Жив у одному аулі горець, і був у нього син. Одного разу ранком батько виніс на вулицю зерно просушити. Синові він велів стежити, щоб птаха зерно не склювали, а сам пішов по справах. Опівдні вертається батько й бачить: син сидить на своєму місці й дрімає. Те зерно, яке лежало поруч із ним, так і лежить, а то, що подалі, - поклевали птаха.
Розсердився батько й окликнув сина. Хлопчик здригнувся й повернувся до батька.
- Що ж ти за зерном не встежив? - запитує батько. А син здивовано відповідає:
- Не міг я за зерном устежити, адже довелося мені за дочкою падчаха сходити.
- За якою ще дочкою? Я тебе нікуди не посилав! - здивувався батько.
- Ти-Те мене не посилав, так я сам пішов. Розповім тобі усе один по одному. Сіли вони рядком, і прийнявся син розповідати:
- Коли ти пішов, я сидів-сидів, дивлюся - немає ніяких птахів. Відшукав я старий бешмет, повісив його на гілку, щоб він відлякував птахів, а сам розв'язав прилягти й відпочити. Але незабаром я виявився на березі ріки. Занурився я у воду й перетворився раптом із хлопчика у дорослого джигіта. Викупався, вийшов на берег, одягся й тільки зібрався йти - дивлюся, іде до ріки гарна дівчина із глечиком у руці.
Побачила вона мене, підійшла ближче й говорить:
- Перегоди, джигіт, не йди, я дочка князя й прагну порадитися з тобою. Я залишився, і ось що розповіла дівчина: -• Один грізний падчах з незліченними військами підступив до границі наших земель. А нашому князеві, моєму батькові, надіслав він два ножі й наказав угадати, який з них належить простому горцеві, а який - падчаху. Та сказав ще той падчах, що якщо не одержить відповіді, то спустошить усю нашу землю.
1 Падчах - цар, шах.
Зібралися люди з усією округи, думали, думали, але ніхто відповісти падчаху не зміг... Не чи можеш ти, юнак, допомогти нам у лиху? На це я сказав князівської дочки:
- Покладете обоє ножа у вогонь. На ножі простого горця проступить жир, тому що він був у роботі. А ніж падчаха у роботі не був, - скільки не нагрівай його, він залишиться сухим. Передай мою раду батькові, а підеш до ріки знову - захопи із собою коржів. Я зовсім Зголоднів.
Дівчина пішла. Опівдні вертається до ріки, дістає коржа й говорить:
- Ти був прав, говорячи про ножі. Але тепер падчах надіслав батькові двох півнів і велить угадати, який з них старий і який молодий. Ніхто не знає, як відповісти грізному падчаху.
Я порадив дочки князя: два дні не давайте півням є. А на третій день випустите їх і насипте пшениці. Обоє півня кинуться клювати зерно. Отут ви й примічайте: молодий півень буде стояти головою до вітру, а старий повернеться до вітру хвостом.
Дівчина пішла додому. А я сиджу у ріки й чекаю її. Через три дні вона знову вийшла до ріки.
- Я зовсім Зголоднів, чекаючи тебе, - сказав я князівської дочки. А вона пояснює:
- Я прагла побачити, як будуть півні клювати зерно. Ти був прав. Падчах залишився задоволений нашою відповіддю. Але тепер звалилася на нас нове лихо. Грізний падчах надіслав моєму батькові залізний стовп і велів передати: якщо хто-небудь зможе цей стовп підняти однієї рукою, кинути через прірву й потрапити у глечик, він відступить від нашої границі. А. якщо ніхто залізний стовп
Броситьне зможе, падчах розорить наш край. Усі наші джигіти зібралися, але жоден не у силах цей стовп підняти.
- Добре, - говорю я, - я підніму залізний стовп однієї рукою, перекину його через прірву й потраплю у глечик. Тільки спочатку нехай князь накаже заколоти бичка й нагодувати мене. Так йому й передай.
Побігла дівчина додому, а мене попросила почекати, нікуди не йти. Я залишився на березі. Та години не пройшло - прибігає вона назад:
- Сказала я князеві, що знайшла джигіта, який береться залізний стовп однієї рукою підняти, через прірву перекинути й у глечик потрапити, але просить, щоб його спочатку нагодували. Князь наказав своїм слугам, щоб вони закололи бичка, зажарили його й нагодували тебе. Підемо із мною!
Я пішов з нею. Нагодували мене люди князя. Потім мені показали залізний стовп, який надіслав князеві падчах. Я підняв цей стовп однієї рукою, перекинув через прірву й потрапив у глечик. А на тому краї прірви стояв грізний падчах зі своїм військом. Побачив він, які у нашому краї джигіти є, злякався й відступив зі своїм військом від наших границь. А князь зрадів, похвалив мене й говорить:
- У грізного падчаха є красуня дочка. Вона гідна стати нареченою такого джигіта, як ти. Іди до падчаху, попроси його віддати за тебе дочка. А ми тобі справимо весілля, який ніхто ще не бачив.
У той же день я відправився у шлях. Ішов-Ішов і виявився у великої ріки. Дивлюся, на березі людей черпає воду величезним ковшем, завбільшки з бочку, випиває-і кричить, що вмирає від спраги.
- Ось так чудо!-здивувався я.
- Я не чудо, - заперечив незнайомець. - Джигіт, який залізний стовп через прірву перекинув і у глечик потрапив, - ось чудо.
- Це я залізний стовп через прірву перекинув, а тепер за дочкою падчаха йду. Підеш із мною? - сказав я незнайомцеві.
- Піду, - відповідає він, - тільки ківш води із собою захоплю.
Пішли ми далі вдвох. Ішли-Ішли й помітили людину, яка бігла так швидко, що лань від нього піти не могла. Мчиться він поруч із ланню, рукою погладжує її по спині, а над ним сокіл летить. Взута людина у важкі залізні черевики, і до одній нозі мірошницький жернов прив'язаний.
- Ось так чудо! - здивувалися ми обоє.
- Я не чудо. Джигіт, який залізний стовп-однієї рукою підняв, через прірву перекинув і у глечик потрапив, - ось чудо! - крикнув у відповідь незнайомець.
- Це я залізний стовп через прірву перекинув!- кричу йому вслід. - Підеш із нами за дочкою падчаха?
- Піду, - відповів незнайомець, - тільки я й сокола із собою поберу. Пішли ми далі втрьох. Ішли-Ішли й побачили людину: коштує він нерухомо, приклавши вухо до скелі.
Я запитую:
- Що ти робиш?
- Прагну довідатися, у яку сторону уползла змія, яка живе за сьомою горою до сходу.
- Ось так чудо! - здивувалися ми.
- Я не чудо. Джигіт, який залізний стовп однієї рукою підняв, через прірву перекинув і у глечик потрапив, - ось чудо! - мовив незнайомець вответ.
- Це я залізний стовп через прірву перекинув, а тепер за дочкою падчаха йду. Підеш із нами? - запитав я його.
- Піду.
Пішли ми далі вчотирьох. Ішли-Ішли й зустріли ще однієї людини: ходить він по лугу, вистачає однієї рукою відразу по три стоги сіна й переносить ці стоги з одного місця на інше, а поруч із ним бігає вовк.
- Ось так чудо! - здивувалися ми.
- Я не чудо. Джигіт, який залізний стовп однієї рукою підняв, через прірву перекинув і у глечик потрапив, - ось чудо! - вимовив незнайомець.
- Це я залізний стовп через прірву перекинув!- викликнув я й запитав незнайомця: - Підеш із нами за дочкою падчаха?
- Піду, - охоче погодився він. - Тільки я поберу із собою й вовка, він нам придасться.
Пішли ми далі впятером, а з нами ще вовк із соколом. Ішли-Ішли, поки не добралися до палацу падчаха. У воріт нас зустріла варта:
- Куди ви йдете?
Ми відповіли, що прийшли за дочкою падчаха. Варта випустила із клітки бойового півня й говорить:
- Далі й кроку не зробите, якщо нашого півня не здолаєте. Є у вас півень для бою?
- Півня ні, але є сокіл! - викликнув я й випустив сокола. Сокіл налетів на півня, усе пір'я повидергал і заклював його.
Ми поспішили далі. А ледве далі - другі ворота, і близько них знову варта.
- Куди ви йдете?
Ми відповіли, що прийшли за дочкою падчаха. Головний стражник спустив з ланцюга собаку й крикнув:
- Далі й кроку не зробите, якщо у вас немає собаки, щоб з нашої стравити!
- Собаки у нас ні, але є вовк!-викликнув я й випустив вовка. Він налетів на собаку, вцепився їй у зашийок і став тріпати. Собака вирвався й утекла. Варта посторонилася, пропустила нас. Дивимося, а там уже будиночок для нас приготовлений. Слуги збирають на стіл, Несуть із палацової кухні їду.
- Послухай, Чуйне Вухо, про що на кухні говорять, - звернувся я до тій людині, яка слухала, як змія за сьомою горою повзла.
Він відповідає:
- Падчах наказує у нашу їжу підмішати отрути. Коли слуги внесли блюда, ми їм сказали:
- Передайте падчаху, що ми дякуємо йому за частування, але їсти нам не хочеться.
Слуги вийшли, а ми лягли спати. Але тільки ми почали засипати - раптом будиночок наповнився димом. Підхопився я, визирнув з будиночка й бачу: у всіх дверей, у всіх вікон вогонь палає. Отож воно що!-догадалися ми. - Падчах розв'язав нас спалити".
- Ти приніс із собою ківш води, погаси вогонь, - попросив я людину, яка пила величезним ковшем воду у ріки й кричав, що вмирає від спраги. Він перекинув свій ківш, і вогонь відразу згас.
Ми знову лягли. Але й цього разу заснути не вдалося. Із усіх вікон потоками заюшила на нас вода. Ми відразу догадалися: "Тепер нас утопити прагнуть".
- Перенеси наш будиночок на сухе місце, - попросив я людину, яка переносила на лузі стогу сіна з одного місця на інше.
Він вискочив, підхопив будинок і переніс на пагорок.
Ранком є слуга падчаха:
- Падчах сказав, що віддасть тобі дочка, якщо хто-небудь із вас обжене чаклунку, яка живе при палаці.
Привели чаклунку. Поруч із нею стала людей,. який лань на одній нозі обганяв. Зняв він свій залізні черевики й відв'язав жернов. Слуга падчаха подав знак - кинулися скороход із чаклункою бігти й відразу зникли.
- Прислухайся, Чуйне Вухо, що там робиться, - попросив я іншого свого товариша - того самого, який міг почути шерех змії за сьомою горою.
Він приклав вухо до землі й відповідає:
- Відьма поспішає назад, а товариш наш лежить за сьомою горою. Видне, відьма приспала його чимсь.
Я оглянувся по сторонах і помітив у палацу залізний стовп. Схопив я його й запитую:
- Як же розбудити його?
- Треба вдарити у дерево, яке коштує поруч, - скороход відразу й підхопиться.
Я кинув залізний стовп у дерево й розщепив його. Наш друг прокинувся, підхопився й кинувся доганяти чаклунку. Наздогнав він її на третій горі, зіштовхнув у прірву, а сам прибіг до палацу. Падчах визирнув у віконце й крикнув:
- Забирай мою дочку й іди скоріше!
Побрали ми дочка падчаха й повернулися у рідні краю.
- Бачиш, скільки справ у мене було, хіба міг я за птахами встежити? - сказав син, звертаючись до батька.
- Зерно бачу, тебе бачу, а ось дочки падчаха й приятелів чудесних твоїх не мабуть щось. Де ж вони? - запитав батько.
Син оглянувся по сторонах, але теж нікого не побачив. Та отут тільки він проговорив:
- А усе інше, мабуть, мені у сні приснилося.