Давним-давно жив один цар. Він так загордився собою, так хизувався своїми думками й своїми справами, що піддані стали говорити про гордіїв:
- Пихатий, як наш цар. Самовдоволений, як наш владика!
Везирам і іншої придворної знаті набридло слухати його хвастощі, лестити йому так підтакувати.
- Є чи на світі інша країна, де землі були б настільки родючі,
Де було б стільки прекрасних каналів, де панувало б таке ж достаток, як у мене? - бувало, запитував цар.
- Немає такої країни, про володар! - відповідали придворні.
- Є чи на світі країна, де закон був би настільки мудрий і слушний, де б піддані так благоденствували, як у мене?
- Немає такої країни, про володар!
- Є чи на світі такий же чудовий палац, як у мене?
- Ні, про володар! Ніякий інший палац не може зрівнятися із твоїм! Цар важливо погладжував бороду й важко зітхав - видне, нелегко було йому нести тягар величі. Щораз на царських прийманнях повторювалося те саме, і зрештою у наближених терпенье лопнуло: адже на ділі ні сам цар, ні його землі, ні його піддані нічим особливим не відрізнялися. Ось везири й розв'язали висловити всю правду начистоту з першою нагодою. Та випадок не змусив себе довго чекати.
- Скажіть-но мені, - мовив одного разу цар, - є чи на світі правитель могущественней мене, чи є де у світі царство таке ж сабоне й прекрасне, як моє?
- Є, про володар! - сказали везири. Почув цар така несподівана відповідь і прийшла у великий гнів.
- Де цей правитель і його землі? - закричав він.- Говорите скоріше, я піду й розтрощу його!
- Не поспішай, про володар, благаємо тебе. Остережися, як би він тебе не здолав і не розорив нашу країну, - відповідали везири.
Але цар ще сабоней розгнівався, наказав зібрати велике військо, сам очолив його й без зволікання
Виступив у похід. У усі кінці цар вислав гінців - викликати на битву сусідніх правителів.
Спершу ніхто не ухвалював його виклик, і паную видалося, що всі країни й усі народи тріпотять перед його міццю. А справа-те було у тому, що нікому не хотілося проливати кров даремно - заради примхи гордовитого сусіда. Та Усе-таки найшовся правитель із могутнім військом. Він розбив марнолюбного царя й відібрав у нього всі володіння, а з ними всю його славу й силу. Отут прийшов кінець царській гордині й пихи.
Довелося цареві рятувати своє життя. У чужому платті - щоб його не довідалися - він пустився у втечу й незабаром досягся берега моря. З ним були тільки цариця й два його маленькі сини. У берега вони побачили корабель иод вітрилами, готовий відплисти у далекі країни. Нещасний цар став благати корабельника побрати його із семьею на борт. Погодився корабельник, але як тільки він побачив царицю, відразу розв'язав, що виконає своя обіцянка лише наполовину й побере із собою одну цю красуню. "Яка прекрасна подруга буде у мене, - міркував він. - А якщо її продати, можна виручити купу грошей!"
Прийшов час відпливати. Цариця першої зійшла на корабель, і отут, звідки не візьмися, налетіли розбійники. Цих розбійників підкупив корабельник. Вони схопили царя і його синів, зв'язали їх і відпустили лише після того, як корабель зник.
Побачила цариця, що її розлучили із чоловіком і дітьми, і гірко заплакала. У великому горі рвала вона на собі одягу й бився у риданьях, поки не впала без почуттів на палубу. Довго лежала вона немов мертва, і тільки на превелику силу вдалося привести її у почуття. Корабельник обходився з нею ласкаво, утішав її, дав їй зручне ложе, кращі страви. Але всі даремно. Вона не захотіла не глянути на нього, ні словом перемовитися. Зрозумів корабельник, що йому не добитися її любові, і розв'язав продати свою бранку. На тому кораблі плив багатий купець. Цариця зачарувала його своєю незрівнянною красою. Та ще примітив він, як вона день у день відкидала залицяння корабельника. Та ось купець за більші гроші купив цю красуню. Щосили намагався купець догодити їй і торкнути її серце й, видне, превстигнув у цьому. Раз зізнався він їй, що дав за пее більші гроші й тому вона повинна стати його дружиною. А вона у відповідь:
- Ти вступив у нечесну угоду. Корабельник не вільний мною розпоряджатися -адже я не йому належу. Але ти мені по душі, і я піду за тебе, але не раніше, чим через два роки, якщо за цей строк не знайду чоловіка й дітей.
А тим часом ось що приключилося. Тільки зник корабель, розбійники відпустили царя і його синів. Бачить цар, що загубленого не повернути й що відплатити ошуканцеві він теж не у силах. Повернувся він спиною до моря й пішов куди ока дивляться. Бідні хлопчики гірко плакали й ледь поспівали за ним. Ішли вони, ішли й дійшли до швидкої ріки. Не було видне ні мосту, ні човна, довелося шукати броду. Знайшов цар місце подрібніше, переніс через ріку одного сина й пішов назад за іншим, як раптом швидкий плин захлиснув його, збило з ніг і віднесло.
Коли хлопчики зрозуміли, що залишилися одні, горю їх не було межі. Так як отут було не горювати - вони втратили й мати, і батька, а самих їх розділила ріка. Один на одному березі, іншої - на іншому, як їм з'єднатися? Довго кричали й металися вони у води, поки не знесилилися. Отут на їхнє щастя пропливав повз рибалка. Він побачив нещасних хлопчиків і побрав їх до себе у човен.
- Як ви сюди потрапили? - запитав він. - Де ваші батьки?
Хлопчики розповіли йому всі, як було. Вислухав він їх сумне оповідання й говорить:
- Немає у вас тепер ні батька, ні матері, а у мене немає дітей. Видне, сама доля послала мені вас. Будьте мені синами. Я поберу вас до себе й паучу моєму ремеслу.
Отут і сказати не можна, як обрадувалися брати. Підплив човен до берега, і рибалка привів їх у свій будинок. Дружина рибалки прийняла їх як рідних. Обрадувалися хлопчики пущі колишнього.
Зажили вони щасливо на новому місці. Пішли вчитися й легко здолали всі
Ті премудрості, які знав їхній учитель. Ретельно допомагали вони названому батькові й
Незабаром стали митецькими рибалками.
Якось раз у тих краях викинуло на берег хвилею більшу рибу, а назад піти вона не змогла. Усе село зібралося подивитися на дивину, і усе відрізали від неї по шматочкові, щоб поласувати. Повалив до ріки народ з інших сіл. Був там один горшечник - дружина його почула про величезну рибину й відправила чоловіка одержати свою частку. Час був пізніше. Приходить він на берег, бачить, там нікого вже немає - усе по будинках розійшлися. А горшечник прихопив із собою те-пор - рубати товсті риб'ячі кості. Стукнув він сокирою один раз, чує: начебто б стогін. Здивувався горшечник: "Може, у рибі злий дух поселився. Спробую-но ще".
Ударив другий раз і виразно почув голос:
- Про гору мені, горі!
- Так це не дух зовсім, а людей! - розв'язав горшечник. - Буду рубати потихеньку. А ну як визволю бідолаху?
Став він рубати обережніше. Та бачить: здалися ноги, спина, а потім і вся людина.
- Слава богу, він ще живий! - викликнув горшечник. Не гаючись, звалив він людину на плечі й приніс
До себе у будинок. Розвів вогонь у печі, приготував їжу й питво. Чого тільки не робив він, щоб привести нещасного у почуття. Та вже як вони з дружиною обрадувалися, коли той опам'ятався!
Залишився чужоземець жити у цих добрих людей, навчився ліпити горщики, миски й усяке начиння, став горшечнику допомагати. А отут трапилося, що у цій країні вмер цар - адже й царі смертні! А там був такий звичай: на кого вкажуть слон і сокіл покойного пануючи, той і буде новим правителем. По всій країні водили слона й носили сокола. Перед ким слон схилить коліна, на чию руку сяде сокіл, той щасливець волею долі й буде царем. Та ось слон і сокіл виявилися у будинку горшечника, який дав притулок чужоземцеві, знайденому у чреве риби. Чужоземець стояв у воріт. Раптом слон наблизився до нього й схилив перед ним коліна, а сокіл злетів і опустився до нього на руку.
- Бути тобі царем! Бути тобі царем! - закричав народ і повалився перед ним на коліна. Побрали чужоземця за руки й повели у палац. Обрадувалися придворні, коли довідалися про нового Царя, і зустріли його з великими почестями. Як
Покладене, улаштували свято на всю країну, а коли скінчилися бенкет і веселощі, новий цар узявся правити країною. Першою справою він велів привести до нього горшечника і його дружину й багато обдарив їхньою землею й грішми. Скоро навколо пішла слава про царське милосердя й справедливості, про те, як він шанує мудрих і праведних. Царство його розцвіло, і піддані благоденствували. Новий цар з такою ретельністю займався державними справами, що придворні лікарі стали тривожитися про його здоров'я. Наказали лікарі цареві
Верхівкову їзду, полювання й рибний лов. Із усіх цих забав найбільше по душі було цареві рибу ловити. Довідався про той один рибалка, прийшов у палац і сказав:
- Прийми, володар, у дарунок від мене рибу. Я піймав її сьогодні. Ніколи ще цар не бачив такої великої риби.
- Як же піймав ти її? - викликнув він.
Розповів рибалка, як було справу, так так зрозуміло розповів, що дуже сподобався цареві. Та розв'язав цар, що відтепер рибалка буде ходити з ним на рибний лов і навчить його всім премудростям свого ремесла. Дуже вже захотілося цареві піймати таку ж рибу! Тільки рибалка й говорить йому на це:
- Усяке слово твоє, володар, вірно й справедливо, але не прогневайся, вислухай мене! Є у мене два сини - обоє вони розумніше й сабоніше мене. Побери їх із собою, вони тебе й навчать.
Погодився цар і щораз із тієї пори брав із собою на рибний лов синів рибалки. Хлопчики, і правда, минулого напрочуд пригожі й люб'язні, метиковані й спритні. Скоро цар так прив'язався до них, що ні на один день із ними не розставався.
А саме у ту пору у країну прибув купець, той, що купив колись дружину гордовитого царя. З'явився він у палац і розклав перед царем чудові заморські тканини й дорогоцінні камені. Цар був у_захопленні цими рідкісними багатствами й усе розпитував купця про далекі країни, звідки вивіз купець свої товари. З великим задоволенням вислухав цар оповідання купця, а коли відпускав його, то запропонував йому своє заступництво й дозволив вільно торгувати по всій країні.
Зупинився купець у кращому будинку, і днем і вночі царські стражники опікували його багатства. У цьому ж будинку за наказом пануючи поселилися й сини рибалки.
Ось одного разу братам довго не спалося вночі. Молодший і попросив старшого розповісти що-небудь занятное. Та той почало своє оповідання:
- Слухай-но, розповім я дещо про нас із тобою.
Жив-Був великий, багатий і вчений цар, тільки був він дуже гордий. Гордість ця викликала на царя жахливі лиха й привела його до загибелі. Розв'язав він викликати на бій усіх інших царів, але найшовся могутній і сабоний правитель і розбив його військо. Біг цар із дружиною й двома синами на берег моря, щоб знайти який-небудь корабель, спливти у чужі землі й забути там свої нещастя. Дійшли вони до моря й побачили корабель із піднятими вітрилами. Тільки корабельник на лихо виявився лиходієм. Він побрав на борт царицю, а пануючи й синів схопили за його наказом розбійники й тримали на березі, поки не зник корабель. Настало для бідного царя злий час. У тузі й суму побрів він із синами куди ока дивляться. Так дійшли вони до ріки. Але було ні мосту, ні човна, довелося цареві переходити ріку вбрід. Побрав він одного сина на плечі й переніс на інший берег, пішов за іншим, так посковзнувся, упав, і відніс його потік. З тієї пори про нього нічого не чутно. Що залишалося робити хлопчикам? Настала ніч, не було у них ні їжі, ні пристановища, не знали вони, де перебувають, не відали, як з'єднатися один з одним. На щастя, повз пропливав рибалка, побачив він братів, побрав у човен і привіз до себе додому. Сам він і дружина його міцно полюбили хлопчиків і стали їм як рідні батько з матір'ю. Було це не дуже давно, а тепер уже усе вважають хлопчиків і насправді синами рибалки. А хлопчики ці, братик, ми з тобою! Ось і усе моє оповідання.
Історія була така цікава, а кінець її такий дивний, що
Молодший брат про сон і думати забув. Тільки слухало це оповідання не він один. За стіною почула його жінка, та, що була сговорена з купцем. "Так адже це мої сини!" - сказала вона собі.
Відразу кинулася вона до братів і стала їх про усе розпитувати.
Сабоно змінилися її сини за ті роки, що не бачила вона їх. Але ж мати довідається своїх дітей і через сто років! Тільки подивилася на них, тільки перемовилася з ними словом, і вуж зрозуміла, що знайшла своїх дорогих синів.
Заплакала вона від радості, пригорнула хлопчиків до грудей і відкрила їм усю правду про себе, - що вона-те і є та цариця, їх мати, яку відвіз підступний корабельник. Усе розповіла вона синам: і про те, як корабельник продав її купцеві, і про те, який добрий був купець і як ласкаво обходився з нею, і про те, як дала вона купцеві слово стати його дружиною, якщо не знайде синів і чоловіка. А наприкінці додала, що до призначеного весілля залишилося тільки три
Дня.
- Так не люблю я купця, - із сумом сказала цариця, - не прагну бути йому дружиною. Та ось що я придумала, щоб позбутися його. Я поскаржуся йому, начебто ви прагли ограбувати мене, і пошлю його до царя просити, щоб цар вас покарав. Цар призве вас і стане розпитувати. А ви йому скажете, що це, мол, обмова й що ви почитаєте мене як рідну матір. Так просите царя послати за мною, щоб і я підтвердила ваші слова. Отут-Те я й відкрию йому, що ви мої сини, упаду паную у ноги й ублагаю звільнити мене від слова, яке я дала купцеві. Та буду я жити разом з вами до кінця днів моїх.
Так і розв'язали, як сказала цариця. На іншу ніч купець спав у дворі, а жінка підняла такий лемент, що всі повскакали на ноги.
- Що отут відбувається? - закричав спросоння купець.
- Так ось хлопчики, що стережуть твою крамницю, прагли мене ограбувати, - відповідала жінка. - Я Та кричу, щоб покликати на допомогу.
Почув це купець і дуже розсердився. Відразу він зв'язав братів, а ледве світло прийшло до царя зі скаргою і їх із собою привів.
- Що скажете ви у своє виправдання? - строго запитав цар. - Якщо всі
Це правда, я зраджу вас негайної страти. Так-Те ви платите за мою доброту й пещення! Говорите ж, якщо є у вас що сказати!
- Про наш благодійник! Нам не страшні твої слова й твій гнівний погляд,
Адже ми тобі чесні слуги. Ми не обдурили царської довіри, але щосили намагалися виконувати всі твої веління. Нас дарма обмовили. Ми зовсім не прагли ограбувати дружину купця, адже ми почитаємо її як рідну матір. Вели послати за нею й запитай, як була справа. Послав цар за жінкою, і її привели у палац.
- чи Правда те, що говорить купець? - запитує її цар.
- Про володар! - відповідала вона. - Хлопчики, яких ти надіслав у допомогу купцеві, справно виконували твої накази. Але напередодні вночі я почула їхню розмову. Старший розповідав молодшому їхню власну історію. Він говорив про марнолюбного царя, як цар цей був переможений у битві й біг із дружиною й двома синами на берег моря. Там лиходій корабельник украв царицю й відвіз її у далекі країни, де до неї посватався багатий купець. Нещасний цар втопив у ріці, а братів знайшов рибалка й побрав їх до себе у сини.
Обоє ці брата, володар, перед тобою. А я їх мати. Це мене украли й продали купцеві, і через два дні я повинна стати його дружиною. Адже я дала слово, що піду за нього, якщо у призначений строк не знайду коханого чоловіка й синів. Але тепер я благаю тебе, про володар, звільни мене від мого слова. Я не прагну виходити заміж, адже я знайшла тепер своїх синів. А що до моєї скарги, те це просто виверт, щоб нам потрапити у палац.
Жінка замовчала. А особа пануючи було мокро від сліз, він слова вимовити не міг від хвилювання. Устав він із тропа, підійшов до жінки й хлопчикам і гаряче обійняв їх.
- Про дружина моя й діти мої! - викликнув він. - Всевишній повернув мені вас.
Я, цар, ваш чоловік і батько, не втопив, як думали ви. Мене проковтнула більша риба, п кілька днів я був у неї у чреве. Але раптом хвилі викинули на берег це чудовисько, і я урятувався. Мене знайшов горшечник, дав притулок у себе, навчив свого ремесла. Я ліпив глиняні горщики й тем заробляв на життя. Потім у цій країні вмер цар, а слон і сокіл вибрали царем мене, - і ось я тепер перед вами.
Наказав цар вислати купця з око геть, а царицю й обох синів побрати у палац, і оголосив про той по всій країні. Коли сини виросли й змогли правити країною, цар віддав їм престол, а сам разом із дружиною вийшов у обитель і провів мирно залишок днів своїх.