За давніх часів жив у окрузі Чигур, біля селенья Тичгар, людей із племені курумба. Та був цей курумба, як і всі люди його племені, злий чарівник і чарівник. Щодня приходив він у Тичгар, і всі, хто жив у цім селі, люди кота й люди тода, побачивши його ховалися у будинках. Тому що якщо попадався чорному курумбе на дорозі чоловік, те цього чоловіка знаходили наступного дня мертвим, а жінки й дівчини зникали із селенья назавжди. Силою своїх чаклунських чарів він убивав самих хоробрих і
Сабоних, спокушав дружин і наречених, наводив псування на корів і буйволів. Не могли більше жителі Тичгара терпіти у своєму селенье злого чаклуна, і розв'язали вони вбити його. Одного разу на зорі зібралися за селом усе кота й тода й направилися у густий ліс Окнар. Довго чекали вони, причаївшись у заростях бамбука, і ось нарешті почули кроки курумби на лісовій стежці. Тоді вискочили вони із засідки, схопили курумбу й стали бити його ножами й дрюками, поки не звалився він намертво на землю, а потім відрубали йому руки й ноги й розкидали їх у різні сторони. Радісні й щасливі, що вдалося їм нарешті позбутися проклятого чарівника, пустилися кота й тода у дорогу назад.
Мертвий курумба залишився лежати на дорозі й лежав так до самого полудня. Але ледь тільки торкнулися тіла чаклуна промені сонця, як у мить один зажили всі його рани, а відрубані ноги й руки поповзли по землі, ізвиваючись як чирви, і приросли до тулуба. Підхопився курумба, живий і непошкоджений, і покрокував по лісу як ні у чому не бувало. Кота й тода не встигнули ще до свого села й півдороги пройти, як раптом з'явився перед ними чаклун і глумливо крикнув:
- Агов ви, кота!.. Агов ви, тода!.. Ви прагли вбити мене - дивитеся: я знову тут! чи Вам упоратися із мною, жалюгідні людишки? Бережіться, дорого заплатите ви мені тепер за кожну мою рану...
Страх обуял жителів Тичгара, коли почули вони ці слова. Довго стояли вони на дорозі й думали: " Як могло відбутися таке чудо? Як міг воскреснути вбитий чаклун?.. " А потім вони повернулися додому й міцно замкнули двері своїх жител.
Але дарма намагалися вони зникнути від чаклуна. Пройшло небагато часу - не менше двох тижнів, не більше місяця, - і у селенье Тичгар стали раптом один за іншим умирати люди. У селищах кота й тода у жінок від лементу й криків занедужали роти, і одні тільки
Смутні похоронні пісні чулися у селі з ранку до пізньої ночі. А чаклун-курумба ходив задоволений: за кожну його рану, за кожний удар, нанесений йому, люди кота й тода платили тепер людським життям. Одного разу, розгулюючи по далеких пасовищах, забрів курумба у невеликий гай, де росли гуави. Удосталь налакомившись солодкими плодами, він присів відпочити під деревом і отут почув чийсь тихий плач. Оглянувшись, курумба побачив, що під деревом лежить догори лапками мертвий папуга, а на гілці сидить і гірко плаче його подруга. Недарма був чарівником чорний курумба: мова звірів і птахів він розумів так само добре, як ми розуміємо людське мовлення. Він запитав у дружини папуги:
- Тому ти так плачеш, маленька пташка? А вона відповіла йому:
- Що я тобі скажу, батько? Чоловік мій, душу моєї душі, умер сьогодні, і я плачу тому, що не знаю, як тепер буду жити у цьому лісі одна. Туга рве моє серце на частині, і я не можу стримати сліз. Адже ніхто, ніхто у цілому світі не допоможе моєму горю.
Слухав курумба, як тужила зелена пташка, і йому раптом стало жалко її. Він подумав: "Я допоможу їй. Хоч па час, я утешу її". Та коли він подумав так, душу його покинула людське тіло й увійшла у тіло папуги. У ту ж мить зелена папуга ожив, захлопав крабоми й злетів прямо на гілку до своєї дружини. Попугаиха від радості не знала, що робити: вона й плакала, і сміялася, і пестила чоловіка, і лаяла його...
- Та не соромно тобі? - говорила вона.- Я отут від горя місця собі не знаходжу, а ти прикинувся мертвим - і лежиш, слухаєш!.. Ви всі, чоловіка, такі безсердечні, вам би тільки мучити нас, бідних жінок! Ну скажи, навіщо тобі потрібно було так жартувати із мною?
Отут вона глянула вниз і побачила під деревом чорного курумбу; той лежав, розкинувши руки й ноги, рота у нього був відкритий, очі закриті...
- Дивись-но!-викликнула пташка.- Бачиш цієї людину? Він тільки що говорив із мною й раптом умер! Бідний, він так жалував нас... Недобре, якщо його тіло розтерзають дикі собаки, обглодают тигри або шакали: адже дружина буде, напевно, шукати його... Треба їй, бедняжке, допомогти, нехай хоч помилується на чоловіка востаннє!
Із цими словами вона спурхнула з гілки й принесла
У дзьобі великий аркуш дерева кар і поклала його на груди курумби: дикі звірі не люблять і бояться заходу цих листів. Потім вона оправила перинки й сказала чоловікові:
- Я не прагну жити у цьому лісі, полетимо звідси! Прилетіли вони у великий ліс Кендор, де по гілках баньянов стрибали й весело щебетали тисячі різнобарвних папуг. Там вони й звили собі нове гніздо.
Неподалік від лісу, у селі Поргар, жила людей із племені кота по імені Мачуль. У цього Мачулячи був великий сад, і у тому саду росли такі більші смачні груші, що усе птаха з околишніх лісів зліталися туди цілими зграями. Старий Мачуль довго думав, як йому позбутися незваних гостей, і зрештою придумав: зібрав із усього саду груші, склав їх у купу й накрив міцною мережею, а сам став чекати.
У цю ніч розв'язали поласувати грушами папуги з лісу Кендор. Тільки прийнялися вони клювати спілі плоди, як раптово захлопнулася мережа й не менше тисячі птахів виявилися у пастці! Попався з ними й папуги-ку-румба. Затріпотіли у сітці піймані птахи, закричали на різні голоси, скаржачись на свою долю... Дехто спробував вибратися, так пе отут-те було: міцно сплів свою мережу старий садівник. Тільки курумба сидів тихо. Дочекавшись, поки усе заспокоїлися, він сказав:
- Я навчу вас, птаха, як нам звідси вибратися, слухайте! Завтра ранком прийде сюди хазяїн, щоб нам усім голови відкрутити. Ви тоді прикинетеся мертвими: ока закрийте й лежите тихо. Потім почне він нас звідси по одному виймати й на землю викидати. Ви й тоді - ні гугу, лежите, начебто й насправді умерли. Ось як він останню із сітки вийме, я тоді пискну, а ви усе відразу злітайте! А поки давайте груші клювати, так до ранку час і
Пройде...
Ранком старий садівник вийшов у сад і побачив, що птахів у його мережі попалося багато, так тільки чомусь усі дохлі. "Що за притча? Чому вони передохли всі, я адже їх пе труїв? - подумав він.- Не едать мені сьогодні м'ясної юшки! Ну, добре, Дай-но я їх хоч перерахую!.. " Та став він викидати з мереж одного папуги за іншим, уважаючи вголос: "Раз! Два! Три!.. " Папуги лежали не шелохнувшись і чекали. Але ось, коли старий Мачуль вийняв передостаннього папуги й вимовив: "Дев'ятсот дев'яносто дев'ять!", хтось не витримав, пискнув і... У мить один злетіла у небо вся величезна зграя, а у
Руках у садівника залишився тільки той, хто усе це задумав, - попугай-курумба. Так часто буває у житті; недарма у нас, у кота, прислів'я є: "У того, хто інших лікує, завжди голова у корості..." Дуже розсердився старий Мачуль, зрозумівши, що провели його хитрі птахи. Схопив він останнього папуги, потряс його гарненько й сказав:
- Ах ти пичуга кепська! Ну, перегоди, ти-те вуж точно мені на обід дістанешся! Зварю тебе, знімання й ще всі кісточки обглодаю!
Та із цими словами він потяг папугу у будинок. Тільки раптом папуга цей пчихнув, крекнув і говорить людським голосом:
- Даремно ти це, хазяїн: ну який з мене обід? На мені й м'яса-те немає
Зовсім! Залиши-но ти мене у живих, тобі ж краще буде. Ось послухай, що я тобі розповім...
Та став отут папуга старому розповідати й про нього самого й про дружину, і про дітей, і про всіх односільчан, - що з ними було й що у найближчі дні у цім селі відбутися повинне. Старий Мачуль від подиву навіть рота розкрив: багато років прожив він на світі, але ніколи не чув, щоб птаха по-людськи розмовляти могли. А отут цей папуга не тільки говорить, але ще усе про всі знає, - і минуле, і майбутнє! "Ну, ні, - подумав Мачуль, - цей птаха я й за тисячу рупій не віддам!" Дбайливо загорнув він папуги у свій плащ, приніс додому й велів своїй сім'ї берегти його, як найбільший скарб.
Незабаром усе довідалися про того, що у будинку Мачулячи живе мудрий папуга, який може всякому майбутнє передбачити. Із самих далеких селищ потягнулися люди у Поргар. Усім хотілося своїми очима побачити чудесний птаха. Кожний, хто приходив у будинок старого Мачулячи, приносив із собою горщик масла, банку дикого меду або повну мірку рису. Не пройшло й місяця, як старий садівник зробився самою багатою людиною у селі. Настав місяць алани - місяць, коли святкують люди кота свято врожаю. Зібралися у Поргар на це свято кота із усіх семи сіл. Три дні підряд вони пили, їли, співали й танцювали, а па четвертий день великою юрбою відправилися у будинок Мачулячи подивитися на мовець папугу. Старий Мачуль виніс із будинку клітку я повісив її на веранді, а люди стовпилися надворі й стали розпитувати папуги про свої справи. Прийшла на двір до садівника й матінка Дони, дружина багатія із села Кургодж: їй не терпілося довідатися, чи купить їй чоловік на ярмарку у Утакаманде нове намисто. Матінка Дони у той день удосталь сьорбнула хмільного зілля з голівок маку й тепер стояла перед папугою у такому виді, у якому ніколи не з'являються па людях жінки кота - плащ збився, спідниця задерлася, ноги голі, живіт назовні... Ось папуга подивився на неї, подивився, голову набік схилив;; говорить раптом:
- Ти хто? Чесна дружина або баба непотрібна? Совісті у тебе ні, хоч би людей постидилась!..
Отут у дворі такий регіт піднявся, що з даху будинку ворони злетіли. А матінка Дони закрила особу руками й скоріше знадвору геть... Яке було їй, шановної у селі жінці, почути таке від якогось дурного птаха, та ще при всьому чесному народі! Довго не спала вона у ту ніч і нарешті розв'язала: комусь із двох на цім світлі не жити - або їй, або проклятому папузі. Ранком вона сказала чоловікові:
- Із учорашнього дня у мене на серце туга. Якщо ти не допоможеш мені, я зачахну й умру.
А чоловік її, старійшина Паримайн, любив свою дружину більше життя. Він дуже стривожився й запитав:
- Що таке? Скажи мені, дружина мила, що трапилося? Отут матінка Дони й говорить:
- Я була вчора у будинку садівника Мачулячи й бачила там мовця папуги. Якщо ти любиш мене, чоловік, дістань мені цей птаха! Я повинна бачити її у своєму будинку, інакше мені не жити...
- Я куплю тобі папуги, чого б це не коштувало, - сказав Паримайн. У той
Же день він прийшов до садівника Мачулю й став просити його продати мовця птаха. Садівник довго не погоджувався, але зрештою, коли старійшина
Пообіцяв йому п'ять дійних буйволиць із телятами, поступився. Задоволений Паримайн відправився додому, обещав пригнати буйволиць рано зранку. Папуга ж чув усю розмову й, коли старійшина пішов, сказав старому садівникові:
- Погано ти зробив, хазяїн: тепер мені не минути лиха... Цієї людину послала до тебе його дружина, а вона мені мстить за те, що я її при всьому народі на сміх підняв.
Як тільки я туди потраплю, вона із мною відразу розправиться. Ну, так що тепер говорити, зроблене так зроблене... Ти тільки, коли мене віддавати завтра будеш, вирви непомітно одна перинку й спрягти у кишеню плаща. Тоді, якщо ця відьма мене там убити спробує, я відразу у тебе за пазухою виявлюся. Мачуль так і зробив. На наступний ранок, коли Паримайп пригнав йому буйволиць, він нишком вирвав у папуги із хвоста маленьку перинку й сунув його собі у кишеню. А старійшина побрав папугу й пішов назад у село Кургодж. По дорозі папуга йому стільки всякого нарассказал, що коли Паримайн добрався до будинку, він оголосив своїй дружині:
- Я купив тобі папуги, як ти просила, але дивися: бережи його, як своє дитя! Іншого такого птаха у усьому світі не знайдеш, не даремно я за нього п'ять буйволиць віддав.
Матінка Дони низько поклонилася своєму чоловікові й ска-вала:
- Чоловік мій і пан! Я усе зроблю, як ти велиш.
Вона посадила папугу у більшу клітку й, поки чоловік був будинку, пестила його, доглядала за ним, кормила добірним зерном, напувала чистою водою. Але як тільки старійшина Паримайн виїхав наступного дня на далекі пасовища, вона схопила довгу кістяну голку, якої у нас вишивають плащі, підскочила до клітки й закричала зі злісним сміхом:
- Ти, проклятий птах, чоловік своєї матері, син бритоголового батька! Ось коли ти мені попався!.. Довідаєшся тепер, як ображати чесних жінок. Гострою голкою вона стала колоти папуги й у груди, і у спину, і у голову, проткнула йому крила й дзьоб. Нарешті, наситившись помстою, вона встромила голку прямо у серце птаха. Жалібно скрикнув папуга й відразу вмер. Та - дивна справа! - не встигнув ще труп папуги охолонути, як будинок старости наповнився нестерпним смородом, немов птах ця здохла багато днів назад. Коли Паримайн повернувся додому, матінка Дони сказала йому:
- Наш папуга раптом ні з того ні із сього издох. Він, видпо, був чимсь хворий: почуваєш, який у будинку сморід...
Подивувався цьому Паримайн, зітхнув про зниклих буйволиць і. велів папуги викинути.
А у це саме час у селі Поргар садівник Мачуль почув, як у нього за пазухою говорить людським голосом попугаево перо. Та сказало йому ця перинка такі слова:
- Устань до зорі і йди на далекі пасовища, до села Тичгар. Там ти побачиш гай, у гаї дерево, а під деревом людей лежить мертвий. Побери мене із собою й обережно потри про чоло мерця. Мені буде добре, тобі буде добре, усім буде добре!
Удивилсй цим словам старий Мачуль, але потім подумав і розв'язав ранком іти у Тичгар, а поки ліг спати я міцно заснув.
Та у ту ж ніч у селі Тичгар побачив дивний сон старий по імені дід Кальяч. З'явився йому у сні незнайомець і сказав:
- Помніть курумбу-чаклуна, не забувайте про ку-румбу-чаклуна, бережіться курумбу-чаклуна! Тіло його у гаї на далеких пасовищах, а душу у попугаевом перинці, а перинка у кишені плаща садівника Мачулячи із села Поргар. Завтра рано зранку прийде Мачуль у гай і потре перинка про чоло
Мерця. Тоді встане чаклун живий і непошкоджений і почне вас дошкуляти гірше колишнього. Скоріше біжіть до Мачулю, приведіть його сюди, принесіть на сільський луг десяток у'язок дров, складете багаття й спаліть перо! Квапитеся, не те буде пізно!
Прокинувся старий Кальяч серед ночі, розбудив усіх домашніх і розповів їм про свій сон. Вислухали його домашні й побігли по селу будити людей. Скоро усе у селенье Тичгар були на ногах. Найдужчих і швидких юнаків послали старійшини у селенье Поргар, до старого садівника. Було ще зовсім темно, коли люди з Тичгара стукалися у двері Мачулячи. Садівник вислухав їхнє оповідання й тільки головою покачав: отож, виходить, хто у нього у будинку жив!.. Побрав він свій плащ і відправився разом з людьми з Тичгара у їхнє село. А там уже усе було готове: жителі Тичгара - чоловіка й жінки, кота й тода - зібралися за селом на великому лузі, склали посередині лугу дрова - так, як складають їх для похоронного багаття, покликали бадага-музикантів, що у нас звичайно на похороні відіграють. Осто-Рожно вийняв Мачуль із кишені плаща перинку й поклав його у саму середину багаття. Старійшини Тичгара розвели вогонь, і почало багаття помалу розпалюватися. Та ось тільки дібралося полум'я до середини багаття,
Як пролунав звідти истошний лемент: " Про-Ой, горю!.. Мати моя!.. Батьки рідні!.. Умираю!.." Потім затріщало багаття - немов горіли у вогні людські кістки, потім повіяло на всіх заходом горілого м'яса, а потім усе стихло... Розвіяли жителі Тичгара попіл від багаття по лугу й мовчачи, не говорячи ні слова, пішли на далекі пасовища. Там, у маленькому гаї, знайшли вони під деревом мертве тіло колдуна-курумби. Жбурнули вони труп курумби у глибокий яр і повернулися додому.
З тих пір люди кота у селі Тичгар не знали ні тривог, ні турбот - їли, пили й щасливо жили.