Жив у одному селі брахман, і була у нього дружина. Жили вони довго й навіть старитися почали, а дітей у них усе не було - ні сина, ні дочки. Дуже вони про це горювали. Ось зрештою брахманша й говорить чоловікові:
- Піди ти до Гангу, занурся у її святі води. Може, тоді бог допоможе нашому горю.
Брахман вислухав слова дружини, подумав і став збиратися у дорогу. Побрав із собою грошей, їду у вузлик зав'язав і пішов.
А у брахманши цієї коханець був, молодий брахман з тієї ж села. Та ось, як пішов чоловік до ріки Гангу, занадилася брахманша щовечора бігати до свого коханого на побачення, і вони у затишному куточку цілувалися й милувалися до самого ранку.
Багато днів ходив старий брахман, пройшов усю країну, побачив чужі міста й села й повернувся додому втомлений і голодний. Дружина його зустріла, нагодувала, напоїла, змазала маслом розбиті у довгому шляху ноги й натерті дорожнім ціпком руки. Брахман зігрівся, наситився й солодко заснув. А тим часом коханий брахманши, як у них заведено було, уже чекав її у домовленому місці. Чекав він давно й чим більше чекав, тим більше зллився: "Що вона там, така-сяка, робить? Так адже й ніч пройде!.. Ну, провчу я її, негідницю, так провчу, що усе життя пам'ятати буде!.. "
Дістав він гострий ніж і сховався за деревом. Та ось коли дружина брахмана, уклавши чоловіка, прийшла нарешті на побачення, він, не говорячи ні слова, вискочив через дерево, одним махом відрізав їй ніс, та й був такий. Брахманша затисла у руці відрізаний ніс і із плачем побігла додому. Удома села вона на порозі й стала думати: "Що ж мені тепер робити? Що я чоловікові скажу, як він прокинеться?" Думала-Думала й придумала. Побрала кому сухої глини, замісила водою, зліпила фігурку богині Калики й поставила Калику у куті на крамницю. Потім принесла із саду оберемок свіжих квітів, притягла кокосових горіхів, патоки, печеного рису, усе це склала у ніг статуї, а поверх усього поклала свій ніс - так, щоб кров з нього прямо до стоп богині лилася. Сама ж простяглася ниц і стала молитися.
Тим часом старий брахман прокинувся, став дружину кликати - не відгукується. Устав він, запалив світабоник, бачить: дружина Калике молиться. Підійшов він до неї, запитує: "Що робиш, дружина?", а вона, закривши особу руками, відповідає:
- Чоловік мій дорогою! Коли пішов ти до святої Гангу, дуже я боялася, як би з тобою у дорозі не трапилося чого... Тоді заприсяглася я: якщо, милістю богів, ти повернешся живий і здоровий, віддам я кривавій богині Калике свій єдиний ніс! Ти повернувся, ось і виконала я тепер ця обітниця, дивися! Подивився брахман на свою дружину й сказав:
- Такий, як ти, другої жінки у усьому світі немає. Багато сіл я пройшов, а подібної вірності ніде не бачив. Спасибі тобі, дружина улюблена! Що ж, відплачу я тобі тим же: поберу я твій ніс і піду до ріки Гангу знову. Либонь боги над нами зглянуться й приставлять тобі ніс назад.
Так він і зробив: загорнув ніс у ганчірку, побрав грошей на дорогу й пішов. Добрався він до вечора до одного села, і зустрілися йому там дві жінки - дружина садівника й дружина пастуха, вони разом до колодязя за водою йшли. Брахман запитує у жінок:
- А скажіть-но мені, сестриці, куди ця дорога веде?
- А тобі куди потрібно, ушанований? - жінки відповідають.
Отут брахман їм і розповів про свою вірну дружину, і про її обітницю, і про те, як він знову до Гангу зібрався. Обидві жінки, як почули його оповідання, прийнялися реготати. Брахман запитує:
- Що ви смієтеся? Та не соромно вам? А вони йому:
- Так яка ж вона тобі вірна дружина? Ніс-Те їй мабуть її милий дружок відрізав? Не догодила вона йому, ось він її й провчив. Знаємо ми ці справи!
- Як же так? - не вірить брахман. - Адже у ту ніч ми разом удома спали, вона й не виходила нікуди.
- Дурний ви, чоловіки, народ, - говорять жінки. - Обдурити вас - сама порожня справа. Якщо вже ми захочемо, так зможемо усе у вас на очах проробити, а ви й знати не будете. Підемо-но, ушанований, з нами, поживи у нашому селі, ми тобі дещо покажемо.
На тому й вирішили. Привела садівниця брахмана до себе у будинок, уклала спати й веліла ранком, коли вони із чоловіком підуть до дерева махуа квіти рвати, прийти туди й де-небудь сховатися. Ранком, тільки-но тільки півні прокричали, прийшли садівник із дружиною до дерева за квітами. Садівниця на дерево залізла, а чоловік її внизу залишився. Тільки раптом садівниця чоловікові кричить:
- Агов, ти що ж це робиш? Зовсім сором втратив? На моїх очах із чужою дружиною забавляєшся!
- Так що ти! - говорить садівник. - Я коштую, квіти підбираю, тут більше й немає нікого.
- Так що ж, це дерево чарівне, чи що? Ану ж бо полезай сюди й сиди, поки я тобі злізти не велю.
Поліз садівник на дерево, а його дружина покликала брахмана, що поблизу у кущах сидів, і вони вдвох відразу, на галявині, у чоловіка на очах милуватися сталі. А садівник з дерева кричить:
- Ти, дружина, правду сказала! Видне, це дерево й насправді чарівне. Мені ось теж увижається, що ти зараз забавляєшся з кимсь.
- Ось бачиш, - дружина відповідає, - а ти не вірив!
На іншу ніч дала притулок брахмана дружина пастуха й покарала йому сховатися зранку на скотарні, де корів доять. На зорі прийшла вона туди зі своїм чоловіком і говорить йому:
- Знаєш, а ось мій дідусь, материн батько, міг корову із заплющеними очима доїти.
- Теж дивина! - відповідає пастух. - Так я тобі будь-яку корову із зав'язаними очима видою.
- Невже? А ну спробуй!
Зав'язала дружина пастуха чоловікові ока й, як тільки він з дійницею під корову прилаштувався, покликала брахмана й стала з ним забавлятися. А пастух - нічого не зауважує, доїть собі корову так присуджує:
- Дарма ти мене, дружина, у спину штовхаєш! Думаєш, проллю? Не на такого напала!
Тем справа й скінчилася. Після обидві жінки брахманові говорять:
- Бачиш тепер, на що ми здатні. А ти й повірив, що твоя дружина по своїй волі носа втратилася! Нема чого тобі до Гангу ходити, повернися-но ти краще додому.
Важко зітхнув бідний брахман і поплівся геть. Прийшов він у своє село, побрав дружину за руку, вивів її на дорогу й сказав:
- Ступай з мого будинку на всі чотири сторони!