Ішов шакал уздовж ріки, ішов і усе у небо дивився. Ішов він ішов, та й спіткнувся про дернину, що на березі лежала.
- Здорово, подружка! - сказав шакал.
- Про-Ой! - відповідала дернина, що означало: "Здраствуй!" Подивився шакал на дернину й говорить:
- Підемо викупаємося у річці!
Мовчить дернина - погоджується, видне. Спустилися вони до ріки, бачать: мотузка лежить. Шакал і говорить:
- Давай обв'яжемося, так веселіше буде.
Обв'язалися вони мотузкою й - бултих у воду! Стрибнули, пірнули, зринули, знову пірнули, зринули, знову пірнули... Довго вони так борсалися, і помалу розвалилася у воді дернина, - одні травинки по ріці пливуть. Виліз шакал на берег, отряхнувся, оглянувся: немає ніде подружки... Закричав тоді шакал сердито:
- Агов, ріка! Ти навіщо мою подружку побрала? Віддавай зараз же, а то подавай мені свою кращу рибу!
Закипіла, забурлила у ріці вода. Вискочила на берег величезна рибина.
Схопив шакал рибу й побіг у ліс. Там він знайшов великий пень. Поклав шакал рибу на пень сушитися, а сам утік - по лісу погуляти, подивитися, чи немає де чого їстівного. Через малий час повернувся шакал, бачить: немає на пні риби. Став шукати, став рознюхувати - немає риби, та й годі! Заволав отут шакал у всю глотку:
- Хто мою рибу побрав? Віддавай, пень, мою рибу, а то - колися на друзки!
" Кр-Р-Рак, кр-рак!"- розколовся пень. Полетіли у усі сторони друзки.
Набрав шакал друзок повну у'язку й пішов з лісу ладь. Надвечір прийшов він у село й улаштувався на нічліг близько будинку, де жила баба, що на усе село коржа пекла. У'язку у дверей поклав, а сам заснув. Отут саме дозріла бабі настав час розлучати вогонь у вогнищі й коржа пекти. Вийшла вона з будинку, побачила у'язку друзок і говорить:
- Ось добре-те! Подбав про мене якась добра людина! Побрала баба тріски, розпалила вогонь і прийнялася за свої коржі. А шакал тим часом прокинувся, побачив, що немає його у'язки, і - прямо до баби у будинок:
- Ти навіщо, - кричить, - баба, мої друзки попалила? Подавай мені тепер коржів, так самих поджаристих!
Злякалася баба, жбурнула шакалові дюжину самих здобних коржів, а йому тільки того й треба було. Схопив коржі й далі побіг. Прибіг у будинок сільського багатія, сховав коржа у хліву, де кози жили а сам причаївся за купою соломи й став чекати. Ранком прийшли дочки багатія хлів забирати, козячий кал вигрібати, тільки почувають: пахне у хліву чимсь смачним Пошукали - пошукали, знайшли коржа, так усі їх і з'їли. А шакал - отут як отут:
__ Це хто ж мої коржі з'їв? Віддавайте мені тепер за це цапеняти, так самого жирного!
Шкода було дочкам багатія цапеняти, але віддати довелося. Надяг шакал цапеняті мотузку на шию й потяг за" собою. Іде далі, бачить: коштує посередині сільської площі оздоблений навіс. Виходить, хтось весілля зібрався святкувати. Прив'язав шакал свого цапеняти до стовпа, а сам сховався й чекає, що буде. Прийшли на весілля гості, побачили цапеня й думають: "Це, напевно, хто-небудь нареченому й нареченій подарунок приніс". Відв'язали цапеня, зарізали, засмажили й па стіл подали. Отут-Те й вискочив наш шакал.
- Хто, - говорить, - моє цапеняти побрав?
- Ми побрали, - відповідають селяни.
- А-А, ви побрали! Ну, так віддавайте мені тепер вашу наречену!
Що ж отут було робити селянам?.. Віддали вони наречену шакалові. Схопив шакал дівчину за руку й потяг у свій барліг. Привів, посадив на крамницю, а сам устав посередині барлога й давай танцювати. Танцює й ще приспівує: Ай так я! Ай так я! Що за молодець! Ну й молодець! За подружку я рибу побрав! За ту рибу я друзок дістав! А за друзки коржів добув! За коржі - цапеняти побрав! За цапеня наречену одержав! Ось молодець! Ну й молодець!.. Слухала дівчина слухала, так як вистачить шакала дерев'яним пестом по чолу. Намертво звалився шакал, а дівчина додому втекла.