Жив-Був цар. Було у нього чотири сини. Три сини були одружені, а молодшого ще не женили. Тієї часом цар помер. Сіл на трон старший син. Більше життю любив він своїх молодших братів. А дружина у нього була зла й заздра. До царевичів їй було мало справи, так самий молодший був у старшого на піклуванні - ось вона й прийнялася що ні день над ним насміхатися. Чого він не попросить, вона йому у відповідь:
- Іди, приведи собі Анарзади - дівчину із гранату. Нехай вона під твою дудку танцює.
Не стерпів царевич її обходження. Побрав і пішов потихеньку куди ока дивляться. "Ось знайду Анарзади, тоді з нею додому й повернуся, - думав він.- А без того ніхто мене тут не побачить".
Ішов він, ішов і прийшов у дрімучий ліс. Там пустельник-садху умерщвлял свою плоть у багаття. Побачивши пустельника на душі у царевича стало спокійніше. Він підійшов до садху й низько поклонився.
- Синок, що тебе привело у цю глухомань? - запитав садху.
- Батько, я шукаю Анарзади, - зі смутком відповів царевич.
- чи Коштує засмучуватися, син мій, - сказав йому садху.- Для тебе я й зірки з неба дістану. Не тужи й залишися із мною. Я тобі допоможу.
Царевич підбадьорився. "Будь що буде, - подумав він про себе. - Адже це теперішній подвижник". Він упав у ноги садху й мовив:
- Батько, я - ти маєш право. Захочеш - погубиш мене, захочеш - урятуєш!
- Синок, ти утомився, - сказав садху.- Відпочинь тут, а я піду на базар і принесу тобі чого-небудь поїсти.
Садху пішов, а царевич дивиться - на землі лежить зв'язка ключів. Він підняв її. Там було сім ключів. Пішов царевич відкривати комірку за коміркою. Одна була повна хліба, інша - рису, третя - патоки. Відкрив ще одні двері - за нею височіє гора золотих цегл; далі - цегли зі срібла. Ще комірка набита шовками небаченої краси. Залишилися сьомі Двері. Відкрив царевич її, і у голові у нього скаламутилося, Два не впав, так зумів із собою подолати. У тій комірці
Замкнені були сотні кістяків. Побачили вони царевича, зареготали. Не злякався царевич, запитує:
- Кістяки, кістяки, ви що наді ною смієтеся? Відповідають кістяки:
- Ми теж, як ти, колись були царевичами. Та теж пішли з будинку шукати Анарзади. Апарзади-Те ми й тіні не бачили, а яке лихо нас осяглося, тому сам ти свідок. Скоро й ти будеш із нами - ось чому ми сміємося! Злякався царевич і запитує:
- Що мені тепер робити? Урятуватися - Тобто засіб? Скажіть. Один кістяк йому говорить:
- Цей садху - великий лиходій. Хто до нього не прийде, він гостюючи спочатку обхаживает. Заморочить йому голову, а потім і вб'є.
- Яким способом? - запитує царевич.
- У дворі, у далекому куті, палиться пекти, - сказав кістяк.- На печі
Коштує казан з маслом. Садху тебе нагодує-напоїть, а потім пошле до печі - глянути, чи кипить масло у казані. Тільки до казана підійдеш, він тебе позаду схопить і кине прямо у кипляче масло. А далі немає потреби пояснювати - усе у тебе перед очима. Якщо прагнеш урятуватися, зроби ось що. Стане садху посилати тебе до печі, а ти відповідай: "Я царевич. Такої справи мені робити не доводило. Я знати не знаю, як це масло кипить. Піди сам, а я з тобою піду". Як підійдете до казана, шпурляй його туди.
У царевича від хвилювання дух перехопило. Скоріше замкнув він усі замки й сіл на колишнє місце. Отут і садху повернувся, став царевича пригощати, так з такою любов'ю й пещенням. Потім говорить:
- Синок! Мабуть-но глянь. Там у мене масло гріється. Скипіло воно чи ні?
Царевич відразу йому у відповідь:
- Батько! Я адже царевич - у палаці виріс. Звідки мені знати, як масло кипить? Піди сам - покажи. А я за тобою.
Садху-Те думав, що царевич такий же простак, як усі інші.
Посміхнувся він і пішов першим. Тільки до казана підійшов, царевич його обхопив і кинув прямо у кипляче масло. Заволав садху:
- Ой, убив! Ой, зварив!
А царевич подивився, як його корчить, і говорить:
- Це, лиходій, воздаянье тобі за усе, що ти зробив. Та ніхто тебе не врятує.
Зітхнув полегшено царевич і пішов своєю дорогою. Пройшов не так вуж далеко й бачить: ще один садху - сидить, цілком занурений у созерцанье. Царевич тільки що натерпівся такого страху. Він першою справою подумав: "А що, якщо й цей - вовк у овечій шкірі?" Підходить обережно ближче, а від старця йде таке сиянье, що очам боляче дивитися. Поклонився царевич пустельникові. Той зрадів, запитує:
- Синок, як ти сюди потрапив?
- Батько, я йду одружитися на Анарзади, - відповідає царевич. Здивувався пустельник:
- Син мій, як ти добрався сюди живим? На дорозі до мене засів ракшас у обличчя садху. Як ти зумів піти від нього?
Царевич розповів про усе, що з ним приключилося. Довідався садху, що ракшаса немає більше у живих, і дуже зрадів.
- Хвала тобі, син мій, за хоробрість! - сказав він.- Так слухай! Я тобі розповім, як добути Анарзади. Недалеко звідси є озеро. На березі того озера росте гранатове дерево. Щоночі після напівночі туди приходить купатися пери. Як зайде вона у воду, зірви із гранату квітка й спрягти за пазуху. Скільки б пери тебе не кликала, ти не відповідай і назад не оглядайся. А що далі робити, я розповім тобі завтра, коли ти повернешся.
Опівночі царевич прийшов на те озеро й зробив, як велів йому садху, - зірвав із гранату квітка й сховала за пазуху. Отут пери прийнялася його ласкаво кликати:
- Про царевич! Чому ти мене із собою не береш?! Забув царевич, що говорив йому садху, і обернувся.
Тільки глянув він на пери, як упав під гранатовим деревом мертвий. Садху прождав царевича кілька днів, а той усе не йде. Зрозумів садху, що потрапив царевич у лихо. Пішов він на пошуки й прийшов до того озера. Бачить - лежить неживе тіло. Сабоно розгнівався він на царевича за неслухняність, але Усе-таки прочитав заклинання і його пожвавив. Говорить він тоді царевичеві:
- Синок, я йду. Залишайся тут на ніч. Тільки цього разу остережися й слів моїх не забувай.
Царевич його просить у відповіді:
- Батько, скажи вуж мені відразу, що робити далі. Садху сказав:
- Зірвеш квітку із гранату, ховай його за пазуху і йди прямій дорогою додому, у своє рідне місто. У шляху тобі захочеться пити. Пити-Те ти пий, але помни: відпочивати не лягай. Заснеш - усі праці твої пропадуть даремно. Садху пішов, а царевич залишився. Уночі зірвав він квітка й сховала за пазуху. Пери кричала, кликала, але царевич і бровою не повів. На шляху додому
Здолала його спрага. Дістав він води з колодязя, напився. Та отут відразу відчув, наскільки утомився. "Присяду, - думає, - під деревом у тінь. Трошечки відпочину". Вітер холодком обдуває, сон навіває, царевич не помітив, як захріп. Отут квітка у нього через пазуху випав і звернувся у красуню дівчину. Красуня та й була бажана його Анарзади! Лягла вона поруч із ним, а сон до неї нейдет. Ось і встала вона побродити. Бачить, жінка коштує у колодязя, мучиться спрагою. Говорить вона Анарзади:
- Сестриця, ти така красуня! Так зберігає тебе Рама! Дай мені напитися.
- Колодязь поруч. Є цебро й мотузка. Чого б тобі самої води пе дістати? - запитує її Анарзади.
- Якщо б я змела сама воду дістати, навіщо б мені було тебе про це просити, - та відповідає.- Я з касти чамаров. Моя каста мені не велить брати воду у цьому колодязі - з нього шляхетні п'ють.
Пошкодувала її Анарзади, спустила цебро у колодязь. А та жінка зірвала з Анарзади плаття й прикраси, а її саму у колодязь зіштовхнула. Сама ж нарядилася й лягла поруч із царевичем. Прокинувся він, запитує:
- Хто ти?
- Я Анарзади, - відповідає вона.
Сунув царевич руку за пазуху, а квітки немає. Він і повірив, що вона Анарзади - із квітки вийшла. Подивився на неї й засмутився: де та красуня Анарзади, про яку він був стільки наслишан? З'явилася йому сама звичайна жінка, та ще й літня. "Добре, - думає він.- Видне, я сам винуватий, що заснув. Тому Анарзади й подурнела".
Коли царевич привів у палац чамарку й сказав, що вона Анарзади, усі
Над ним стали сміятися. А теперішня Анарзади, упавши у колодязь, обернулася
Пишною трояндою.
Раз заїхав туди царевич із братами. Старший брат першим побачив, що у колодязі плаває прекрасна троянда. Вилучив він цебро, так як не намагався піймати квітку, усе безглуздо - пливе троянда від цебра убік, немов навмисно. Один за іншим намагалися брати витягтися троянду - і всі невдало. Настала черга молодшого брата. Спустив він цебро - і диво чудове - троянда сама сковзнула у нього. Приколов царевич троянду до тюрбана й поїхав додому. Самозванка побачила квітку й усе зрозуміла. Прикинулася, начебто їй погано - у животі, мол, сабоні болі. Покликали докторів, лікарів, тільки ніякі ліки їй не допомагає. Тоді вона говорить:
- У мене раз уже траплялися такі болі. А зцілилася я соком троянди - її дістали мені з колодязя.
Царевич-Те був простодушний. Він говорить:
- Дивись-но! Є у мене така троянда. Що значить квітка, коли ти так страждаєш?
- Ні, государ! - відповідає ошуканка.- Залиши квітку у себе. Він тобі так до особи!
Не послухав царевич і віддав їй квітка. Добилася вона, чого прагла. Розтоптала квітку ногами й кинула на задвірках. Та ось на тому місці, куди троянда впала, виросло гранатове дерево. Воно зацвіло й покрилося болишими-преболишими плодами. Царевич про це не знав. А самозванка була насторожі. Як побачила дерево усе у плодах, від злості у неї дух захопило. Наказала вона дерево викорчувати, щоб і корінь від нього не залишилося. Тільки наказ віддала, застукали по дереву сокири. Почув той стукіт царевич, прийшов. А з дерева голос доноситься:
- Потихеньку рубаєте, усе по краєчкові рубаєте, середочку не рубаєте! Царевич, як це почув, велів рубати дбайливо, обережно. Зрубали
Дерево, упало воно, і випав із серцевини квітка гранату. Чамарка його не примітила, а царевич побрав квітку й сховав у хлібній коморі. На інший день заглянув він у комору - а там царівна-красуня. Вивів її звідти царевич і справив з нею весілля. Взрев-Нозала тоді чамарка й придумала, як молоду дружину перевести. Стала вона що ні ніч убивати коней на стайні й кінською кров'ю мазати вуста сплячої Анарзади. З кожним днем коней залишалося усе менше. Царевич діву давався. Раз згадав він про той у себе будинку. Анарзади у відповідь промовчала, а чамарка відвела його убік і говорить:
- Махарадж, вас обплутали неправдою. Молодша рани - улюблена ваша дружина - відьма. Якщо не вірите, завтра я вам доведу. Я-Те давно вже за пий зауважувала, так вам боялася сказати.
Розладнався царевич і пішов. Уночі самозванка зарізала коня, вийняла кінське серце й приклала його до вуст Анарзади. Уся особа їй вимазала кров'ю. Потім покликала царевича. Побачив царевич таку мерзенність і дарунка мовлення втратився. Не праг він вірити очам, так як отут не повіриш! Кликнув він катів і повелів:
- Поведіть цю відьму звідси, порубаєте її на шматки й скормите м'ясо шулікам і воронам.
Ось який віддав царевич наказ. Плакала Анарзади, ридала, падала у ноги чоловікові, але серце його не зм'якшилося. Повели кати її у ліс і там порубали у шматки. Повернулися кати у палац, і чамарка щедро їх нагородила. А у лісі, там, де пролилася кров Анарзади, теж виросло гранатове дерево. Поруч цього дерева жив у жалюгідній лачужке син бідного брахмана. Став він копати під деревом глину, щоб халупу свою підлатати, а дерево й повалилося. Вийшла з нього прекрасна жінка, поклала на плече юнакові руку й говорить:
- Відтепер ти брат мені, а я тобі сестра. Будемо жити з тобою разом. Юнак зніяковів і відповідає:
- Я працюю день і ніч, а одного себе доладно прокормити не можу. Як же мені тебе містити?
- Братик, про це ти не тривожся, - говорить Анарзади. - Я вмію ткати хустки рідкісної краси. Отож: я нлатки буду ткати, а ти будеш їх носити до царя у палац - продавати. Вистачить на прожитье нам обом.
З того дня Анарзади прийнялася ткати хустки, а юнак їх носив у палац. Побачив їхній царевич, і стало йому невтерпеж дізнатися, звідки у хлопця хустки такої краси. Раз приходить той, а царевич у нього запитує:
- Де ти береш ці хустки? Юнак йому у відповідь:
- Государ, їх робить моя сестра.
Юнак додому - і царевич слідом за ним. Іде, а сам думає: "Та, із чиїх рук виходять хустки такої краси, сама повинна бути ще краше". Ішов він, ішов і дійшов до лачужки. Та що ж він бачить? Сидить за ткацьким верстатом дівчина, як дві краплі води схожа па Анарзади. Дивиться царевич на неї, око відвести не може. "Що це, - думає, - сон або ява?" Ледве вимовив:
- Мені потрібний хустка.
Підняла очі Анарзади й довідалася царевича.
- Що хустка? - говорить.- Я тобі дам не один, а чотири. Тільки спочатку послухай, що я скажу.
- Ну говори, що ти прагнеш сказати, - відповідає царевич. Запитує його Анарзади:
- Царевич, а не траплялося тобі попастися у лабети садху-лиходія? Та не чи ти прикінчив його - кинув у кипляче масло?
Здивувався царевич.
- Звідки ти знаєш? - запитує. Анарзади йому говорить:
- Не вбивши його, не можна добути Анарзади. Розповіла йому Анарзади про усе, що було далі, і говорить:
- Ах, царевич! Ти що ж живеш закривши ока, якщо повірив чамарке-ошуканці й прирік на смерть Аиарзади?
Земля пішла з-під ніг у царевича. Онімівши, він уп'явся на Анарзади. А вона з очима, повними зліз, говорить:
- Я Та є та злощасна Анарзади. Заради мене ти колись ризикував своїм життям і моєю же кров'ю забруднив потім свої руки.
Зрозумів царевич, що він накоїв, і став каятися. У ноги впав Анарзади, вибачення просить.
- Анарзади! Повір мені, більше не заподію тобі горя. Кров'ю своєї заплачу за кожну сльозинку твою. Вибач мене й повернися до мене у палац.
- Я тобі вірю, царевич, - відповіла Анарзади.- Я знаю, що ти невинний.
Але спершу накажи стратити цю чамарку-ошуканку й зарити її у палацових воріт, тоді я піду з тобою.
Так царевич і зробив. Потім надіслав за Анарзади оздоблений паланкін і доправив її у палац. Та був у всьому місті велике свято.