадитью, стали молити ого спуститися до них і знову сісти на престол у своєму царстві. Довго вони його вмовляли, нарешті Викрамадитья погодився й на радість ьсем підданим повернувся разом із царицею до себе у палац. Та знову сади зацвіли, зазеленіли поля, наповнилися водою ставки й колодязі. Відвертало й військо покірне служити своєму владареві.
Цар богів Индра сам журився про те, що він зробив.
- Воістину, - зізнався він Бхагавану, - немає у світі праведника, який зрівнявся б з Викрамадитьей.