Жив колись цар. Була у нього дружина, яку він дуже любив. Жили вони щасливо, і не було б на світі нікого счастливее, якби випала їм на частку радість мати дитину. Але проходив рік за роком, а дітей у них усе не було.
Та ось одного разу у палац зайшов злиденний факір.
- Не засмучуйся, пані, - сказав він цариці.- Я допоможу твоєму горю. Ось тобі жменя ячмінних зерен. З'їж їх, і народиться у тебе красень син. Послухалася цариця факіра, з'їла ячмінні зерна й у покладений строк народила сина. Красень він був такий, якого нікому й ніколи не доводилося бачити. Назвали його Шердил, що значить хоробрий з левиним серцем, і ріс він таким сабоним і хоробрим, начебто й насправді був молодим левом.
Коли царевич Шердил підріс, захотілося йому відправитися у далекі країни людей подивитися й себе показати. Шкода було цареві відпускати на чужину єдиного сина. Усіляко намагався він переконати царевича залишитися, але ніякі угоди не допомагали. Довелося Цареві погодитися. Царевич Шердил разом зі своїми Друзями - ковалем, теслею й точабоником - рушив у далекий шлях.
Їхали вони, їхали й виявилися біля якогось міста. Бачили було видне, що місто гарне й багатий. Високо здіймали палаци й вежі, блищали на сонце золоті куполи й даху. Вступив царевич із друзями у місто й побачив чисті й широкі вулиці з високими будинками. Крамниці всюди відкриті й повні дорогих товарів. Та при всій такій пишноті ніде не видне жодної людини! Шердил і його товариші з подивом дивилися по сторонах.
- Братики, але ж я знаю, де ми! - раптом викликнув точабоник.- Пам'ятаю, коли я був ще маленький, мені розповідали про зачароване місто. Це він і є. Тут править могутній і злий чарівник-дів. Усі жителі тікають звідси. Кожному, хто сюди попадає, загрожує більше лихо. Нам треба негайно йти!
- Немає! - твердо сказав царевич Шердил.- Поки не поїмо, не підемо. Я дуже голодний, та й ви, напевно, теж.
Заглянули вони у крамниці, самі побрали собі що треба для обіду й залишили гроші за взяте - адже у крамницях нікого не було. На міській площі вони побачили царський палац і ввійшли у нього.
- Іди-но, братик точабоник, на кухню, - сказав царевич Шердил.- Сьогодні твоя черга готовити обід. Ухвалюйся швидше за готування. А ми поки побродимо по місту. До обіду повернемося.
Царевич із двома друзями пішов, а точабоник розшукав кухню й прийнявся готовити обід. Скоро у вогнищі запалало полум'я, і аромат з горщиків, що стояли на вогні, і сковорідок рознісся по палацу. Коли обід був готовий, до точабоника раптом під'їхав верхи на пацюку крихітний виродливий карлик, одягнений як воїн,
С луком і шаблею у руках. На пацюку була збруя, начебто на бойовому коні, а сідло оброблене золотом. Замахав карлик своєї крихітної сабелькой і злобливо запищав:
- Агов, ти! Віддавай мені зараз же мою їду!
- Якої їжі тобі захотілося? Що ти бовтаєш? - запитав точабоник. Почув карлик така відповідь, ще більше розлютився й закричав тонким голоском:
- Агов, дурень! Якщо ти мені не скоришся, я миттю закину тебе геть на те дерево!
- Бач ти, герой! - посміхнувся точабоник.- Ану ж бо, підійди ближче! Я одним клацанням роздавлю тебе, як комашку! Будеш знати, як з незнайомими людьми розмовляти треба. У те ж мить карлик раптом перетворився у величезного велетня. Зрозумів точабоник, що це - дів, хазяїн палацу, упав йому у ноги й став просити полегкості. Але дів не бажав нічого слухати. Він схопив точабоника й жбурнув на найближче дерево. На щастя, точабоник зачепився за гілку у самої верхівки й по - вис там.
Дів миттю з'їв увесь обід, приготовлений точабоником, і, перед тем як піти, сказав:
- Так я провчу всякого, хто насмілиться побрати у мене хоч крихту їстівного!
Коли страшний дів пішов, точабоник спробував звільнитися. Він смикався й розгойдувався, поки не зірвався із сучка, і, перерахувавши спиною всі галузей, з гуркотом звалився на землю. При падінні точабоник сабоно розбився, а від страху перед велетнем не міг угамувати тремтінню. "Вистачить із мене й однієї зустрічі з дивом", - розв'язав він і не став більше братися за готування. Утік він у саму далеку кімнату, побачив там ліжко й забився під товсту ватяну ковдру. Тим часом у палац вернувся царевич Шердил із двома іншими товаришами.
- Де ти, братик точабоник? - закричав він ще у дверях.- Неси скоріше обід!
Точабоник, не вилазячи з-під ковдри, жалібно застогнав:
- Ох, погано мені, царевич! Обід у мене був зовсім готовий, так схопила мене раптом лихоманка. Дотепер ніяк тремтіння не вгамувати. А поки я лежав, на кухню забіг собака й зжер увесь обід.
- Ну що ж, нічого не поробиш. Лежи, поправляйся. Прийде тобі, друг коваль, готовити обід. Приготуй-но що-небудь із того, що залишилося. А ми з теслею ще погуляємо по місту.
Коваль пішов на кухню. Але дів і з ним розправився так само, як з точабоником. Переляканий коваль теж забився під ковдру. Коли царевич Шердил і тесля повернулися, обіду знову не виявилося. Настала черга теслі, але й з ним трапилося те ж, що з точабоником і ковалем. Прийшов Шердил бачить: обіду немає як ні, а всі його друзі лежать хворі.
Робити нема чого, довелося царевичеві Шердилу самому узятися за готування. Коли обід був готовий, перед царевичем з'явився карлик на пацюку й запищав:
- Віддавай мені обід!
- Про шановний воїн! - глумливо відповів Шердил. - З ким я маю честь говорити? Мені ніколи ранише не доводилося зустрічати такого красеня! Я щасливий любуватися вашої незрівнянної особою! Карлик розлютувався.
- Ти чуєш, що я тобі наказую? - закричав він.- Зараз же подавай мені обід!
Царевич Шердил засміявся:
- Віддати тобі обід? Я готовив його не для тебе. А втім, якщо прагнеш, давай поміряємося силою. Хто переможе, той і одержить обід.
У ту ж мить карлик перетворився у величезного велетня. Але царевич Шердил не злякався.
- Отож яким ти можеш стати! - сказав він з посмішкою.- Ну що ж!
Будь-яка річ буває й малої, і великий. Але треба бути завжди чесним. Якщо ти дійсно вмієш за бажанням змінювати свій вид, зробися таким же, як я. Тоді ми будемо боротися як рівні й по справедливості розв'яжемо, хто з нас сабоніше.
Дів погодився, що царевич міркує правабоно, і негайно зробився ростом зі звичайної людину. Сутичка була недовгою. Царевич Шердил приловчився й ударом своєї шаблі розсік дива надвоє.
Побачивши, що дів мертвий, Шердил пішов розшукувати товаришів. Він зірвав з них ковдри й засміявся:
- Ану ж бо, герої, вилазьте! Тепер я знаю, що за лихоманка на вас напала! Ідіть гляньте, як я з нею обробив! Більше вона не буде вас мучити. Вставайте з постелі!
Царевич Шердил не захотів більше залишатися у цім місті. Він послав теслю оголосити всім жителям про загибель злого дива й про те, що вони можуть без побоювання вернутися додому, якщо визнають точабоника своїм царем і віддадуть йому у дружин найкрасивішу дівчину. Городяни прийняли цю умову й повернулися у рідні будинку.
Новий цар, точабоник, став просити, щоб царевич Шердил побрав і його із собою. Але Шердил сказав:
- Ні, залишайся тут і прав своїм містом. Ми обійдемося без тебе. Ось, побери це ячмінне зернятко. Посади його у землю, поливай і, коли виросте зелений
Втеча, дбайливо доглядай за ним. Поки він буде зеленим про мене не турбуйся. Але якщо раптом він почне жовтіти й у'янути - виходить, мені загрожує нещастя. Тоді, не відкладаючи, поспішай до мене на допомогу.
Точабоник побрав ячмінне зернятко й залишився у місті, а царевич Шердил із двома друзями - теслею й ковалем - відправився далі.
Ішли вони, ішли й потрапили у інше покинуте місто. Усіх жителів вигнала звідти потворна, страшна відьма. Побачила відьма прекрасного царевича й захотілося їй, щоб він полюбив її. Для цього вона звернулася у гарну дівчину й з'явилася до нього. Однак Шердил відразу помітив у красуні вивернуті назад ступні й догадався, що перед ним відьма. Він вихопив шаблю й сказав:
- Ану ж бо, диявольське поріддя, ухвалюй свій теперішній вид! У мене рука не підніметься замахнутися на гарну дівчину.
Зрозуміла відьма, що не вдалося їй затягти царевича, випустила злісний крик і знову стала виродливою бабою. Тоді Шердил одним ударом шаблі прикінчив її.
У цім місті царювати посадив царевич Шердил свого друга коваля й, коли жителі повернулися назад, вибрав йому у дружин найкрасивішу дівчину. Перед відходом царевич дав ковалеві ячмінне зерно, велів посадити його й дивитися за ним гарненько.
- Якщо втеча ячменя стане у'янути, поспішай мені на допомогу зі своїм військом, - велів він.
Тепер царевич Шердил пустився у шлях з теслею. Трапилося так, що у одному царстві тесля побачив царівну, прекрасну немов місяць. Закохався він у неї з першого погляду й захотів будь-що-будь на ній одружитися. Царевич Шердил допоміг другові влаштувати своє щастя. А після весілля теслі
Він відправився далі один. На прощання царевич дав і теслі таке ж зерно, як двом іншим друзям.
Ішов, ішов царевич і прийшов до ріки. Сіл він на березі відпочити й раптом бачить: пливе за течією дивовижна червона квітка. Замилувався їм царевич. Тим часом слідом за першою квіткою здався інший, за ним - третій, потім четвертий, і так один за іншим Довгою низкою ці небачені квіти тихо плили вниз за течією.
Бачить таке чудо царевич Шердил і думає: "Треба неодмінно довідатися, хто кидає у воду такі дивовижні квіти".
Пішов він нагору по ріці. Через два дні й дві ночі він побачив величезний палац, увесь із мармуру. На самому березі ріки над водою схилилося дерево, а на гілці його висів золотий кошик. Підійшов царевич Шердил ближче й бачить: лежить у кошику голова златовласой красуні. З відрубаної шиї сочиться кров і великими краплями падає у воду. Торкнувшись води, кожна крапля перетворюється у велику червону квітку.
Засмутився Шердил, і на очі у нього навернулися сльози. Захотілося йому довідатися, чия це голова й хто поклав її у золотий кошик.
Увійшов він у мармуровий палац, став оглядати всі зали й кімнати, але ніде не знайшов ні однієї живої душі. Дійшов він нарешті до опочивальні й там на м'якому шовковому ложі побачив обезголовлене тіло молодої дівчини. Догадався він, що це її голова лежить у золотому кошику, і поспішив назад до дерева.
Приніс він голову красуні й тільки приставив її до тулуба, як дівчина ожила й устала. Здивувався такому чуду Шердил і попросив дівчину повідати, хто вона й що з нею трапилося.
- Я дочка пануючи однієї далекої країни, - розповіла дівчина.- А палацом цим володіє злий джин. Одного разу він побачив мене, закохався й відніс сюди. Щоранку він іде й вертається пізно ввечері. Він дуже боїться, як би я не втекла, а тому ранками перед відходом відрубує мені голову й залишає лежати без голови цілий день.
Царевичеві стало шкода дівчину. Він почав умовляти її бігти разом з ним.
- Ні, утекти звідси не просто, - відповідала вона.- Джин пуститься за нами у погоню, і тоді нам не минути лиха. Поки він живий, мені звідси не піти.
- Добре, - сказав Шердил, - я вб'ю його. Тільки ти сьогодні ввечері запитай у джина, де захована його душа.
Наближався вечір. Скоро повинен був повернутися джин. Шердил побрав шаблю, підійшов до царівни, зібрався з духом, замружився й відрубав їй голову. Кошик з головою він повісив на колишнє місце, а сам сховався у кімнаті поруч із опочивальнею.
Скоро повернувся джин. Приставив він голову царівни до тулуба й, коли царівна ожила, сердито забурчав:
- Фу! фу! Хто сюди приходив без мене? Тут пахне людським духом! Царівна заплакала:
- Звідки ж мені знати? Адже ти щоранку перед відходом відрубуєш мені голову. Ось уб'ють тебе де-небудь у далеких краях, а я навіть не довідаюся про це.
- Ех ти, дурна! - розсердився джин. - Невже ти не знаєш, що мені
Ніхто не страшний? Убити мене може тільки одна людина - царевич Шердил, та й то лише тоді, коли довідається, де захована моя душа. Тільки йому не знайти її. Далеко звідси, якщо йти увесь час на захід, коштує у пустелі дерево. Його стережуть голодний кінь і голодний собака. Перед собакою лежить оберемок трави, а перед конем - купа костей. Треба зуміти пройти повз коней
І собаки й влізти на дерево. Там висить золота клітка зі шпаком. Якщо вбити шпака, з нього вилетить бджола. Це і є моя душа. Умре бджола - мені кінці.
- Так, тепер я бачу, що тобі нема чого боятися, - сказала царівна.- Повз коня й собак, мабуть, нікому не пройти.
Джинові дуже хотілося спати, і він повалився на постіль.
- Пройти-Те можна, - промурмотав він крізь сон.- Потрібно тільки зуміти віддати траву коней, а кістки - собаці. Але для цього треба мати левине серце.
Царевич Шердил із сусідньої кімнати чула вся розмова. Не гаючись він відправився за душею джина. Йому вдалося благополучно добратися до дерева, минути всі небезпеки й убити бджолу. Коли царевич повернувся у мармуровий палац, джин був уже мертвий. Шердил одружився на царівні й залишився жити з нею у палаці.
Одного разу царівна викуплялася у ріці й, вийшовши на бе-рег, стала розчісувати свої прекрасні волосся. Заплітаючи косу, вона побачила, що на гребені залишилося кілька золотих волосків. Вона так пишалася своїми волоссями, що їй стало шкода викидати ці волоски, немов якусь непотрібну річ. Тому вона зробила з листів коробочку, обережно зняла волоски із гребеня, поклала їх у коробочку й пустила вниз за течією.
Довго плила коробочка, поки не потрапила у володіння одного царя. Царський син саме катався на човні по
Ріці. Він піймав коробочку й відразу закохався у невідому златокудру красуню. Покликав він свого головного керманича й велів йому розшукати господарку цих волось. Але керманич сказав, що у такій справі може допомогти тільки дуже спритна й хитра баба. За наказом царського сина скликали всіх бабів, і одна з них викликалася розшукати й доправити у палац златовласую красуню. Села баба у човен і веліла веслярам везти себе нагору по ріці. Добралася вона до мармурового палацу, села на сходинку й стала чекати. Коли вийшла царевпа, баба назвалася її далекою родичкою.
- Я приїхала до тебе погостювати, - сказала вона. Царівна прийняла її ласкаво, і баби не відходила від неї ні на крок. Скоро царівна стала їй у всьому довіряти. Тоді баба прийнялася нашіптувати царівні, що вона повинна краще опікуватися про свого чоловіка, берегти його від лиха. Повірила царівна хитрій бабі й, по її раді, розв'язала довідатися, чого найбільше повинен побоюватися Шердил.
Та ось одного разу ввечері царівна так заговорила із Шердилом:
- Пан мій! Ти часто відлучаєшся з будинку. Я боюся, як би з тобою не трапилося лиха. Я тоді вмру з горя!
- Про моя радість! - відповів Шердил.- Не турбуйся про мене. Бачиш, я завжди ношу із собою шаблю. Я загину тільки тоді, коли вона стане негідною для своєї справи. Поки шабля у порядку, погубити мене не можна.
Довідалася царівна цю таємницю й ще сабоніше стала турбуватися за чоловіка. Ранком, коли Шердил зібрався на полювання, вона сказала йому:
- Милий чоловік, не бери із собою свою шаблю. Я боюся, як би ти не зламав її. Краще спрягти її будинку.
Шердил не послухався дружини й виїхав із шаблею. На інший день, за порадою бабів, царівна тайкома від чоловіка побрала й сховала його шаблю, а йому підклала іншу. Шердил нічого не помітив і виїхав на полювання, а царівна розповіла бабі, що шабля Шердила надійно захована і йому тепер не загрожує ніяка
Небезпека.
Бабі тільки того й треба було. Дочекалася вона, коли царівна лягла відпочити, розшукала шаблю й кинула її у вогнище. Срібна рукоятка розплавилася, лезо покрилося окалиною, і царевич Шердил у ту ж мить умерла. У палац він уже не повернувся.
У той же день баба покликала царівен покататися по ріці. Вона посадила її у човен, на якому сама приїхала, і наказала веслярам швидше плисти додому.
Зрозуміла царівна, що її обдурили, і залилася горючими сльозами, але зробити нічого не могла. Баба привезла її у своє місто до царського сина, і той запропонував царівні вийти за нього заміж.
- Я буду півроку оплакувати царевича Шердила, - відповідала вона.- А що буде далі, не знаю.
Царський син не став її неволити. З дозволу свого батька він вибудував для неї палац. Царівна поселилася у цьому палаці разом з бабою, яку приставили до неї у служіння. Нещасна царівна сиділа там узаперті. День і ніч вона горювала по своєму чоловікові, але приховувала свій біль від чужих очей, і ніхто жодного разу не чув від неї скарг на її нещасну частку. Тим часом втечі ячменя у друзів царевича Шердила разом зав'янули. Зрозуміли друзі, що прийшла настав час поспішати на допомогу царевичеві. Спорядили вони велике військо й усе разом виступили у похід. Неподалік від мармурового палацу натрапили вони на тіло Шердила. Царевич був мертвий, а шабля його лежала поруч, ціла й непошкоджена. Отут точабоникові, ковалеві й теслі стало ясно, що шаблю царевичеві підмінили. Вони побрали тіло царевича, привезли у палац і стали шукати шаблю. Знайшли її у погаслому вогнищі, усю у окалині й без рукоятки. Коваль негайно прийнявся лагодити шаблю. Приладив нову рукоятку, загартував і пополірував лезо, нагострив його, і стала шабля як нова. Царевич Шердил негайно ж ожив і став запитувати, що з ним було й де його кохана дружина. Довідався він, що царівни немає у палаці, і заплакав. Почали друзі думати, як допомогти царевичеві. Розійшлися вони у різні сторони - царівен шукати. Тесля пішов униз по ріці й дійшов до того палацу, який Царський син вибудував для златовласой царівни. Розпитав тесля городян і слуг і довідався, що царівна усе ще горює по улюбленому Шердилу. Тоді цар-тесля зняв свої дорогі одяги, побрав у руки сокира й веліла докласти царівні, що її прагне бачити тесля. Став він перед царівною й запитав, не чи купить вона у нього різьблений паланкін. Царівна захотіла подивитися палан-ин, і тесля запропонував їй проїхати у ньому по місту. Разом із царівною у паланкін села баба служниця.
Ледь вони сіли, як паланкін піднявся у повітря й полетів. Баба почала кричати. Тоді тесля зіштовхнув її вниз, так так, що вона догодила прямо на скелі, і залишився від неї один мішок з костями. А паланкін полетів у мармуровий палац. Побачили царівна й царевич Шердил один одного живими й непошкодженими й несказанно обрадувалися.
Незабаром Шердил із красунею дружиною, із друзями і їх військом рушив назад на батьківщину. Почув його батько, що на столицю рухається величезне військо. Не хотілося йому кров проливати, ось він і вийшов назустріч чужоземцям з багатими дарунками, щоб схилити їх до миру. Коли ж він побачив перед собою улюбленого сина, радості його не було границь. Зустріли на батьківщині царевича Шердила більшою пошаною, і довго ще розповідали люди чудесні історії про його небувалі подвиги.