Багато років прожив зі своєю дружиною Ангарайн із села Кольмель. Багато років молився він Богині-Матері, старшому Богу-Батькові, молодшому Богу-Батькові - усім трьом богам, щоб вони даровали йому сина, але благання його були даремні. Згадав старий Ангарайн прислів'я: "Бездітним помреш - раю не побачиш" і розв'язав побрати у будинок другу дружину. Пішов він одного разу у село Поргар, відшукав там дівчину, розумну й гарну, заплатив її батькам викуп, як звичаєм було потрібно, та й одружився на ній. А потім повернувся з молодою дружиною у рідне село й своїй колишній дружині сказав:
- Ось тобі подруга й помічниця, живете мирно й згідно. Бог дасть, здійсниться моя мрія, і я хоч на старості років щастя побачу.
Кривдно стало старшою дружині від цих слів. З першого погляду зненавиділа вона свою молоду суперницю, але вголос сказати нічого не посміла - хіба може жінка волі чоловіка суперечити? Поклонилася вона чоловікові й мовила:
- Нехай буде так, як ти велиш, пан!
А про себе подумала: "Ти ще пошкодуєш про цей!"
Місяця не пройшло, як молода дружина понесла. Старий Ангарайн від радості себе не пам'ятав, подарував їй багате намисто й пожертвував у сільський храм два заходи очищеного проса, захід бобів і горщик пряженого масла. З нетерпінням став він чекати наближення пологів.
А у ті часи у племені кота звичай був: коли жінці приходив час дитини народити, вели її з будинку у маленький курінь, куди жоден чоловік увійти не сміливий. У цьому курені (його так і називали - "будинок породіллі") збиралися усе жінки тієї сім'ї. Вони укладали породіллю на циновку, міцно зав'язували їй ока - щоб злих парфумів не лякалася, і допомагали при пологах. Та, що була у сім'ї старшої, повинна була дитини прийняти, у чистій воді обмити й до батька віднести - він разом з іншими чоловіками будинку чекав. Та ось у покладений строк побудував Ангарайн у себе на задньому дворі курінь, а старша дружина зав'язала молодшої ока й повела її родити. Про себе ж розв'язала: "Я не я буду, якщо її дитину злою смертю не переведу..." чи Довго, коротко, а народила молодша дружина здоровішого, міцного хлопчика. По не встигнув ще маля з материнської утроби на світло з'явитися, як старша дружина схопила його на руки, вибігла з куреня на двір і стала по сторонах оглядатися: куди їй дитину запроторювати. Бачить: за купою сміття борсукова нора... Поклала вона маляти на землю, обома руками вхід у пору розгребла ширше, дитину туди сунула й ще землею зверху присипала. А потім, схопила стару мітлу, що близько купи валялася, і - назад у курінь. Там вона мітлу у крові вимазала, породіллі ока розв'язала й говорить:
- На, дивися, яке дитя ти нашому чоловікові народила!
Страшно закричала бідна жінка, коли замість живої дитини побачила закривавлену мітлу, а старша
Дружина розсміялася й понесла мітлу чоловікові показати: помилуйся, мол, і ти, чому тебе твоя улюблена жінка обдарила... Засмутився старий Ангарайн, коли довідався, що не прийде йому побачити бажаного сина. Довго думав він і розв'язав, що на його дружину напустив, вірно, злі чари який-небудь чаклун. Що ж отут було робити?.. Погоревал Ангарайн, погоревал, та й зажив зі своїми дружинами як і раніше.
А із хлопчиком, якого старша дружина у нору спустила, трапилося ось що. Борсук і барсучиха, що у дворі Ан-Гарайна жили, у ту пору саме дитинчатами обзавелися. Борсук викопав нору, улаштував там барсучихе м'яку постіль із трави й листів, а сам щодня на полювання вилазив, приносив своїй дружині й дітям різні ласощі - те жуків, то ящірок, те польових мишей, те пташині яйця й солодке коріння. Коли старша дружина дитини викинула, борсук саме на полювання зібрався. Поліз він по ходу нагору й раптом наткнувся на щось живе, тепле. Подивився, обнюхав: людське дитинча! Побрав він його обережно за шиворот і потяг до своєї барсучихе. Та спочатку вудь-вилася: "Навіщо ти його сюди приніс? Ми адже людей не їмо!", а потім подивилася, подивилася й сказала:
- Знаєш, давай його у нас залишимо! Дивися, який гарненький!... Нехай відіграє з нашими дитинками...
Так і став перший син Ангарайна жити у борсуковій норі. Мати-Барсучиха його своїм молоком кормила, барсучата з ним у прятки відіграли, а батько-борсук приносив йому самих смачних жуків, мишей і ящірок. Незабаром хлопчик підріс, і довелося борсукові працювати - нору свою розширювати, щоб усі його сімейство там поміститися могло. Копав борсук повний день і побудував під землею цілий палац. Стало у норі всім просторо й зручно.
Пройшло два місяці, і молода дружина Ангарайна знову сказала чоловікові, що чекає дитини. Ангарайп і радів, і тривожився у те саме час: дуже хотілося йому побачити особу свого сина, але боявся він, що й цього разу не мине його зле чаклунство. Подумав він і розв'язав просити допомоги у сільського жерця. Прийшов до жерця у храм, подарував йому молодого буйвола й попросив молитися всім Дванадцяти богам, щоб народився у його дружини дитина здоровіша й сабоний. Жрець буйвола побрав і обіцяв молитися.
Непомітно пролетіло дев'ять місяців, і знову старша дружина Ангарайна повела молоду у "будинок породіллі". Знову, за звичаєм, вона міцно зав'язала молодій дружині ока, і знову, як колись, молода, промучившись до ранку, народила міцне, здоровіше хлопчати. Але тільки тепер старша дружина вже знала, що їй потрібно робити: не втрачаючи часу, вискочила вона з куреня й жбурнула дитину прямо у борсукову нору. Потім схопила зламану дерев'яну стукалку, занурила її у калюжу крові й тикнула молодій дружині у особу зі словами:
- Подивися, помилуйся на своє дітище! Ось що у тебе тепер народилося!..
Що ж міг сказати старий Ангарайн, коли замість довгоочікуваного сина побачив він вимазану у крові стукалку? Заплакав він гірко й подумав про себе: "Видне, погано я богам молився, мало жерцеві дав... " Пригнав він у храм двох буйволиць, приніс три заходи пряженого масла й дикого меду й знову попросив жерця молитися всім богам про те, щоб даровали вони йому здоровішої дитину.
Незабаром збулися його надії: втретє довідався він, що його дружина чекає дитину. Старий Ангарайн роздал багаті подарунки жерцям і чаклунам, приніс усім богам рясні жертви, а коли молодшій дружині прийшов час народити, покликав до себе старшу й сказав:
- Дивися гарненько, цього разу всі повинне бути як треба...
Та поклонилася чоловікові до землі, а про себе подумала: " Від двох твоїх синків я позбулася, либонь позбудуся й від третього... Не буде тобі щастя з новою дружиною!" Так воно й вийшло: коли молодша дружина втретє народила хлопчика - такого ж здоровішого й гарного, як і колись, старша, так само як і колись, сунула його у нору борсукам, а нещасним батькові й матері показала у крові вимочений волосяний валик - на таких валиках у жінок кота зачіска тримається.
Молода дружина, як побачила цей закривавлений жмут волось, так відразу ж занедужала й не вставала з постелі багато днів, а бідний Ангарайн пожовк від горя й став зовсім сивим. Він уже не сподівався більше на милість богів. А тим часом діти Ангарайна росли у борсуковій норі, весело відіграючи з маленькими барсучатами з ранку й до пізнього вечора. Борсук з барсучихой полюбили своїх
Приймаків більше рідних дітей і опікувалися про них, як могли. Так пройшло шість років. Та ось одного разу на зорі знадобилося старшій дружині на двір вийти. Підійшла вона до купи сміття й бачить: возяться близько купи троє хлопчиськ, бігають один за одним, сміються, щось незрозуміле лопочуть... Здивувалася старша дружина, прагла запитати: "Чиї ви, ребятки?..", а вони, як її побачили, кинулися ладь і один за іншим прошмигнули у борсукову нору. Старша дружина від страху так і застигла на місці: зрозуміла вона, що не загинули діти Ангарайна, виростили їхні прокляті борсуки... Та подумала вона тоді: "Якщо я тепер же цих хлопчиськ не вб'ю, мені самої вмирати злою смертю прийде". Почекала вона, поки чоловік прокинеться, і говорить йому:
- Милий мий подружжя, прив'язалася до мене тяжка неміч: болить моя голова, і не знаю я спокою ні днем, ні вночі. Я вуж і до чаклуна ходила, нічого він не міг поробити, сказав тільки, що треба мені чоло свіжим борсуковою кров'ю намазати... Пошкодуй мене, убий борсуків, що на нашому дворі живуть, позбав мене від злої хворості!..
Не хотілося Ангарайну борсуків убивати, але що поробити, дружину-те лікувати треба... Погладив він її по голові й сказав:
- Будь по-твоєму! Тільки потрібно мені спочатку сокира й лопату у нашій кузні нагострити, уже боляче вони у нас затупилися.
У той же день виліз старий борсук з нори й чує, як на сільській вулиці дітлах відіграв і між собою переговорюються:
- Агов, Карни, чув новину? Нині ранком дід Ангарайн сокира точила, завтра прагне на своєму дворі борсуків ловити. Пішли дивитися! Борсук скоріше назад у нору заповз і говорить дружині:
- Лихо скоїлося! Треба нам іти звідси!
Та у ту ж ніч борсуки тайкома з нори вийшли й разом з усіма дітьми перебралися за село, у ліс Телойнар. Знайшли вони у лісі зручну печеру й стали жити. Тільки скоро зрозумів борсук, що важко йому буде тут усе своє
Сімейство прокормити. Згадав він, що у ліс Телойнар Ангарайн щодня свою корову пастися приганяв. Пішов він до корови й розповів їй про свої турботи. А корова говорить йому:
- Що ж, якщо тобі людських дитинчат важко стало годувати, віддай їх мені. Я про них подбаю.
Так борсуки й зробили: приймаків своїх корові віддали, а самі у інший ліс відправилися.
А старий Ангарайн, як обіцяв дружині, рано ранком прийшов до нори із сокирою й лопатою. Тільки бачить він: близько нори багато слідів людських, так усі такі маленькі, начебто дитячі... Став він нору копати й помітив, що у норі тієї слідів ще більше, а у кутах - позначок людський... Здивувався Ангарайн: "Що за чудо таке? Звідки у борсуковій норі дитячі сліди? Та куди це раптом борсуки поділися?" Думав він, думав, нічого не придумав, пішов до дружини й говорить:
- Не зможу я, дружина, тебе вилікувати сьогодні, нора-те порожня... Розлютилася старша дружина, що знову не вдалося їй ненависних дітей погубити, але виду не показала.
- Нічого, - говорить, - чоловік, голова моя й так пройшла.
Через кілька днів відправилася вона у ліс Телойнар за хмизом і побачила там, як троє хлопчиськ відіграють на узліссі у прятки, а її власна корова їх своїм молоком напуває. Старша дружина на хлопців глянула й прямо позеленіла від злості. Повернулася вона додому й говорить чоловікові:
- Щось негарне із мною діється: голова пройшла, так живіт схопило - біль така, що хоч лементом кричи... Одне тільки мені допомогти може - юшка з коров'ячого мозку. Чаклун говорить: такої юшки одну чашку з'їж - усяку хворобу як рукою зніме... Наша корова зовсім молока не дає, зостарилася, видне. Ти вуж зроби милість, убий її, полечи мене, бідну...
Ангарайн від подиву навіть рота розкрив: як це можна - корову вбити, це ж гріх великий! Але дружина ні у яку: і просить, і плаче, і лається... Пообіцяв він їй зрештою, що вб'є корову, але розв'язав спочатку її випробувати. З вечора ще він корову па інше пасовище перегнав, а ранком устав раніше, побрав лук і стріли, пішов у ліс, підстрелив там дику свиню, приніс додому свинячі мізки, зварив юшку й дружині випити дав. Та як спробувала це вариво, так відразу повеселіла:
- Спасибі тобі, - говорить, - пан мій! Вилікував ти мене! - А про себе думає: "Тепер, коли пет корови, ці прокляті хлопчиськи самі з голоду помруть!.. "
Отут Ангарайн зрозумів, що нічого у його дружини не боліло, а просто потрібно їй було навіщо-те борсуків і корову вбити. Став він думати, став міркувати... Про дитячі сліди у борсуковій норі згадав... Довго думав він, а потім заснув. Та у сні з'явився до нього невідомий старець і сказав так:
- Пора тобі, Ангарайн, правду довідатися: дарма ти на богів нарікав, що вони тобі дітей не дають. Тричі народжувалися у тебе сини, і тричі твоя старша дружина намагалася їх убити, а тебе обманювала. Як ти міг так довіритися їй? Або забув, що старі люди говорять: "Жінці вірити - усе одне, що з каменем на шиї у річці плавати"?.. Знай же, діти твої живі й здорові. Та розумом, і силою, і спритністю їх боги не скривдили, тільки не знають вони вашої мови, тому що виростили їхні звірі, а не люди. Завтра встань на зорі, обмийся у священному джерелі і йди у ліс Телойнар. Там зустрінуть тебе твої сини, і будеш ти з ними щасливий.
Ангарайн прокинувся, бачить: світає вже... Обережно вийшов він з будинку й пішов спочатку до джерела, а потім - у ліс Телойнар. Та тільки наблизився він
До лісової опушки, як назустріч його вийшла з лісу його корова, а з нею - три хлопчики. Ледве тільки помітили Ангарайна діти, так відразу до нього кинулися, - обійняли його коліна, плачуть, щось сказати намагаються, а не можуть: те мукають, як телята, те по-борсукові хрюкають... Ангарайн стояв, слова не мають сил вимовити. Почував він себе у той мить, як, вірно, почуває себе сліпий, уперше у житті світло, що побачило, сонця.
Нарешті й він обійняв своїх синів, приголубив їх, знаками пояснив, що треба у село йти. Пішли вони додому впятером: спереду Ангарайн із дітьми йде, а позаду корова прямує, хвостом помахує, свіжу травичку щипає. Обидві дружини вийшли Ангарайну назустріч. Молодша дружина, коли дітлаха побачила, відчула раптом, що її давно вже висохлі груди наповнилися молоком, а серце затріпотіло, немов пташка карваки побачивши яструба. Ангарайн підвів до неї дітей і сказав:
- Ось твої сини. Умий їх і нагодуй. Якби не наша корова, не мабуть би їх нам з тобою на цім світлі.
Міцно обійняла своїх синів молодша дружина, повела їх у будинок, посадила у вогню, поставила перед ними блюдо вареної сочевиці й горщик молока. Діти прийнялися за їжу, а вона на них дивиться й плаче... Потім устала, пішла у хлів, принесла корові солоної води, солодкого цукрового очерету, цілу оберемок молодих втеч бамбука. Гладить корову, а сама усе присуджує:
- Ти мені як мати рідна! Ти моїх дітей урятувала!
А старша дружина від злості й страху мови втратилася. Ангарайн її у будинку замкнув і скликав до себе старійшин села Кольмель, і жерця, і чаклуна, і всіх сусідів. Розповів він їм про усе, що із синами його приключилося, а потім запитав:
- Що тепер із цією жінкою робити? Задумалися старійшини. Після один з них сказав:
- З тих пір як наші предки у Блакитних горах поселилися, ніколи й нікого не стратило наше плем'я кота. Але хіба таку злу відьму, що малих дитинок погубити прагла, можна у живі залишати? Смерть їй!
Увечері, коли зовсім стемніло, чоловіка села зібралися у будинку Ангарайна. За волосся виволокли вони відьму, зв'язали їй руки й ноги, повели у долину Кипачаль. Там надягли їй на шию петлю з міцних ліан і повісили її - високо!- на міцному суку старого дерева. А потім старійшини сказали людям:
- Відтепер щораз, коли будь-чиїй дружині прийде настав час народити, нехай приходять у "будинок породіллі" жінки з усією вулиці. Нехай та, хто ухвалює пологи, покаже їм дитину. Та нехай породіллі не зав'язують більше око. Так із цього часу й повелося у племені кота: якщо родить жінка у якій-небудь сім'ї, збігаються до її будинку сусідки. Мовчачи коштують вони, чекають, коли їм покажуть немовляти, а потім, коли стане на землі одним кота більше, радіють разом з його батьками, пісні співають так танцюють.