Жив-Був цар. Були у нього три сини. Та був у нього сад. Які тільки дерева й квіти не росли у тому саду!
Але трапилася з тим садом лихо. Ледь на деревах почали дозрівати плоди, а галявини замайоріли квітами, звідки не візьмися прискакали коні Индри. Дерева поламали, траву пом'яли, квіти повитоптали. Розгнівався цар, наказав своїм стражникам, око не стуляючи, сад сторожити. Але як не стерегли вони сад, скільки не берегли, уберегти так і не змогли. Знову примчалися коні, усе поламали, повитоптали. Тоді відправилися у усі кінці царські гінці. Вони били у барабан і кричали:
- Агов, люди добрі, народ чесної, хто з вас злих коней-дияволів піймає, тому цар усе царство своє віддасть!
Почули царевичі царський указ і стривожилися. Поміркували-Порядили вони меж собою й вирішили на тому: "Будемо самі сад сторожити, самі тих коней-лиходіїв ловити! Хто інший коней изловит - не минути лиха нам! Втратимо ми разом з батьком усе царство! Стане чужою людей царем, а нас звідси прожене".
Та прийнялися вони по черзі сад сторожити. Першим вийшов на варту старший брат. Побрав у руки меч і щит, ніч безперервно по садові ходив. Над ранок утомився, присів відпочити, отут сон його й здолав.
Ну, а злодії так розбійники своя справу знають, темними ночами очей не стуляють. Негайно примчалися баскі коні, усі навколо обламали, повитоптали й вихром умчалися; царевич і очей відкрити не встигнув. Дивиться - поламаний, пом'ятий увесь сад. Упало у нього серце. "Пропав я, нещасний, втратився свого царства!" - думає.
На другу ніч вийшов сад сторожити середній брат. Усю ніч він не спав, бродив по садові, на світанку присів відпочити, та й заснув. Та знову у ту ж мить примчалися злі коні, усе поламали, повитоптали й умчалися. Прокинувся середній брат, глянув на сад, серце завмерло. "Ой, лихо, втратив я царство! Не міг коней підкараулити. На молодшого брата чи можна понадіятися!" - так подумав він.
На третю ніч молодший брат виходив на варту. "Треба щось придумати. Видне, не у силах і я всю ніч пабонувати. Але ж якщо засну хоч на мить, пропущу коней-розбійників". Та придумав молодший брат одну хитрість. Розрізав мізинець, посипав ранку сіллю з перцем і став ходити, сад сторожити. У мізинці защемило, уся рука занила - до чи сну йому тепер! Ліг він у траву, причаївся. Мучиться, але лежить претихо. Коні-Розбійники подумали, що й цього разу сторож заснув, і поскакали у сад. Але царевич був напоготові. Підхопився,
Схопив ватажка коней-розбійників, поплутав йому ноги. А табун помчався по садові й поскакав. Заблагав кінь, на коліна впав перед царевичем. Уже як він йому не лестив, як не просив - не відпускав той коня-ватажка на волю.
__ Твоя побрала, царевич, чого прагнеш проси, виконаю
Будь-яке твоє бажання, - вимовив кінь.
__ Нічого не потрібне мені, - відповідає йому царевич.-
Аби тільки сад зацвів на радість батькові й ніхто щоб його не ламав, не топтав.
- Так і буде, - відповідає кінь. - Але прагну я до того ж виявити тобі одну послугу.
Вирвав отут кінь-розбійник із гриви жмут різнобарвних волось, простягнув царевичеві й говорить:
- Дарую тобі моє чарівне волосся. Простягнеш його до променів сонця - з'явиться могутній кінь у багатій збруї й з убранням пишним для вершника. Якого кольору волось вибереш, такого кольору кінь, і збруя, і одяг будуть. Кінь той не простій - чарівний. У важкій справі тобі допоможе. Ну, чи задоволений ти таким подарунком? Відпусти ж тепер мене на волю!
Відпустив царевич коня, оглянувся - що за чудо! Бачить, сад колом
Цвіте пущі колишнього, трави піднімаються, дерева й галузей розпрямляються,
Плоди солодким соком наливаються. Гнеться гронами до землі прозорий
Виноград, крізь яскраву зелень червоніють гранати, вітерець розносить ніжний захід манго, і витає навколо аромат квітів, що розпускаються. Правду сказав царевичеві кінь, не обдурив! Отут і біль у пальці пройшла, повалився царевич у траву й заснув міцним сном.
Настав ранок. Прокинувся царевич і відразу згадав про "волосяне чудо". Витяглося біле волосся, простягнув до променів сонця: раптом звідки не візьмися опинився перед ним білий кінь у білій збруї, а поруч одяг білий лежить. Одягся царевич у біле вбрання, підхопився на білого коня у білій збруї й поскакав до палацу. Розповів він батькові й братам про усе, що з ним приключилося. Побачив цар - сад цвіте краще колишнього; дуже зрадів. Брати ж царевичі, навпаки, сабоно засмутилися. Розсердилися вони на молодшого брата за те, що розумніше їх виявився, стали йому заздрити: " Як це можна, щоб царством правил молодший брат - Дурень, а ми були б У нього па побігеньках! Небачено, нечувано! Уже краще піти по доброму з будинку, поки не пізно: а то як
Стане наш Дурень царем, буде нами помикать так потішатися!" Молодший царевич побачив, що брати йдуть, і сабоно засмутився.
- Куди йдете, брати дорогі, навіщо мене залишаєте? Невмочь мені одному без вас у палаці жити так царювати. Не повернетеся - піду і я за вами у дорогу-дорогу.
- Тебе отут не вистачало! Або мало тобі ще почестей? Став царем, ну й царюй! А нам у цім місті соромно людям на очі показуватися. Сказали так брати й пішли з палацу. Молодший же брат за ними слідом пішов. Ось ідуть вони по дорозі, старший і середній брати спереду, а молодший позаду.
"Фу ти пропасти, увязався за нами цей Дурень, нізащо тепер не відв'яжеться", - думають брати.
- Навіщо за нами плетешся, ступай назад, цар превеликий, народ-те тебе мабуть чекає не дочекається. Чого потрібне тобі від нас бідних так злиденних?
- Лайте, смійтеся, братики рідні, однаково вас не кину, нізащо один у палац не повернуся!
- Ну, уже якщо ти твердо розв'язав з нами залишитися, то послухай-но, що ми тобі скажемо. Вернемося ми у рідну домівку лише при одному умові: будеш ти беззаперечно нас слухатися, робити так, як ми тобі накажемо!
- Згодний, згодний, - відповідає їм молодший царевич.
Повернулися негайно усе у палац. Та ось що надумали старший і середній брати. Побрали вони копійчану черепашку, каурі, просмикнули на нитку й повісили братикові на шию.
- Відтепер ти будеш нашим покірним слугою, - оголосили вони. - Чашки-Плошки мити, чани-нострулі чистити, підлога підмітати, воду підносити, обід готовити, хороми прибирати, одяг нашу чистити-стирати так ноги нам розтирати й ще багато чого іншого, що побажаємо - усі повинен виконати з ретельністю.
Став молодший брат їм слугувати-прислужувати. Слугою він був старанним, усім серцем був радий догодити рідним братам. А брати тільки того й чекали: прийнялися гуляти, розважатися, життям насолоджуватися так над молодшим братиком потішатися. Назвали вони його копійчаним слугою - начебто гріш йому ціна, за черепашку-ноурі начебто його купили. Куди не підуть брати, копійчаного слугу, немов на повідці, за собою тягнуть.
Одного разу здумали вони відправитися на полювання. Гуляли, гралися, полювали й забрели у одне мальовниче містечко. Розв'язали там відпочити й наказали копійчаному слузі розбити для них намет. Неподалік від того місця стояв
Палац однієї царівни. Повеліла та царівна своїм глашатаям бити у барабан і оголосити всюди, що збирається вона заміж вийти. А у наречені побере того, хто зміг би стрибнути на коні до самого даху палацу й потрапити на лету у неї м'ячем.
Приїжджали різні царі й царевичі з місць і країн далеких і близьких, стрибали на своїх конях-стрибунах усякої масті, різної породи. Але жоден кінь не зміг доплигнути до балкона, на якому стояла царівна.
- Ану ж бо, дай і ми силу-спритність померяем, - розв'язали старші брати. Поскакали вони до палацу, прийнялися коней стібати, навколо стін палацових носитися. Високо стрибають їхні коні лихі. Так куди там, хіба до царівни доплигнеш?
- Тепер дайте-но, братики, я спробую, - говорить молодший брат.
- Так ти що, слуга копійчаний, з розуму з’їхав з глузду? Задумав на царівні одружитися! Де тобі стрибати - сісти-те на коня доладно не вмієш! Не намагайся, людей не сміши, - разом стали відговорювати його брати.- Не лізь не у свою справу, слуга копійчаний, сиди так помовчуй!
Змовчав царевич. Поїхали брати на полювання, залишили копійчаного слугу стерегти їхнє майно, покарали, щоб усе прибрав так забрав, так хазяїв своїх чекав. А молодий-гаий-те брат побрав зелене волосся, простягнув його до сонця. Умить став перед ним зелений кінь із зеленою збруєю, і одяг, теж зелена, поруч виявилася. Одягся царевич у зелене вбрання, підхопився на зеленого коня й над самим дахом палацу вихром пронісся, на лету кинув м'яч, прямо у голову царівні догодив і зник у блакитному небі. Як тільки м'яч торкнувся царівни, скинула вона ока, дивиться - чисте небо навколо, а того, хто м'яч кинув, і сліду нема. Повеліла вона тоді оголосити, що вийде заміж за того, хто зможе на коні так злітати й м'ячем у неї так попадати не один раз і не двічі, а підряд щодня весь тиждень. Царівні хотілося у що б те настало довідатися, хто ж був той молодець-невидимка, лихий наїзник. На інший день простягнув царевич до променів сонця червоне волосся, на третій - жовтий, на четвертий день - блакитний, а на п'ятий день - чорний, на шостий же день - коричневий. Під колір волосся кінь був, під колір коня - збруя, під колір збруї - одяг. Надягав царевич убрання, на коня сідав, над палацом стрілою проносився, м'ячем у голову царівні попадав і у небі синьому зникав, ніким не замічений. Та туди, і сюди вертить головою царівна, нікого не бачить - ні вершника, пі коня. Що за диво! Та повеліла вона оголосити, що відрубає голову тому, хто ще хоч раз насмілиться злетіти до палацового даху й потрапити у неї м'ячем. Але копійчаний слуга був не з полохливих. Простягнув він до сонця біле волосся, надягло біле вбрання, підхопився на білого коня, зметнувся вгору й пронісся над самим дахом палацу. Глянув, коштує царівна на своєму балконі, те туди, те сюди поглядає. Націлився у неї м'ячем, хлоп - і потрапив прямо у голову! Але отут він навмисно притримав коня. Завис кінь-літун прямо над балконом, побачила його царівна, змахнула мечем. Царевич нагнувся й підставив під удар меча голову. Але ледь тільки лезо меча торкнулося його голови, він хльоснув коня й зник. Сковзнув меч по волоссях і зі свистом розсікло повітря.
Так царівні вдалося лише наполовину виконати своє слово: не змогла вона вбити відважного стрибуна-наїзника, лише поранила. Та послала вона у різні сторони своїх людей розшукати тієї людину й негайно привести його у палац. Хто тільки на шляху попадався, у усіх не перебираючи стаскивали чалму, тюрбан або шапку, знімали картуз, дивилися, мацали, чи їсти рана, поріз або навіть подряпина. Усе місто обшукали, але людину такого з раною на голові не знайшли. Уже ні із чим верталися вони у палац, як по дорозі зустрівся їм
Жалюгідний жебрак, у смердючому бруді, у лахмітті, обліплених мухами. Зірвали вони у нього з голови рвану ганчірку, і бачать свіжий поріз. Не вірять слуги своїм очам, не знають,,що робити. "Можливо ль таке? Що скаже царівна, як побачить, що за нареченого ми їй розшукали? Не впаде чи її гнів на наші голови?" - так міркували між собою царські стражники. Залишили вони жебрака на дорозі, пройшли у палац і потихеньку повідомили царя про свою знахідку:
- Усе місто ми обшукали, колом обрискали, про великий цар, жодної людини не пропустили - немає серед них того, хто був поранений мечем царівни. У всіх
Голови як голови: гладкі й із шишками, волосаті й плішиві, круглі й довгі, криві й сплющені, самих різних видів і розмірів, але ні у кого не бачили ми голови з ножовою раною або навіть із порізом. Правда, під кінець попався нам один брудний бурлака - жебрак, на голові у нього виявилася рана, неначебто поріз від меча. Так невже цей огидний жебрак може стати нареченим вашої дочки?
- А ну, жваво, біжіть, схопите його, тягнете сюди! - викликнув цар.-Нехай царівна поплатиться за свою впертість! Уже яких ми їй наречених не сватали, усі їй не те, всяк для неї не пари!
Люди поклонилися й відправилися виконувати наказ.
Копійчаний слуга дуже любив своїх братів. Він знав, що якщо одружиться на царівні, то брати вмруть від заздрості. Тому він і одягся у лахміття, а тіло обмазав брудом, змішаної з медом, так, щоб на нього навіть дивитися було противне. "У такому виді я не викличу ні у кого підозр, а якщо Усе-таки мене виявлять і приведуть до царівни, то вона, як побачить мене, відразу відречеться від своїх слів". Так думав царевич. Ну, а цар розв'язав по-своєму. Він наказав привести у палац підозрілого перехожого, незважаючи на те, що той брудний і злиденний. Підвели копійчаного слугу до царя, зірвали з нього брудну чалму; як тільки глянув цар на його голову, негайно переконався, що поранений він мечем його дочки. Отут цар розладнався. "Ось лихо, - думає, - дарма я розгнівався на дочку й велів привести сюди цього бурлаку! Адже насправді цей паршивий жебрак - той самий лихий наїзник!" Робити нема чого, довелося цареві видати свою дочку за копійчаного слугу. Зіграли весілля. Наказав цар вибудувати подалі від стін свого міста маленький домишко й оселив там молоду пару. Ось і стали разом жити злиденний бурлака й царська дочка. Під час весілля слуга копійчаний прикинувся німим, і цар ще більше розладнався. Покликав свою дочку й говорить їй:
- Не ганьби ти моє ім'я й честь, щоб ноги твого чоловіка у моєму будинку не було!
Та повелів цар носити щодня у ту хатину по одній мірці вівса молодим на їжу.
Прийшли вони у нову свою обитель, і попросила царівна свого чоловіка помитися й одяг перемінити. Побачила вона його чистого, у ошатному одязі й уразилася його
Красі. " Чудо-Перли сховані був серед сміття й аи!" - промурмотала вона. Слуга ж копійчаний-дешевий лише посміхнувся у відповідь, але таємниці своєї не розкрив. У царівни було ні багато ні мало - сім братів. Щодня виїжджали вони на полювання. Захотілося якось і слузі копійчаному пополювати.
- Твій батько - всесабоний цар, - пристав він якось до дружини, - невже ж
Ти не можеш роздобути для мене рушниця й коня? Чим я гірше твоїх братів, не грішно й мені пополювати!
Царівна пам'ятала гнівні слова батька, вуж дуже не хотілося їй показуватися у палаці, але ще більше вона не прагла засмучувати свого чоловіка.
З'явилася вона до царя й говорить:
- Подружжя мій прагне піти на полювання, извольте дати йому рушниця й коня.
- Твій чоловік, видне, зовсім знахабнів! - закричав на неї цар.- Ні совісті у нього, ні сорому! Сам бурлака, жебрак, а теж мені - у мисливці лізе! Із царськими синами прагне силою помірятися!
Царівна мовчала, око підняти не смілива на розгніваного батька. Гнів пануючи небагато поутих, і він, посміхаючись, наказав видати дочки зі своєї стайні осла й зі своєї збройової ламана рушниця.
- Гідні мисливця й кінь, і зброя, ось вуж поохотится наїзник-стрибун, звіра попугает, - підтакували цареві придворні. Вийшла царівна, вилучивши голову, з палацу, рушничка несе, осла зубожілого на вуздечку веде. А повз важливо прогарцевали на пещених ставних конях семеро братів-молодців. На полювання їдуть на царську. Побрав копійчаний слуга ламана рушниця, сіл на осла й поспішив за царевичами. А ті навмисно повільно їдуть, красуються так назад поглядають, посміюються. А слуга копійчаний прийнявся кривлятися, начебто блазень, синків царьових потішати. Мол, дивитеся на мене, який я Дурень-простак, слуга копійчаний, дешевий! Тримає він рушничка задом наперед, на ослу сидить особою до хвоста. Царевичі щосили регочуть, над слугою копійчаним потішаються.
- Про-Хо-Хо! Бійся, звір! Біжи, життя свою бережи! Їде по лісу цар мисливців! Звір лісовий, рятуйся, на очі не попадайся! Свистять, улюлюкають царевичі, від сміху трясуться, захлинаються. Натішилися, насміялися царевичі вдосталь
І поскакали у ліс. Залишився слуга копійчаний один. Проїхав він небагато, відпустив осла, вийняло чарівне волосся зелене, простягнув його до сонця. З'явився до нього зелений кінь. Коштує, гривою могутньої трясе, про землю копитом б'є, смарагдовою збруєю гримить. А поруч одяг зелений лежить, а на додачу рушниця й снаряженье мисливське. Переодягся слуга у зелене вбрання, підхопився на коня й помчався доганяти царевичів.
Меж тем царевичам-братам удалося знайти слід звіра. Понеслися вони, погнали звіра. Так куди там! Пішов від них звір у непрохідну хащу, тільки коней даремно исхлестали! Цілий день вистежували вони видобуток, і крізь зарості пробиралися, і повзли, підкрадалися, і стріляли, пороху не жалували, - усе даремно! Та ось настав вечір. Довелося царевичам назад повертати. А у слуги копійчаного був багатий видобуток. Підстрелив він оленя, і леопарда, і кабана, і тигра, і навіть лева. Залишив увесь видобуток у лісі. Тільки відрізав у оленя рога, у леопарда шкіри жмут, у тигра хвіст, пазур у лева так ікло у кабана, зав'язав усе у вузол і відправився до себе додому. Вертаються у свій палац і семеро братів-царевичів, зляться, досадують, один одного лають.
- Олень, ай олень! - раптом рознеслося по лісу.
- Леопард! - почулося поруч.
- Кабан, кабан попався! - кричали з іншої сторони.
- Тигр, дивитеся, тигр! - лунали лементи із глибини хащі.
- Лев, лев! Бачу лева! Підстрелив лева! Убив лева! - почулося відразу із трьох сторін.
Це кричали брати: вони натрапили на вбитих звірів, яких залишив у лісі копійчаний слуга. Накинулися брати на видобуток, усю порасхватали. Поскакали додому й гордо голови підняли, сіяють від радості. Прийшли у палац і показали цареві свої мисливські трофеї. Зрадів цар, запишався своїми синами, хвалить їх не, нахвалиться. А слуга копійчаний тим часом не поспішаючи доїхав до будинку й говорить дружині:
" Повезло твоїм братам на полюванні. З величезним видобутком повернулися. Їм удача, а мені невдача. Сходь, попроси У них хоч шматочок. Дуже вже мясца від їхнього видобутку покуштувати хочеться.
Та знову пішла царівна у палац. Стала просити у дружин братів-царевичів:
- Отрежьте й для нас хоч по маленькому шматочкові від вашого святкового обіду, виявіть милість, сестриці!
- Бач чого захотіла, дружина нищего! Та не соромно тобі жебрати! Іди до себе, їж-но краще свій обід, а у чужий ніс не сунь! Скажи-но, що тобі твій Дурень з лісу приніс, який у нього видобуток? На ослу адже поїхав полювати! - одна за іншою уражали дружини царевичів, але царівна стояла мовчачи й не йшла.- Так чи підеш ти, нарешті, жебрак, не бачиш, скільки у нас справ! чи Жарт, такий видобуток, стільки м'яса напарити-насмажити! - хором закричали на неї невістки.
Заплакала царівна, повернулася й пішла.
- Нізащо у житті до них ходити не буду, себе ганьбити. Щоб я хоч раз у них що-небудь попросила! - сказала вона, повернувши, чоловікові. Одного разу слуга копійчаний і царівна пішли у ліс погуляти. Бачать - коштує порожня хатина. Зайшли вони у будинок, розв'язали відпочити. Царівна прийнялася готовити обід. Поблизу ж у тому лісі полювали сім братів. Переслідуючи звіра, вони знесилилися. Змучені утомою, що знемагають від спраги. пробиралася брати на змилених конях крізь лісову хащу, як раптом бачать, у'ється димок. Помітили на галявинці хатину й кинулися туди. Ах, скоріше б води напитися, уже дуже мучить їхня спрага. У дверей зустрічає їхній слуга копійчаний.
- Води, скоріше води! - прокричали йому ще бачили царевич.
- Заходите, гості дорогі, відпочиньте з дороги.
- Ні, ні, ми просимо лише водиці подати, ох як пити хочеться, умираємо від спраги!
- Що ви, ушановані! Не годиться пустою водицею пригощати. Ви неодмінно повинні пообідати. Входите, розташовуйтеся зручніше; скоро й обід поспіє, почекайте небагато.
Робити нема чого, увійшли брати у хатину, розсілися навколо на циновки, сталі чекати обіду. Незабаром увійшов хазяїн з їжею, з'їли вони пригощання, хоча й шматок у горлі застрявав - так їх мучила спрага. Від гострих приправ їм ще більше пити захотілося. Вийшов отут хазяїн - слуга копійчаний, приніс величезний глечик і поставив перед братами.
- Припас я для подорожан, мучимих спрагою, повний глечик із крижаною джерельною водицею. Але дам вам напитися лише з одним умовою. Кожному з вас я поставлю на голові
Клеймо, а потім пийте скільки прагнете. Умираючим від спраги братам довелося погодитися. Копійчаний слуга загострив на жаровні монетку й затаврував нею голови всім сімом братам. Та пили вони холодну, ароматну воду, забувши про усе. Потім царевичі, ледве відірвавшись від глечика з водою, відправилися у палац. Слуга ж копійчаний із дружиною повернулися у свою халупу. День проходить, інший і ось є слуга копійчаний до царя й, шанобливо склавши руки, доповідає:
- Про великий цар! Ваші сини изволили мене, бідної людину, ограбувати. Я дуже розсердився й грубо обійшовся з ними. Вибачте мене за цю зухвалість.
Цар оторопів і довго не міг зрозуміти, про що це йому тлумачить слуга копійчаний.
- Що таке? Ограбували? Хто кого? Мої сини ограбували тебе?! Як це - грубо обійшовся? Що ти зробив із царевичами, негодник! Говори, негідник, яку зухвалість ти зробив? Так як ти посміла, мерзенна людина, переді мною, царем, таке слово виговорити - ограбували! Так де це бачене, де це чуване, щоб
Царевичі ограбували жебрака! - викликнув цар.
- Стало бути, бачене - спокійно відповідав копійчаний слуга, - коли ваші сини викрали мій видобуток, м'ясо вбитих мною звірів, і у на-нованье за це я поставив на їхніх голів клейма.
- Ой, вистачайте його", він з розуму з’їхав з глузду! - прокричав не своїм голосом
Цар. - Брудний смерд! Та як тільки у нього язик повертається говорити мені такі слова! - усе не вгамовував цар, що розлютив. Тоді слуга копійчаний, ні слова не говорячи, розгорнув той самий вузлик, у якому були оленя ріг, леопарда шкіри жмут, хвіст тигрячий, пазур левиний так ікло кабаняче. Підніс усе це до самих очей пануючи. Відхитнувся цар. Нікуди не міг подіятися від доказів, зрозумів, що правду сказав йому копійчаний слуга! Робити нема чого, довелося
Рятувати свою честь і так і едак лаяти царевичів. Слуга ж дешевий-копійчаний звернувся до царя ще з такими словами: Славетний цар-государ! Извольте самі переконатися, що на кару за злодійство я затаврував їх.
- Затаврував?! - цар поспішно зірвав зі своїх синів пишні тюрбани й бачить: на голові у кожного з
Їх випалене клеймо - копійчана монетка! Дуже
Зробилося гірко й соромно цареві. А слуга копійчаний почав отут розповідати всю історію про себе, від початку до кінця, усе, що з ним приключилося. Як довідався цар, що перед ним коштує не бездомний жебрак, а справжній царевич, разом піднісся духом. Став просити у царевича прощення й з радощів подарував йому полцарства. Слуга ж копійчаний попрощався з усіма, побрав свою дружину й відправився у рідну домівку - у батьківський палац. Розповів батькові всі як було. Пребагато задоволений був цар своїм молодшим сином - так задоволений, що усе царство йому подарував.