Жив один юний царевич. Батько у нього вмер, і народ негайно посадив його на престол. Він був дуже молодий, любив полювання й рано почав шукати собі наречену. Як на полювання, так і на пошуки нареченої він ходив переодягненим. Більше всіх йому сподобалася одна дівчина. Послав він свого керуючого-моурава до її батька із проханням видати дівчину за молодого царя. Батьки обрадувалися, але дівчина запитала у моурава:
- А якому ремеслу навчений наречений?
- Так він же цар! - зі сміхом відповів моурав.
- Цар-Це не ремесло, - заперечила дівчина.-Я запитую, що він уміє робити, якою майстерністю володіє.
Знову засміявся моурав і повторив:
- Він уміє керувати царством - ось і всі його ремесло. Цар він! Тоді дівчина сказала твердо:
- Цар - це ніяке не ремесло. Раз він нічого іншого не вміє, я за такого заміж не піду, нехай він навіть на престолі сидить!
Батьки дівчини були поза собою від обурення: як посміла ця дурепа
Відмовити цареві, та ще такому молодому й гарному!
Коли паную доклали про це, він не тільки не образився, але й задумався. Дійсно, що це за чоловік, якщо не володіє ніяким ремеслом. Хто знає, яке ще у житті прийде! Та сказав він своєму моураву:
- Я вважаюся, що ремесло не перешкодить цареві керувати царством.
- Зрозуміло, - відповідав моурав, - чим більше людей знає, тем краще. Та паную, звичайно, не перешкодить знання ремесла, воно допоможе багато у чому, виручить у важку хвилину. Не посміли ми вам передати, що ще сказала ваша суженая своїм розсердженим батькам: "А якщо народ скине царя, яким ремеслом він їжа собі добувати стане?"
- Вірно! Мудрої виявилася моя обраниця, і я неодмінно повинен навчитися ремеслу. Але якому? Ось над цим треба подумати.
- Мені здається, майстри срібних і золотих справ мають перевага над іншими.
- Ні, - відповідав юний цар, - найкраще ткати килими. Що може бути прекрасніше, чим розцвічувати шовку квітами й птахами, щоб потім босі ступні моєї улюбленої стосувалися килима. Перший плід моєї праці я повинен подарувати моїй нареченій.
Моурав сперечатися не став, і призвали кращого у всьому царстві килимника. Став він ходити у палац і навчати царя. Перший килим, який виткав цар-підмайстер, був увесь поцяткований любовними віршами, вони так мистецьки були виткані серед квітів і птахів, що розрізнити букви й прочитати вірші було непросте.
Цей килим цар послав улюбленої як свідчення своєї майстерності. Уміння пануючи привело дівчину у захват, і вона не тільки погодилася стати його дружиною, але й до небес підносила його талант і майстерність. Відбулося царське весілля.
Через деякий час цар, по своєму звичаю, переодягся у простий одяг і пішов на полювання. Ніякої дичини він не вбив і, проголодавшись, вийшов на дорогу й став шукати духан, де можна було б поїсти. Нарешті він виявив у хащі лісу будиночок і поспішив туди.
- чи Можна тут пообідати? - запитав він.
- Зрозуміло, - відповіли йому. Духанник оглянув його схвально, указав місце й сказав:
- Извольте сідати, зараз вам подамо обід. Цар направився у кімнату, яка була дуже красиво прибрана, а у самого порога був розстелений прекрасний килим. "Це місце саме по мені", - подумав цар і тільки ступив на килим, як підлога під ним провалився, і він опинився у глибокій ямі.
Після сонячного світла у ямі усе здалося йому чорним як смола. Упавши на дно ями, він не відразу зрозумів, що з ним приключилося. Поступово приходячи у себе, він став розрізняти у тьмі якихось людей. Один з них підійшов до нього й запитав:
- А тебе який гріх заніс на цю бойню?
- Яку ще бойню?
- Тебе, мене й геть тієї людину сюди кинули потім, щоб убити...
- Що ти говориш? Як це вбити?
- А ось так: вони м'ясом таких, як ми, "телят" годують тих, хто попадає у їхній барліг.
- Людським м'ясом годують?
- Так, людським; того, хто їм підійде, вони кидають у цю яму. Їм і гроші не припадає на м'ясо витрачати. Жадібність їх так велика, що не кидають вони своєї жахливої справи, хоча знають, що глечик, який занадився по воду ходити, зрештою у джерела й розколеться, і тоді їм доведеться розплачуватися за загибель безневинних людей.
- А звідки ви знаєте, що вони вбивають людей і їх м'ясом...
- Та ти скоро довідаєшся... Черга тепер за одним з нас. Прийдуть сюди збройні люди й заколють жертву, немов бика. Не бігти не можна, не пручатися. Адже зброя вони відбирають при вході у це кубло. Занило серце у молодого царя. Поки вони вели розмову, спустилися у яму збройні розбійники, повалили того, хто говорив, зв'язали йому руки й перерізували горло прямо на очах у царя. Він запитав:
- Ви й мене повинні вбити?
- А що ти за червоне яєчко?
- А якщо я таким ремеслом володію, що принесе вам більший прибуток, чому я сам? Не чи вигідніше це вам? Змусьте мене працювати, збережете мені життя й будете гроші помелом мести...
- Яким таким ремеслом ти володієш? - підозріло запитали молодого царя.
- Я сотку килим, який вам буде коштувати шість туманів, а продасте ви його за п'ятсот.
_ Так хто нам дасть за килим п'ятсот туманів? Такі горішки ти своїм свиням підкидай, - розреготалися вони.
- Даремно смієтеся! Я вам справу говорю. Я скажу вам хто дасть за килим п'ятсот золотих. Майстерність моє не має собі рівних - переконаєтеся у цьому самі.
- Якщо ми принесемо тобі пряжу сюди, ти виконаєш те, що обіцяв?
- Де завгодно, мені однаково.
- Не думай, що нас легко провести.
- Моєму ремеслу не потрібні ні неправда, ні хвастощі. Воно говорить саме за себе.
- А якщо нам не дадуть п'ятсот туманів?
- Я ж у ваших руках. Однаково ви повинні вбити мене - тоді й уб'єте.
- Може, ти так прагнеш час вигадати? Може, задумав чого?
- Ви даремно мене підозрюєте. У мене золоті руки - скористайтеся цим. Вигоду одержите у сто раз більше.
- Ну, пиши, який інструмент тобі потрібний і який матеріал.
- Ось за цим списком будь-який килимник визначить, що я за майстер! - сказав цар і написав, що необхідно йому для роботи.
Зрозуміли вони, що мають справа з теперішнім килимником, і принесли йому усе. Цар прийнявся ткати килим при світлі каганця. А на його очах розбійники продовжували вбивати людей. Пройшов час.
Робота була закінчена, і килим вийшов рідкісної краси. Як побачили його лиходії, очі у них розбіглися. Ніяк не думали вони, що юний мисливець здатний на таке: листи, квіти й птаха були розподілені струнко, у винному порядку, усе на своєму місці. Видалося, що перед ними теперішній сад зі співаючими птахами.
- Ну так хто ж його купить? Хто дасть нам за килим п'ятсот золотих? Куди його нести? Юнак відповідає:
- На такий килим у простих людей грошей не вистачить, тому несіть його у царський палац, тільки вночі, таємно. Той, хто до вас вийде - однаково: цар або цариця, - негайно купить килим і відразу відрахує вам золото.
Пішли розбійники вночі у палац. Зупинили їх у воріт стражники:
- Що вам отут потрібне?
- Принесли ми тільки що витканий дорогий килим, такий, що ніхто, крім царя із царицею, його не купить.
Доклали цариці, запросила вона "купців" у свої Спокої, глянула на килим і негайно зрозуміла, що зробив його її подружжя. " Напевно, змусили його у неволі працювати", - подумала вона, але промовчала, прикусила мову...
- Давайте внесемо килим у мою опочивальню, расстелим там, подивимося, на що він годиться.
- Цю хвилину, пані!
Слуги внесли килим у царську опочивальню. Затрималася там цариця, тому що серед листів і птахів прочитала вона про всі халепи чоловіка. "Переодягнений, полював я, як звичайно. Ніякої дичини не вбив. Проголодавшись, зайшов у духан пообідати. Там увели мене у кімнату, підлогу під мною провалився, і опинився я у глибокій ямі. Яма ця - бойня для безневинних людей. Мене теж збираються вбити, щоб моїм м'ясом годувати тих, хто сюди заходить. Якщо що й урятує мене - так це ремесло килимника. Дай цим людям п'ятсот туманів золотом і накажи привести мене у палац виміряти дарбази, щоб виткати для нього килим. Пообіцяй їм тисячу туманів. Нехай непомітно стежать за ними мої слуги. Поспіши, але дотримуй обережності, інакше вони приріжуть мене".
Килим виявився теперішнім листом. Цариця винесла розбійникам п'ятсот туманів і сказала:
- Ось для цього залу мені потрібний великий килим. Я заплачу вам тисячу туманів, але килим повинен бути витканий точно по розміру. Якщо він виявиться ледве більше або менше, я його не прийму, і ви виявитеся у збитку. Тому нехай довжину й ширину виміряє сам майстер. Я вас попередила. Хто ж стане тисячу туманів на вітер кидати!
Як тільки лиходії почули про тисячу туманів, вони закричали у один голос:
- Завтра вночі ми приведемо майстра, щоб він усі точно виміряв. Відпустила цариця дуже задоволених розбійників, приставила слуг, щоб непомітно стежили за ними... На наступну ніч привели у палац переодягненого царя як майстра-килимника...
Увійшли вони у зал-дарбази. Став цар вимірювати його довжину й ширину, потім пішов у опочивальню, нібито перевірити, підійшов чи по розміру проданий килим.
Зняв він там простий одяг, облачився у царське вбрання й повернувся у зал:
- Ви килим принесли?
- Ми, государ.
- Це ви одержуєте від цариці замовлення на тисячу туманів?
- Ми, государ!
- А хто я, чи знаєте ви?
- Знаємо, государ! Ти - цар.
- А більше ви нічого не знаєте про мене?
- А що ми можемо ще знати?
- А то, що я - той самий килимник, який виткав вам килим, а ви -лиходії, людожери, розбійники!
Наказав цар схопити їх. Зібралися візири й вельможі, моурав з військами, усіх зловмисників піймали й розв'язали їх повісити. Звільнили нещасних бранців, приречених на смерть. Та тоді запитала цариця у чоловіка:
- Хіба погано я зробила, змусивши тебе навчитися ремеслу?
- Завдяки тобі я залишився живий. Не володій я ремеслом, царський титул мені
Би не допоміг, я б загинув. Ти - життя моя, здраствуй довгі роки! Якби не моє ремесло, мене б давно не було на світі. Царський титул мені не допоміг, а ремесло врятувало.