Щоб обрадувати вас гарним, щоб розвеселити вас веселим, розповім вам цю казку...
Колись, давним-давно, жив один воїн. Він їздив по білому світлі, виручав добрих людей з лиха, наводив страх на ворогів. Побачив він різні країни, побував у багатьох битвах, а коли відчув, що пройшла його молодість і насунулася старість, розв'язав повернутися у ті місця, де народився й виріс. А народився він у аулі серед високих гір, біля швидкого Тереку. Туди й направив він свого бойового коня. На привалах не затримувався, дорогу вибирав покороче, де зустрічав ріку - переправлявся вплав, де зустрічав ліс - не об'їжджав його, а пробивався прямо через хащу. Та усе квапив коня: хотілося йому скоріше рідні гори побачити.
Та ось на двадцять третій день шляху виявився богатир у швидкого Тереку. Крута кам'яниста дорога вела у гори. Коли кінь став підніматися по дорозі нагору, вершник притримав його й сказав:
- Поїдь потише, мій вірний кінь. Поки ми їхали до цих гір, я квапив тебе, просив мчатися швидше вітру. На привалах не затримувався, дорогу вибирав покороче, де зустрічав ріку - переправлявся вплав, де зустрічав ліс - не об'їжджав його, а пробивався прямо через хащу. Не терпілося мені, хотілося скоріше рідні гори побачити.
Довіз ти мене до швидкого Тереку. Тепер поїдемо не кваплячись: я прагну надивитися на гори, кожний камінь, кожне дерево прагну я розглянути ліпше. Адже з тієї пори, як я виїхав звідси, багато у Тереку води витекло, багато раз листя обпадало у лісах.
Послухався вірний кінь сідока свого, пішов по дорозі кроком. А воїн, відпустивши привід, згадував свою молодість, дивився по сторонах, розглядав гори, намагався жодного дерева, жодного каменю не пропустити. Та ось удалині здався аул. Богатир відразу довідався його, зрадів й сказав своєму коневі:
- Нарешті я знову бачу аул свій. Стану у ньому жити й більше ніколи
Його не покину. Скажи мені, мій вірний кінь, чого ти прагнеш - жити при мені або по світлі поїздити?
- Я прагну ще по світлі поїздити! Віддай мене молодому сміливому джигітові, - відповідав кінь людським голосом.
Вершник подумав-подумав і говорить:
- Будь по-твоєму. Не пристало бойовому коневі на стайні стояти. Подарую я тебе джигітові без коня, якого ми зустрінемо у шляху. Тільки ти його спершу перевір - чи дорожить він тобою. Якщо він перевірку витримає, служи йому верою, як мені послужив. А коли він відпустить тебе, розшукай мене знову.
- Добре, - вимовив кінь, - я виконаю твій наказ.
Поки вершник з конем своїм говорив, з того аулу, куди він направлявся, здалася людина. Він ішов назустріч по тій же дорозі. Вершник під'їхав ближче й побачив молодого джигіта.
Коли воїн порівняв з ним, джигіт шанобливо привітався й посторонився.
- чи Далеко шлях тримаєш, джигіт? - запитав богатир.
- чи Далеко, і сам не знаю. Іду я щастя своє шукати.
- А чому ти йдеш пішки, хіба у тебе немає коня?
- Сирота я. Немає у мене ні батька, ні матері.
Хто ж мені дасть коня?
- А тобі по душі мій кінь? Прагнеш, я тобі віддам його?
- Таких прекрасних коней я тільки у сні бачив. Але як же ти далі поїдеш, якщо коня віддаси мені?
- Бери, бери, до аулу рукою подати, ноги мене донесуть. А далі я їхати не збирався. Сідай у сідло, не можна без коня у далекий шлях відправлятися. Джигіт допоміг воїнові злізти з коня, підхопився у сідло, побрав у руки привід. Старий воїн сказав:
- Тепер поїдь, шукай своє щастя, але запам'ятай, що я тобі скажу на прощання. Краще мого коня є на світі тільки один кінь. Поки ти його не відшукаєш, мого коня не міняй і нікому не віддавай. А якщо добудеш того коня, відпусти мого, він відшукає мене.
- Спасибі тобі за коня. А твій наказ я міцно запам'ятаю, - відповів молодий джигіт.
Попрощався він зі старим воїном, проводив його поглядом і поїхав униз по кам'янистій гірській дорозі.
Тепер у мене є кінь. Не повернуся у аул, поки не відшукаю своє щастя, - сказав про себе Джигіт і пришпорив коня. Кінь помчався швидше вітру. Розступилися гори, залишився позаду Терек, а кінь усе мчався й мчався. Так вони проїхали три дні. На ранок четвертого дня раптом спереду заблискала вода. Юнак під'їхав ближче й виявився на березі величезного, широкого й глибокого озера. Посередині озера виднівся острівець із високою кам'яною вежею. Вона сіяла на сонце золотим дахом, срібними вікнами. Попливу до цієї вежі, подивлюся, хто у ній живе, - розв'язав джигіт і направив коня у воду. Кінь скорився й поплив до маленького острівця. Але він не забув наказ старого хазяїна свого й розв'язав перевірити, чи дорожить їм новий хазяїн. Коли до острівця залишалося менше половини шляху, кінь прикинувся, що тоне.
- Без тебе я не прагну жити! - викликнув джигіт і відпустив коня.-Вибирайся на берег, краще я загину!
Але кінь не дав йому втопити.
- Тримайся за сідло, - крикнув він людським голосом, - доберемося до берега обоє! Я тільки перевірити праг, чи дорожиш ти мною.
Та вони рушили далі. Кінь плив, а джигіт за сідло тримався.
Плили-Плили, поки хвиля не винесла обох на берег.
Джигіт побрав коня на вуздечку, підвів до вежі й прив'язав до залізного кільця, яке помітив у самого входу. Потім відкрив срібні двері й змело піднявся у вежу. А у тій вежі жила красуня, подібна сонця.
Джигіт увійшов, привітався й попросив у дівчини напитися. Дівчина подала йому води у дорогій чаші й кинула туди золоте кільце. Юнак зрозумів, що це значить: дівчина побачила його мокрий бешмет і запитує, не чи піднявся він з-під води. Він надпив кілька ковтків, кинув у чашу сучок і повернув її дівчині. Це була відповідь: я прибув сюди по воді.
Сідай, будь гостем моїм і скажи, що привело тебе сюди, - сказала господарка.
Джигіт мовчачи дивився на дівчину й не міг відвести око, а потім сказав:
- Я вийшов на пошуки свого щастя, а як побачив тебе, відразу зрозумів, що був би щасливий стобой.
Красуня відповіла:
- Ти теж мені подобаєшся, джигіт. Сюди, до мене добратися не просто. Якщо
Ти прагнеш, щоб я стала твоєю дружиною, ти повинен повернутися на берег, відшукати людину по імені Силайма, довідатися, здорова чи його дружина, і вивідати його
Таємницю. Але нікому не говори, куди ти їдеш, і ні у кого дороги не запитуй.
- Як же я того Силайму довідаюся? - запитав джигіт. А дівчина відповіла:
- Довідатися Силайму неважко: у нього немає кінчика носа, але чому його ні, того ніхто не знає. Це і є таємниця Силайми. Він дав слово - відкрити її тільки тому, хто зробить теперішній подвиг. Більше нічого я тобі сказати не можу. Прагнеш - шукай Силайму, не прагнеш - вертайся додому.
- Я знайду Силайму, усе довідаюся про його дружину й вивідаю його таємницю! - викликнув джигіт і відразу попрощався з господаркою вежі.
Вийшов він до свого коня, підхопився у сідло, вибрався на берег і пустився у шлях. чи Довго він їхав, коротко чи - наздогнав незнайомого вершника.
- Салам алейкум, добра людина!
- Ва-алейкум салам! - відповів вершник.
- Куди шлях тримаєш?
- До себе додому вертаюся. А ти куди їдеш?-запитав незнайомець.
- А я щастя своє шукаю.
Поїхали вони поруч. Джигіт подумав-подумав і говорить:
- Я прагну подружитися з тобою.
- Спершу випробуємо силу коней, потім самі поміряємося силами, а там подивимося, чи можеш ти бути другом моїм, - відповів незнайомець. Пустили вони коней навскач - кінь джигіта вирвався вперед. Потім
Спішилися й сталі мірятися силами. Джигіт приловчився й поклав незнайомця на лопатки. Незнайомець сказав:
- Тепер я бачу, що ти можеш бути моїм другом. Дотепер жоден джигіт мене ще не перемагав.
Сіли вони на коней і поїхали далі. Їдуть джигіти й розповідають один одному різні історії. Ось побачили на пагорку великий кам'яний будинок. Коли проїжджали повз, з будинку вибігла дівчинка й сказала:
- Не шумите у цього будинку: якщо прокинеться Берзи Каза, не зносити вам голови.
- А хто такий цей Берзи Каза, що всі його боятися повинні? - голосно запитав джигіт.
- Тихіше! - злякався його супутник.- Берзи Каза - страшний волчище. На всьому білому віті немає нікого небезпечніше його. Не страшу я ніяких чудовиськ, а ось з ним зустрічатися не вирішуюся. Я за свого коня боюся: він змалку вовків лякається.
Але Берзи Каза вже прокинувся. З будинку почулося його грізне ричання.
- Я прийму з ним бій, мій кінь не з полохливих. А ти від'їдь подалі, спустися у лощину й почекай мене!-крикнув джигіт своєму новому другові. Ледь супутник його від'їхав, з будинку здався страшний волчище Берзи Каза. Був він кошлатий, величезного росту, з величезними іклами. Джигіт не злякався. Кінь його теж стояв як ні у чому не бувало.
-Давай боротися! - крикнув Берзи Каза.
- Давай! - змело відповів джигіт і зліз із коня.
Почали вони боротися. Боролися година, боролися боролися три. Нарешті джигіт подужав Берзи Каза й підім'яв його під себе. Не даючи волчищу отямитися, він вихопив свій кинджал і зніс йому голову. А потім підхопився на коня й поїхав у лощину, де друг його чекав.
Направилися вони далі й скоро виявилися у якогось замка. Друг під'їхав до воріт і сказав:
- Ось у цьому замку я й живу. Зроби милість, будь моїм гостем.
Він привів джигіта у кунацьку, посадив, а сам вийшов за частуванням. Джигіт оглядівся й помітив, що у одну із дверей проникає якесь сяйво. Підійшов, відкрив двері й здивувався: на високій постелі лежала красуня. Сяйво виходило від її особи, від її волось. Але ока красуні були закрите. Красуня важко ворочалася й стогнала. Коли хазяїн повернувся, джигіт не витримав і запитав, хто це лежить у сусідній кімнаті.
- Це дружина мого брата. Вона тому-те раптом занедужала й з кожним днем слабшає. Ми із братом не знаємо, чому її вилікувати. У всіх лікарів побували, усі зілля перепробували, а їй усе гірше й гірше. Брат мій знову виїхав шукати ліки, невідомо - привезе чи ні.
Поки не відшукаю для неї ліки, не поїду далі, - розв'язав джигіт. Другові він нічого не став говорити. - Ось повернуся з ліками, тоді й скажу. Нехай він поки залишається тут. чи Мало що трапитися може, буде потрібно допомога, а допомогти буде нікому. Коли його друг вийшов з кімнати джигіт вибіг із замка, підхопився на коня й виїхав у поле.
- Що ти розв'язав? Куди нам слід їхати? - запитав у нього кінь після трьох днів шляху.
- У мого друга є брат, його дружина прекрасніше променів сонця. Але вона раптом занедужала й лежить при смерті у замку. Я прагну допомогти їй вилікуватися. Поки я не знайду для неї ліки, не заспокоюся -. відповів юнак.
- Ліки перебуває далеко звідси, за двома високими горами, які коштують так близько одна до іншої, що й мураха не проповзе між ними. Час від часу гори розходяться, але це триває всього одна мить. Коли вони розходяться, між ними може проскочити вершник. Гори відразу із громом і гуркотом сходяться. Усе, що попадає між гір, звертається у пил. Коли під'їдемо впритул, ти крикни, начебто кричать п'ятнадцять людей, і вдар мене батогом, начебто вдарили вісімнадцять людей. Я кинуся вперед, і ми проскочимо між горами, - порадив кінь.
- Добре, я зроблю всі, як ти сказав, тільки поїдь швидше, щоб нам скоріше повернутися, - відповів джигіт.
Кінь помчався вперед. Та ось спереду здалися гори. Джигіт під'їхав ближче й побачив: дві гори коштують так близько, що навіть мурасі між ними не проповзти. Зліз джигіт з коня, підібрав звалене сухе дерево, підійшов до двом горам і, коли вони розійшлися, сунув дерево між ними. Гори зрушилися з гуркотом і громом і роздавили дерево у порошок. Правду сказав мені кінь, небезпечне це місце, - подумав джигіт. Але роздумувати н став і підхопився на коня. Напружилося, немов сало кам'яним, усі його тіло, гулко забилосьсердце. Джигіт крикнув, начебто крикнуло п'ятнадцять людей відразу, - гори розійшлися, він хльоснув коня начебто його хльоснуло вісімнадцять людей, і кинувся у щілину. Гори зімкнулися з гуркотом і громом, але сміливий вершник встигнув проскочити. Поїхав джигіт по рівнині. Їхав-Їхав і помітив удалині величезного лев. Лев голосно ричав і катався по землі.
- Цей лев занозил собі ногу гострим осколком каменю, - сказав кінь, - тому він так метається. Ти вирий яму, і ми укриємося у ній. А потім почни дражнити лева. Лев кинеться до нас, перестрибне через яму, і гострий камінь, що засів у його лапі, випаде. Лев заспокоїться, стане смирним і допоможе добути ліки, які ми шукаємо.
Джигіт послухався доброї ради. Швидко вирив яму, укрився у ній з конем і прийнявся дражнити лев. Лев кинувся на лемент і перестрибнув через яму. Гострий камінь вилетів, біль у лапі пройшла. Лев ліг на траву й досить загурчав. Коли джигіт вибрався з ями, лев проговорив людським голосом:
- Це ти мене від борошн позбавив? Тепер я твій друг. Скажи мені, що привело тебе у ці краї. Сюди мало хто може добратися, а той, хто
Добирається, не може назад повернутися.
- Я шукаю засіб, щоб вилікувати однієї людини, - відповів джигіт і повідав леву, хто він і звідки.
- Іди за мною, - коротко промовив лев. Ішли-Ішли й нарешті дійшли до глибокої печери.
- Почекай мене тут, - сказав лев, а сам зник у печері. Вийшов звідти із глечиком молока й віддав його юнакові з такими словами:
- Якщо тричі побризкати цим молоком хворої людини, він відразу стане здоровішим.
Джигіт подякував леву й відправився у дорогу назад.
Їхав-Їхав і знову виявився у двох гір. Під'їхав до них впритул, крикнув, начебто крикнуло п'ятнадцять людей, хльоснув коня, начебто хльоснуло вісімнадцять людей. Гори розійшлися на мить, і кінь кинувся у щілину. Гори зрушилися з гуркотом, але сміливий вершник уже проскочив.
Чи Довго їхав, чи коротко, нарешті прибув джигіт до свого друга. Зайшли вони у кімнату, де лежала красуня, і тричі побризкали її молоком. Вона відразу встала з постелі, начебто ніколи й не боліла. Друг джигіта побіг за братом своїм. А красуня глянула на джигіта й сказала:
- Коли мій чоловік побачить мене здоровішої, він сабоно обрадується й запитає, що тобі подарувати. Ти відповідай: Подаруй мені геть ту шаблю з відламаним кінцем і геть ту сіру шкапу, що пасеться на лузі; більше мені нічого не потрібно. Шабля ця не проста: хто володіє нею, того ніхто не переможе у двобої. А у коня тільки вид непоказний. Швидше його на світі немає іншого коня.
Джигіт вислухав її й подумав: Видне, знайшов я того коня, про який мені старий воїн говорив, коли віддавав свого скакуна.
Та ось приїхав чоловік, побачив, що дружина його видужала, зрадів й викликнув, звертаючись до молодого джигіта:
- За те, що ти для мене зробив, проси у мене що прагнеш!
- Подаруй мені шаблю з відламаним кінцем і сіру шкапу, що у замка пасеться, - попросив юнак, - більше мені нічого не треба.
- Навіщо тобі поламана шабля й старий кінь?-здивувався хазяїн замка.-Побрав би що-небудь ліпше.
Але джигіт стояв на своєму. Хазяїн віддав йому шаблю й стару шкапу. Поки хазяїн замка говорив з ним, джигіт здивовано поглядав на його особу: у хазяїна не було кінчика носа. Уже не це чи Силайма, якого я повинен знайти? - подумав він. Потім набрався рішучості й запитав:
- Скажи мені, будь ласка, не чи кличуть тебе Силаймой?
- Так, я Силайма, прозваний Безносим, а навіщо тобі це знати?
- Красуня, яка живе у вежі посередині озера, дала слово стати
Моєю дружиною, якщо я довідаюся таємницю людини по імені Силайма. Скажи мені, який я повинен подвиг зробити, щоб ти розкрив мені свою таємницю?
- А хіба ти не зробив подвигу, роздобувши ліки для моєї дружини? Слухай, що із мною приключилося.
У одній високій вежі, яка стояла у середині моря, жили-минулого дві сестри. Я посватався до старшої з них ( її-те й вилікував ти). Вона відповіла, що вийде за мене, якщо я прижену табун коней семиголового гірського змія разом з тигроподобним жеребцем. Я побрав із собою вісім товаришів і поїхав за цим табуном. Ми погнали табун, коли семиголовий змій спав. Але скоро він прокинувся, довідався, що ми погнали його коней, і кинувся навздогін. Ледь ми вибралися з гір і виїхали на рівнину, позаду піднявся шум і гул. Це змій мчався за нами слідом. Він відламав верхівку гори й кинув її у нас. Кам'яною брилою він убив вісьмох моїх товаришів. Я їхав спереду на тигроподобном
Жеребці, і камінь мене не дістав. Але маленький осколок каменю зрізав мені кінчик носа. З тих пір мене й прозвали Безносим Силаймой. Ось тобі моя таємниця.
Джигіт вислухав оповідання Силайми й заквапився у дорогу. Попрощався він із Силаймой, з його дружиною-красунею, з його братом, іншому своїм побрав чарівну шаблю й пішов до своїх коней: до того, на якому приїхав, і до того, якого Силайма йому подарував.
Спочатку відпустив коня, якого йому у рідного аулу старий воїн подарував:
- Поїдь, відшукай першого свого хазяїна, уклін йому від мене передай і живи при ньому.
- Вибачай, молодий джигіт-сказав кінь людським голосом і поскакав. Потім джигіт осідлав сіру шкапу, а коли сіл на неї, вона труснула гривою, мотнула головою й обернулася струнким сірим скакуном.
- Куди везти тебе, хоробрий джигіт? - запитав скакун людським голосом.
- Вези мене до великого озера, де у вежі під золотим дахом моя наречена живе.
Сірий кінь рвонувся вперед. Він більше летів по повітрю, чому по землі, і до вечора виявився у озера.
- чи Відшукав ти людину по імені Силайма, довідався, як поживає його дружина, і вивідав чи його таємницю? - запитала дівчина-красуня, коли побачила джигіта.
- Та Силайму я знайшов, і дружину його бачив, і його таємницю вивідав. Зараз розповім тобі всі, як було, - відповів джигіт.
Розповів він їй про свої пригоди: як він подружився із братом
Силайми, як переміг страшного вовка Берзи Каза, як добув чудесне молоко,
Вилікував красуню дружину Силайми. Повідав і таємницю Силайми.
- Ти знайшов Силайму й довідався його таємницю. Ти добув чудесне молоко й урятував життя красуні, яка доводиться мені рідною сестрою, - викликнула дівчина, - я згодна стати твоєю дружиною!
Юнак одружився на ній, і вони стали жити-поживати Якщо на їхню землю налітали вороги, молодий джигіт діставав свою чарівну шаблю, сідав на чудесного коня, виїжджав назустріч ворогам і обертав їх у втечу. Та пішла з аулу у аул поголоска про доброго непереможного богатиря і його красуні дружині.