Хто говорить - триста років тому, а хто - і більш того, жили у селі Кольмель п'ятнадцять хоробрих юнаків. Зібралися вони одного разу разом і сказали один одному так:
- Ось живемо ми на світі вже цілих сімнадцять років, а що, крім пашей села, бачили?.. Підемо-но ми побродимо по Блакитних горах, по дрімучих лісах, подивимося, що навколо робиться. Після додому повернемося, про всім людям розповімо.
Настали наші хоробрі збиратися у дорогу: побрали із собою важкі сокири, нагострили залізні ножі із двома лезами - щоб було чому шкіри вбитих звірів обдирати, підв'язали до пояса криві кинджали, у дорожні сумки поклали шматки вяленого м'яса так ячмінного борошна на коржі, наповнили свіжою водою дерев'яні сулії. Після поклонилися рідному селу й відправилися у шлях. Ішли вони день, ішли ніч і до полудня наступного Дня ввійшли у густий ліс Вані. Вела через тог ліс вузька звивиста стежка. Стали юнака з Кольмеля по цій стежці крізь зарості пробиратися й почули друг чийсь страшний
Ревіння - так реве дикий буйвіл, трясовину догодивши. Пішли вони швидше, а рева всі глуше, глуше, а потім і зовсім затих... Нарешті ліс зрідів, юнаки вибралися на широку галявину й бачать: лежить на тій галявині величезний змій - довжиною у тридцять ліктів, а то й більш, і товщиною у підлогу людського росту. Розвернувся змій на всю довжину, розкрив свою пащу, широку, як двері коров'ячого загону, а у пащі у нього - здоровенний буйвіл. Реве буйвіл, передніми ногами у землю впирається, а змій його позаду схопив і норовить проковтнути цілком, з копитами й шкірою. З пащі зміїної одна тільки голова з рогами стирчить, ще небагато - і кінець буйволові. Та сказав отут один з юнаків:
- Брати, хто ж, як не буйвіл, годує наше плем'я? Якщо ми йому зараз
Не допоможемо, не вибачать нам цього наші боги. Невже ми побоїмося цього жалюгідного черв'яка? За ножі, люди кота!..
Негайно ж двоє хоробрих підскочили до страшного змія й кожний застромив буйволові у бік гострий ніж із двома лезами - один у правий бік, іншої у лівий, одне лезо у буйвола між ребер, інше назовні стирчить. Буйвіл, відчувши біль, знову заревів, а змій зітхнув, розкрив упасти ширше й ковтнув раз, інший, третій... Голова буйвола зникла у зміїній пащі, але отут урізалися у зміїну шкіру, що стирчали у обидва боки леза ножів і з кожним ковтком вони проникали у зміїне тіло усе глибше й глибше. Та ледь тільки змій зробив останній ковток, як гострі ножі располосовали його надвоє, немов спілий плід папайи. Сіпнувся змій один раз-іншої й издох. Отут юнака допомогли буйволові вибратися зі зміїного черева, ножі свої витяглися, рани на боці свіжою глиною заліпили. Буйвіл устав на ноги, отряхнувся й побрів собі у ліс. А юнака з Кольмеля зняли з мертвого змія шкіру, висушили її, зміряли; виявилася ця шкіра такої довжини, що якби з неї ковдра зробити, то сімом вистачило б на ніч укритися... Побрали вони зміїну шкіру із собою й далі пішли.
Два дні бродили вони по лісах і до результату третього добралися до гірської долини Кинкор. Був уже вечір, сонце сіло, і наші подорожани стали собі місце для нічлігу шукати. Пошукали, пошукали й знайшли серед гранітних стрімчаків більшу печеру - простору, суху, з високою кам'яною стелею. Склали вони у печері свої пожитки, улаштували зручні постелі із сухої трави, притягли дров, вогонь розвели й зовсім було вуж зібралися вечеря варити, тільки чують раптом у самої печери чиїсь важкі кроки. Не встигнули юнака з Кольмеля навіть оком моргнути, як затріщали суки, посипався вниз на дорогу щебені, і у печеру вповз страшний велетень. Ростом він був учетверо вище самої рослої людини, а товщини такий, що четверо чоловіків, за руки взявшись, і те не могли б його обхопити. Руки у велетня були що стовбури баньяна, ноги - що скелі; усі його тіло з голови до п'ят покривала густа чорна вовна, з рота стирчали жовті криві ікла, а посередині чола блискало величезне око.
Оглянув велетень печеру своїм єдиним оком, помітив, що у багаття люди сидять, і кинувся на них зі страшним ревінням.
Юнака від нього врозсип, а він давай за ними по печері ганятися: кого нажене, схопить поперек тулуба однієї рукою, до свого ока ближче піднесе, подивиться й знову додолу жбурне. Нарешті піймав він одного, що був потовще інших, розглянув гарненько й присів до вогню, досить ричачи й облизуючись. Подорожани забилися у далекий кут печери й, боячись поворухнутися, стежили, що буде далі... Велетень ще раз уважно оглянув свого бранця при світлі багаття, а потім одним клацанням зламав йому шию, сунув собі у пащу й у три ковтки зжував його з усіма кісточками - немов спілу редьку
Або скиба сушеного м'яса. Проковтнув велетень бідного юнака, ляснув себе по череву, з печери виповз, однієї рукою відламав від сусідньої скелі величезний камінь і каменем цим наглухо заклав вхід у печеру. А потім він на весь зріст розтягся у входу й голосно захріп.
Коли юнака почули, як хропе велетень, вони обережно вибралися зі свого кута й сіли у багаття. Один сказав:
- Погано наша справа, брати! Живими нас цей чортовий людожер звідси не випустить. Невже ми так і будемо сидіти, немов свині у хліву, і чекати, поки він усіх нас по одному зжере? Треба нам спосіб придумати, як від цього чудовиська позбутися.
Думали вони, думали й придумали ось що: склали у багаття всі дрова, у середину поклали найбільші поліна, дочекалися, поки багаття прогоріло, більші
Головні витяглися, а вугілля у купу згребли. Потім один з них побрав у руки палаючу головню й став обережно підкрадатися до сплячого велетня, а інші укрилися за багаттям і стали чекати. Юнак з палаючим поліном у руках доповз до великаньей голови, устав на ноги, примірявся й щосили тикнув велетня поліном у око! Око засичало й з голосним тріском лопнув, а людожер підстрибнув від болю й заревів так, що, видалося, від його лементу скелі поваляться. Він схопився на ноги й праг було схопити сміливця, але зрозумів, що осліп. З лементом і плачемо впав він додолу й став кататися по печері, шарячи по всіх сторонах своїми величезними руками. Юнака лежали за багаттям і не те що ворухнутися - дихати боялися. А людожер катався по підлозі, катався, та й догодив головою прямо у розпечені вугілля. Взревів він голосніше колишнього й затих. Усю ніч до самого світанку юнака сиділи, забившись у кут печери, і чекали. Нарешті вони потихеньку вибралися звідти й підійшли до велетня. Подивилися, бачать: мертвий людожер. Тоді вони відрубали йому своїми сокирами пазурі, вирвали кинджалами гострі ікла й поклали усе це у свої мішки, щоб показати у рідному селі людям, - інакше хто повірить, що їм зустрілося таке чудовисько! Потім усе разом навалилися вони на камінь, що закривав вхід у печеру, абияк зіштовхнули його, вибралися на волю й пішли своєю дорогою. Багато днів бродили вони по Блакитних горах, і багато випало їм на частку різних пригод: на схилах високої гори Дург довелося їм відбиватися від зграї лютих рудих собак; у села Поргар боролися вони зі скаженим слоном і відрубали йому хобот; неподалік від селенья Кургодж, на піщаних берегах ріки Пай-нору вони прикінчили злого крокодила - викрадача дітей, а у лісі Анар винищили цілу зграю чольганов - вовною покритих лісових людей. Слава про відважних юнаків з Кольмеля рознеслася всюди, і довідалися про них люди у селищах кота й тода, у селищах бадага й курумба.
Та ось одного разу, у долині Чигур, підійшли вони надвечір до села курумба й бачать: щось дивне у селі діється - одні будинку зруйновані, інші закинуті, і народу-те у селі, почитай, немає стільника, їм. Тільки на порозі крайнього будинку сидить одна жінка й гірко плаче.
- Що з тобою струсило, матінка? - запитують вони. А вона у відповідь:
__ Занадився у наше село тигр ходити, наших корів красти. Та тигр
Цей якийсь не простий, а особливий: завбільшки з молодого слона, а шкіра не жовта а біла. Чаклун наш говорить: чарівний він, тигр цей... Місяць назад забрався він у один будинок, а хазяїн прокинувся, так на цього тигра зі списом... Тигр корову кинув, а хазяїна на місці вбив. Ось з тих пір нам життя й не стало: тигр цей людожером зробився, що ні ніч - кого-небудь з'їдає. Із-за нього у нас полдеревни розбіглося... Я б теж пішла, так син
Занедужав. Тигр же вчора мого чоловіка прикінчив, а сьогодні за сином з'явиться, - так мені наш чаклун сказав. Та ще він сказав, що вбити цього чарівного тигра можуть тільки хоробрі кота із села Кольмель. Не зустрічали ви їх, люди добрі?
- Ми і є кота з Кольмеля, - відповідають юнака. - Не засмучуйся, матінка, ми твоєму горю допоможемо.
Порадилися вони й розв'язали так: нехай двоє із сокирами у будинку сховаються, а інші нехай укриються у кущах так кинджали напоготові тримають. Як задумали, так і зробили. Рівно опівночі, як зійшов місяць, розсунулися лісові зарості й вийшов на галявину величезний тигр. Не поспішаючи направився він до будинку жінки, ударом лабети бамбукову стіну проломив і сунув у діру свою вусату морду. Але не встигнув він навіть оглянутися у будинку, як із двох сторін устромилися йому у голову важкі сокири. Тигр захитався й упав, і отут вискочили із заростей дванадцять юнаків і гострими кинджалами розпороли йому черево.
Коли розвидніло, зібралися навколо цього будинку сільські жителі. Багато дивували вони, дивлячись на мертвого тигра, - такого ще їм не доводилося бачити, - і хвалили хоробрих кота. Староста цього села у нагороду за їхній подвиг подарував кожному юнакові по корові з телям.
З нагородою й видобутком повернулися юнаки додому. Там вони усе одружилися й з тих пір зі своїми дружинами й Дітьми їли, пили й щасливо жили.