Одного разу, коли мудрець Параду після подорожі на землю повернувся у Вайкунтх і став перед Вишну, той сказав йому:
- Нарада! Ти, здається, обійшов землю. чи Всі там благополучно? чи Подають багаті милостиню? чи Почитають мене бідняки?
Посміхнувся Нарада й відповів:
- Пан мій! Ти, видне, уважаєш, що смертні думають так само, як
Ти, небожитель. Раз ти подружжя Лакшми, богині багатства, то тобі вже здається, що всяка багата людина на землі буде подавати милостиню. Але навіщо я тобі говорю це? Однаково ти але повіриш моїм словам. Краще сам побувай на землі.
Вишну почув образу у голосі Наради, але не став обертати на це уваги. "Що ж, може бути, і насправді піти його раді, - подумав він, - і відправитися подивитися, як живуть люди на землі?" Та ось, прийнявши розв'язок, Вишну сказав Параді:
- Я згодний. Я готовий спуститися на землю, але тобі прийде піти із мною. Мені буде нудно без тебе. Завтра й відправимося, якщо не заперечуєш. Нараде, звичайно, дуже хотілося піти разом з Вишну. Не часто адже представляється випадок подорожувати із самим всевишнім. Нарада надзвичайно зрадів запрошенню.
Вони обоє змінили свій вигляд і спустилися на землю. Увійшли вони у місто й наблизилися до великого будинку. Двері були закриті. Нарада підійшов і голосно закричав:
- Агов! Є хто-небудь у будинку?! Потім і Вишну крикнув:
- Ми мандрівники! Нам потрібно переночувати!
Ніхто не відповів. Вони прислухалися. У будинку були люди, хтось за дверима
Проговорив:
- Відкриєш - так і годувати прийде! Двері залишилися закритою.
Обоє направилися до іншого будинку. Там двері були відкриті. Зупинившись у порога, Вишну й Нарада сказали:
- Ми направляємося у священне місто Бенарес і прагли б у вас переночувати.
Почув це хазяїн будинку, розсердився й захлопнув двері. Вишну усе це дуже не сподобалося. У двох будинках підряд їм відмовили у притулку! Всевишнього почали терзати сумніву. "Невже люди забули споконвічне правило: "Гість - бог нашого будинку"?"-думав він. Нарада, відвернувшись, посміювався, але нічого не говорив.
Вони обійшли ще чотири будинки, але на нічліг їм ніде влаштуватися" не вдалося. Усюди їм говорили:
- Такі здоровіші хлопці! Ішли б краще працювати!
- Ми не просимо милостині, - відповідав Вишну. - З нас досить буде й того, якщо ми зможемо небагато відпочити.
Але ніхто їх не слухав. Нарешті Вишну й Убрання підійшли до зовсім бідної хатини. Дах па їй протягала як решето. Стали вони кликати хазяїна. Вийшов старий, дивиться - коштують два подорожанина.
- Заходите, заходите! - сказав він. - Здалеку, мабуть, ідете. Мій будинок - ваш будинок. Ви поспіли саме до обіду. Радість-Те яка!
Вишну й Убрання ввійшли зі старим у хатину. У ній панувала вбогість. Побачила гості, що ввійшли, дружина старого, принесла воду - обмити їм ноги, циновки розстелила. Вишну й Нарада вимили руки, обмили ноги й сіли на циновки. Старий став запитувати, хто вони такі, звідки прийшли й куди шлях тримають. Отут бабуся принесла огірків.
- Вморилися ви, видне, - сказала вона.- Поїжте! Ось свіжий мал. Огірки у нас свої.
Потім вона принесла у шкарлупі кокосового горіха сік цукрового очерету й воду у мідному глечику. Вишну й Нарада бачили, як увічливі з ними бідні старі, і діву давалися. Вишну запитав:
- Дідусь! Скільки у тебе дітей? Я тому запитую, що не бачу тут більше нікого. Невже нікому допомогти вам на старості років?
- Немає у нас дітей, - відповів старий. - А рідних у бідняків не буває.
Ніхто до нас і не приходить. Але ми, слава богу, не тужимо. Тільки б бути нам разом - ось усі, про що ми просимо всевишнього, тому що ми друг для друга опора.
Вишну й Нарада стали їсти огірки. Але коштувало одному з них побрати скибочка, як на його місці з'являвся інший. Старий застиг у здивуванні. Що за чудо! Він нічого не розумів. "Ці гості, мабуть, чарівники, - міркував він. - А може бути, це сам всевишній прийшов випробувати нас?" Побіг старий до дружини й сказав:
- Бачила ти, що робиться? Наші гості не прості люди. Це, вірно, святі! Але те із чого б бути такому чуду?
Ці слова дуже здивували бабу. Вона поспішила сама глянути на чудеса. Побачила баба власними очима небувале диво, шанобливо склала руки й говорить:
- Яке щастя випало нам, біднякам! У нашому будинку - і такі чудотворці! Вибачите, якщо ми по темряві своєї зробили що-небудь не так. Вишну посміхнувся й говорить:
- Матінка! Ваше привітне приймання довелося нам по душі. Ми добре у вас відпочили. Ми раді, що ви щасливі, хоча у вас немає ні дітей, ні родички. Волею всевишнього вам не прийде терпіти нестаток. Ми досита наїлися ваших огірків, більше нам нічого не треба. Вибачайте!
Та Вишну з Нарадой вийшли з будинку. Старий з бабою пішли їх проводити. Та ось дивне видовище відкрилося їхньому погляду: багате місто зникло, залишилися лише будинку бідняків. На великій площі на березі ріки вони побачили гарний храм. Старий і баба обернулися, а гостей немає й у спомині. Поклонилися старі й сказали:
- Про всевишній! Ти ушанував бідняків своїм відвідуванням. Наш будинок відтепер став священним. Одне у нас бажання - завжди служити тобі. Ти побудував храм, і більше нам нічого не потрібно, зроби тільки, щоб ми вмерли разом.
У ту ж мить із неба почувся голос:
- Якщо ви будете так само віддано служити мені, то у вас ні у чому не буде недоліку. Після смерті ви станете деревами й будете вкривати подорожан у своїй тіні.
Старий з бабою до кінця своїх днів молилися богу Вишну. Після їхньої смерті перед храмом виросли два крислаті дерева. Та подорожани дотепер знаходять відпочинок у їхній густій тіні.