Жив-Був цар. Кликали його Дханрадж. У царя був папуга по імені Гангу Рам. Дуже розумний був той папуга. Усі судові справи, які велися при царському дворі, вершив Гангу Рам. Він був настільки мудрий і слушний, що міг з розведеного водою молока вибрати всю воду, не те що відрізнити добро від зла або правду від неправди. Коли цар попадав у скрутний стан, папуга виручав його. Він давав цареві такі слушні поради, яких не міг дати навіть самий мудрий на світі радник. Так Гангу Рам вірою й правдою служив цареві й навіть, траплялося, кілька раз рятував йому життя. При дворі ж царя Дханраджа жила одна красуня співачка. Її так і кликали - Рупаси, що значить красуня. Але красуня була дуже ревнива. Вона воспилала ревнощами до папуги, який до того ж не раз виводив її витівки на чисту воду, змушуючи червоніти перед царем.
Та ось одного разу цар, як ніколи розчулений співом Рупаси, сказав:
- Мила Рупаси, сьогодні ти можеш просити у мене у нагороду за свій спів усе, що побажаєш.
Рупаси ж скористалася зручним моментом і відповіла:
- Про володар! Якщо мій спів дійсний торкнуло струни вашої піднесеної душі, подаруєте мені вашого папуги.
Як ні важко було цареві розстатися зі своїм самим добрим і вірним другом і радником Гангу Рамом, він змушений був виконати свою обіцянку. Та ось бідного Гангу Рама, що звик до пишноти й почестям царського
Палацу, посадили у клітку й віднесли у будинок Рупаси. Смутний, сидів він у клітці й згадував минулі дні, до яких, на жаль, тепер не було повернення. Та згадався йому той день, коли він, змучений полуденною спекою, опустився у джунглях на гілку високого дерева, щоб небагато відпочити. Прямо під ним, у підніжжя дерева, лежав цар, що вмирає від спраги. Він тримав тремтячою рукою чашу й чекав, поки вона наповниться краплями вологи, що стікала з дерева. Коли цар підніс чашу до рота, щоб випити вологу, що нагромадився у ній, прямо над ним пролунав голосний голос:
- Зупинися, цар, не пий! У твоїй чаші смертельна отрута! Здригнувся цар, упустив чашу, подивився наверх і побачив гарного папугу.
Потім цар довідався від Гангу Рама, що волога, яку він праг випити, стікала з тіла мертвої змії. На верхній гілці дерева сидів шуліка й, терзаючи змієві, пожирав її м'ясо.
Потім Гангу Рам привів царя до лісового озера, і той, нахилившись, довго пив з нього свіжу прохолодну воду, поки не втамував спрагу. Той цар був Дханрадж, що став його хазяїном і іншому. Цар полював у лісі зі своїми товаришами, але збився зі шляху й заблудився.
Потім цар Дханрадж став просити Гангу Рама поселитися у нього у палаці, і після довгих угод Гангу Рам погодився. З тих пір цар не розставався зі своїм улюбленцем. Більшу частину часу він проводив у суспільстві папуги, і бесіди з мудрим птахом приносили йому більшу радість. Це збудило ревнощі чотирьох дружин пануючи, що зненавиділи папуги. Та ось одного разу ввечері оточили царські дружини клітку й стали одна за іншою запитувати у папуги:
- А ну, скажи, миленький Гангу Рам, хто з нас найкрасивіша? Але розумний папуга не праг обманювати царських дружин. Тому він схитрував і сказав їм:
- Спочатку випустите мене із клітки, щоб я міг як слід розглянути вас із усіх боків і оцінити гідності кожної.
Та коли вони відкрили клітку, папуга вирвався на волю й, злетівши високо у небо, крикнув їм на прощання:
- Усі ви на один лад, самі звичайні, і нічого у вас немає гарного! А за сім'ю морями живе красуня, ви їй навіть у служниці не годитеся! Цариці прийшли у лють, сталі рвати на собі волосся й кусати нігті. ПРО, якби вони тільки могли піймати зухвалого папугу! Вони розірвали б його на дрібні шматочки! Але Гангу Рам був уже далеко, і їм довелося упокоритися. Прийшовши у себе, цариці зміркували, що не минути лиха їм, коли цар довідається, що папуги випустили із клітки. Вони так перелякалися, що розв'язали покінчити із собою: одна за іншою кинулися вони у глибокий колодязь і усе там загинули. Смерть дружин і втрата папуги повалили царя у розпач. Папуги довго шукали й зрештою знайшли. Коли його изловили й принесли у палац, цар знову піднісся духом. Гангу Рам розповів йому всі, як було, і обіцяв знайти заморську красуню.. Він десь роздобув крилатого коня й привів його до царя. Цілих півроку коня досхочу годували, готовили до довгої дороги. Шлях же стояв довгий і важкий: за сім'ю морями-океанами жила та чудова красуня.
Та ось цар зібрався у шлях. На коня надягли збрую. Дханрадж праг вуж підхопитися на нього й полетіти, але Гангу Рам застеріг царя:
- Май на увазі, якщо хоч раз хльоснеш цього коня, у нього оклякнуть крила й цілих півроку він не зможе літати.
Потім папуга порадив цареві побрати із собою мішечок зі срібними колокольцами й бубонцями. Цар побрав мішечок, прихопив свого вірного друга Гангу Рама, підхопився на коня й умчався вгору. Кінь пролетів над сьома морями й опустився у сад заморської царівни-красуні. Гангу Рам порадив цареві сховатися разом з конем за величезним крислатим деревом, а сам розсипав від дерева до самого палацу царівни дзвіночки й бубонці. Вийшла царівна зі своїми подругами у сад і бачить: прямо у дверей лежить срібний дзвіночок. Вона нагнулася, щоб підняти його, але отут помітила ще один дзвіночок. Так, підбираючи один за іншим бубонці, що блищали у траві дзвіночки й, вона наблизилася до того дерева, за яким ховався Дханрадж. Коли вона підійшла зовсім близько, цар вискочив через дерево, схопив її, стрибнув на коня й із силою смикнув вузду. Крилатий кінь злетів високо у небо, розправив у повітрі свої могутні крила й вихром понісся у дорогу назад. Царівна перелякалася, але папуга утішив її: він сказав, що вона викрадена не ким іншим, як самим славним царем Дханраджем. Почувши про це, царівна повеселіла.
Вони вже пролетіли половину шляху, але отут, чи то у поспіху, чи то від радості, цар забув про слова папуги й із силою хльоснув коня. Та трапилося те, що передбачив папуга: як тільки батіг торкнувся тіла коня, як раптово його швидкі крила застигли, завмерли, і кінь із неподвижпо розкритими крабоми опустився у джунглі.
Цар гірко жалував про те, що зробив, досадував, гнівався, проклинав свою безпам'ятність, але було пізно. Тепер уже нічого не залишалося, як сидіти й чекати, коли пройдуть шість місяців. Доти, поки не оживуть крила коня, нема чого було й думати про повернення.
У ту пору у околишніх лісах погулював Химмат Синх - відомий отаман розбійницької зграї. Зустрівши пануючи, він схопив його й міцно-преміцно прив'язав до дерева. Потім він побачив царівну, схопив її й відніс у свій розбійницький стан. Негайно ж захотілося йому на ній одружитися, але царівна попросила його відкласти весілля на півроку, і він погодився. Щодня ранком і ввечері кормила царівна лісових птахів і думала: " Можливо, сюди як-небудь у пошуках їжі залетить Гангу Рам, і тоді цар довідається, де я перебуваю". Так і трапилося. Одного разу птаха, розговорившись із Гангу Рамом, розповіли йому про добру дівчину - покровительці лісових птахів, що живе у розбійницькому стані. Папуга розв'язав у неї покормитися й полетів разом із птахами до того місця. Він побачив дівчину й негайно визнав у ній красуню царівну. Він понісся до Дханраджу, щоб повідомити його радісну звістку. Поки він летів, пройшов останній день шостого місяця з того дня, коли кінь упав у ліс. У коня знову ожили крила. Цар підхопився на коня-літуна й умить виявився у стані розбійників. На очах у, що оторопів Химмата Синха він умчався по повітрю зі своєю царівною. А отаманові разоойников нічого не залишалося робити, як дивитися їм вслід, ламати руки від сказу так скреготати зубами у неспроможній люті. У стольному градах панувало веселощі. Це святкували благополучне повернення пануючи з нареченою. Незабаром він одружився на царівні.
Про усе це згадував папуга й на час забув про спіткавший його нещастя. Але ось він опам'ятався й став оплакувати свою гірку долю. Якби тільки він знав, які труднощі ще спереду і яке страшне лихо його очікує!
У цю хвилину у кімнату ввійшла співачка Рупаси й зі зловтіхою проговорила:
- Ах, бридкий, мерзенний Гангу Рам! Думаєш, я забула, як ти мене
Знеславив при дворі, назвав брехухою? Ти посмів образити придворну співачку, принизити її у очах самого царя! У - У, лише тоді я заспокою своє серце, коли у порошок тебе зітру, знищу, щоб духу твого не було, щоб імені твого цар не пам'ятав!
Із цими словами вона покликала свого кухаря й наказала йому приготувати з папуги соус. Кухар побрав Гангу Рама й поніс на кухню. Коли кухар почав общипувати йому крила, папуга, збожеволівши від болю, знепритомнів. Він повільно вмирав від мучень, однак Усе-таки йому вдалося витримати це катування. Та ось Гангу Рам нерухомо лежав немов мертвий, очікуючи своєї кончини. Залишивши наполовину общипаного папуги, кухар пішов у сусідню кімнату за ножем. Скориставшись моментом, папуга, трепихаясь, доповз до водостічної труби й через канаву виліз у сад. Кухар же нагострив кухонний ніж і повернувся, але птаха не знайшов. Він і уявити собі не міг, куди подіявся папуга. У страху перед господаркою кухар сфабрикував соус із голуба, постачив його різними гострими приправами й подав Рупаси. Співачка Рупаси жадібно накинулася на блюдо й умить спустошила тарілку.
- У житті не їла нічого подібного! Це блюдо доправило мені особлива насолода, ти його прекрасно приготував, - похвалила вона кухарі. А бідний Гангу Рам, забившись у кут саду, сидів і, перемагаючи нестерпні борошна, чекав, поки у нього відрастуть нове пір'я. Та ось, коли крила його зміцніли так, що він знову міг літати, година відплати настала. Для того щоб прослить праведницею й піднятися у очах пануючи й придворних, Рупаси зачастила у храми й ретельно там молилася. Вона так спритно причинялася, так мистецьки навчилася, склавши набожно руки, кланятися богам, що люди дійсно повірили у її благочестя й добропорядність, - хіба могла обманювати така набожна жінка?
Та ось одного разу Гангу Рам прилетів і сховався у тому храмі, який звичайно відвідувала Рупаси. Співачка ввійшла у храм і наблизилася до статуї божества; і отут на весь храм, як луна, пролунав голосний голос:
- Рупаси, я тобою дуже задоволений. Відпускаю тобі всі гріхи й дарую вічне блаженство. Для цього ти должпа завтра роздарувати бідним усі багатства, які ти нагромадила, оббрити голову й одягтися у білі одяги. Завтра ж уночі встань і чекай у дверей храму. На світанку післязавтра з неба за тобою спуститься моя колісниця, ти сядеш у неї й умчишся до богів.
- Боже мій, яке щастя!- вирвалося у Рупаси. Вона подумала, що всевишній помітив її, увірував у її відданість і, розчулений її красою й співом, так зворушився, що розв'язав удостоїти її своєї милості. Вона поспішно виконала усе, що було наказано понад: роздарувала свої скарби й оголосила по всій країні про своє рятування від земних уз і великій подорожі, яка їй стояло.
Цар, цариця й увесь народ стояли перед храмом і, затаївши подих, чекали чуда. Колишня співачка Рупаси, уся у білому, з'явилася у дверях храму й, гордо піднявши голову, уп'ялася у небо. Стало світати. Запанувала тиша. Раптово почувся шум крил.
- Летить, летить!- пронеслося по юрбі.
Але у призначену годину у небі здалася не колісниця, а папуга Гангу Рам. Він підлетів до царя, опустився йому на плече й розповів про всі злодіяння Рупаси.
Цар довго не міг отямитися від гніву. Він і журився й жалував про те, що віддав бідного Гангу Рама на розтерзання цій брехливій лиходійці; він благав Гангу Рама залишитися у нього назавжди, обіцяв, що нізащо на світі не розстанеться з ним. Але Гангу Рам сказав:
0 цар, знай, що чесний ворог краще дурного друга. Я не прагну другий
Раз ризикувати своїм життям. Живи собі щасливо у палаці, для мене ж немає тепер нічого дорожче моїх милих рідних джунглів, тільки там я буду вільний, буду щасливий без розкоші й гордий без марнославства, лише там, на волі, знайду я спокій. Вибачай же, цар Дханрадж!
Так мовив папуга Гангу Рам і високо злетів у небо, змахнув на прощання крабоми й полетів назавжди. Довго дивився йому вслід цар. Потім сум поступився місцем гніву. Він повелів схопити винуватницю всього, що свершилось, і виставити на посміховище людям. Співачку Рупаси схопили, стягли з неї білі одяги, посадили на осла й випровадили геть із царства. Сум і гнів боролися у серце пануючи. Та й що йому ще залишалося робити? Лише оплакувати втрату свого кращого вірного друга - папуги Гангу Рама й виливати гнів на жорстоку, лицемірну Рунаси!