При дворі пануючи Прадипа - правителя Кошали - поети й пандити користувалися більшою пошаною. Був серед них один пандит по імені Видьядхар. Батько Видьядхара, дід і прадід його були придворними поетами. Після смерті батька Видьядхар зайняв його місце. Але від свого мудрого батька він перейняв усього кілька віршів. Бути сином пандита ще не значить самому бути вченим. Тільки неуцтво Видьядхара незабаром відкрилося. Інші придворні пандити зрозуміли, чого він коштує, і вирішили між собою вивести його на чисту воду.
Та ось одного разу, коли цар сидів один, вони прийшли до нього й сказали:
- Махарадж! Ця людина - заплішений дурінь, хоч і кличуть його Видьядхар. Ученості-Те у ким ні на гріш! Ти ганьбиш себе тим, що тримаєш його при дворі. Випробуй його.
Цар здивувався. Батько Видьядхара був знаменитим ученим. Син теж тримав себе як дійсний пандит: коштувало тільки глянути на його високе чоло, посипаний золою, на нього чіткі, з якими він ніколи не розставався. Та ось цар Прадип на одному із придворних зборів запитав Видьядхара:
- Видьядхар-Пандит! Я бачив людей, які ловили черепах. Але я ніяк не міг зрозуміти, навіщо вони їх ловлять. Не чи знаєш ти?
Видьядхар, не довго думаючи, брякнув:
- Махарадж! Справа у тому, що у черепах дуже смачне й цілюще молоко. А із черепашачої вовни роблять кашмірські шалі.
Почув така відповідь цар і розреготався, а за ним і весь двір покотився зі сміху. Бачить цар, і насправді Видьядхар - заплішений дурінь. Але жарту заради він задав йому ще одне питання:
- Син пандита! Куди подіються риби, якщо ставок загориться? Видьядхар відповів:
- Полізуть на дерева, махарадж!
- Так як же вони полізуть? - запитав цар, щосили намагаючись стримати сміх.
- Як полізуть? - здивувався Видьядхар. - Як корови! Цар придушив посмішку й сказав:
- Місце, яке ми надали Видьядхару при нашому дворі, нехай за ним залишається. Відтепер ми призначаємо його головним блазнем, а кликати його будемо Син Пандита.