Був, а може, і немає бідний мисливець. Ішов він одного разу через поле й бачить: сидить на дубі орел, а крабоми два сусідні дуби покриває, такий великий. Натягнув мисливець тятиву, націлив стрілу, і отут орел говорить:
- Не вбивай, мисливець, у мене крило зламане. Побери мене до себе, полечи, погодуй. Добром тобі відплачу.
Приніс мисливець птаха додому. Розкричалася дружина — самим є нема чого, а отут орла годуй!
Вони й справді були дуже бідні — жили впроголодь, у зубах нема чому було застрягти.
Пройшло три тижні. Поправився орел, зміцнів і говорить:
- Спробую-но долетіти до дубів.
Змахнув орел крабоми й ледве перелетів через двір, опустився на землю.
- Побери мене назад, людей, — просить птах, — немає у мені ще колишньої сили.
Пройшло два тижні. Орел знову злетів испробовать свої сили. Кинувся до трьом дубам і опустився на них. Праг далі летіти й не смог. Повернувся він знову до мисливця.
Сварить дружина мисливця, так не слухає він її — виходжує орла, годує, напуває, лікує зламане крило.
Пройшов ще один тиждень, і ось зовсім поправився орел.
Злетів він у небо, пролетів над трьома дубами, зробив коло над далеким лісом і знову опустився перед будинком мисливця.
- Спасибі, добра людина, поправився я, - говорить орел.- Сідай мені на спину, поберу тебе до моїх рідних. Вони дарунки тобі піднесуть, а ти нічого не бери, проси дати іржаву коробку.
Злетів орел під самі хмари, полетів до високих скель за лісом і опустився у гнездища. Розповів рідним, як урятував його мисливець від загибелі.
Тоді орлиця виклала перед мисливцем золото й срібло, камені дорогоцінні, скарбу всякі.
- Бери, що по душі.
Ні на що не дивиться мисливець, від усього відмовляється.
- Чого ж тобі треба, людей?
- Подаруй мені іржаву коробку.
Орлиця немов не чує. Показує мисливцеві дивовижні речі — одну краше іншої. Піднявся мисливець, начебто піти прагне.
- Добре, не йди, дам тобі коробці!- говорить орлиця, а сама знову золото й срібло пересипає перед ним.
Розсердився мисливець. Розсердився й син орлиці:
- Полечу від вас! Людей мені життя врятував, а вам іржавої коробки шкода!
Злякалася орлиця, не полетів би він з людиною, і дала мисливцеві іржаву коробку так покарала:
- Поки додому не прийдеш, не відмикай, не відкривай!
Іде мисливець додому, а самого сумнів бере: навіщо він іржаву коробку побрав? «Може, провели мене? Дай-но гляну, що там у коробці», - думає він.
Відкрив коробці, а звідти посипалися будинку, крамниці, люди! Миттю розкинулося шумне місто — метушаться жителі, торгують купці, усюди шум і веселий гомін. А з коробки всі нові будинки з'являються, люди вискакують.
Обмер мисливець від подиву, розгубився, не знає, як коробці закрити. А місто усе росте й росте.
Отут раптово з'явився Чорний дев — точно з-під землі виріс.
- Чого вбиваєшся, людей?- запитує дев.
Повідав йому мисливець про своє лихо. А дев говорить:
- Дай мені те, про що сам не відаєш, і сховаю місто назад у коробку.
- Дам, - пообіцяв мисливець.
Та не знав він, що, поки був у орла, дружина його народила златокудрого хлопчика, а дев почув про це.
Забрав дев усе місто у коробку й захлопнув кришку. Стало навколо знову порожньо.
- Не забудь про угоду, - говорить дев.- Через п'ятнадцять років надішлеш обіцяне.
Повернувся мисливець додому, а будинку у нього златокудрий син! Зрозумів бідняк, що прийде віддати деву. Погоревал він, погоревал і заспокоївся — поперед цілих п'ятнадцять років, чи мало що ще трапиться: може, помре на той час дев.
Але ось пройшло п'ятнадцять років. Виріс у мисливця син — прекрасний і відважний.
Розповів мисливець синові, яка обіцянка довелася йому дати Чорному деву.
- Не тужи, батько, не боюся я Чорного дева. Піду до нього. Якщо не повернуся, уважай, що не було у тебе сина.
Зібрала мати юнака у дорогу, дала із собою шкіряне хутро із хлібом і овечим сиром. Поцілував він батьків і відправився шукати Чорного дева.
Ішов він, ішов і до вечора зустрів прадавню бабу.
- Куди шлях тримаєш, синок? - запитує вона.
- До Чорного деву йду.
- Не ходи до нього, синок, з'їсть тебе дев.
- Не боюся я його!
- А коли так, послухайся моєї ради. Коли дійдеш до володінь Чорного дева, побачиш річку. Ранками у тій річці дочка дева купається. Спрягти її плаття й не віддавай, Доки не дасть слова допомогти тобі.
Усе зробив юнак так, як бабуся веліла. Причаївся він у кущах на березі й чекає. Ось на світанку дівчина спустилася до ріки. Купається, плескається у воді, а юнак вибіг з кущів, схопив її одяг і сховав. Приплила дівчина до берега, зібралася вийти з води, дивиться: на березі коштує юнак, а плаття її немає.
- Поклади плаття на місце, не те покличу батька! Мовчить юнак.
- Поклади, говорю! Однаково батько мій з'їсть тебе, не ти перший!
- А ти допоможи мені, і не з'їсть.
- Поверни мені плаття, тоді допоможу урятуватися, - пообіцяла дівчина.
Юнак віддав їй плаття й розповів, чому виявився у володіннях її батька.
- Як тільки батько задасть тобі завдання, приходь до мене, - веліла йому дівчина й пішла.
А юнак став перед девом і сказав:
- Ось надіслав мене до тебе батько, як і обіцяв. Навіщо я тобі потрібний, Чорний дев?
- Добре, що послав, не змусив іти за тобою. Тепер ти мій бранець. Сьогодні відпочинь, а завтра відправляйся добувати воду життя. Три дні строку даю. Не принесеш — нарікай на себе.
Настав ранок. Пішов юнак до дочки дева запитати, як бути.
- Джерело живої води за дев'ятьма горами у тісній ущелині, а вхід у ущелину стережуть леви. Треба побрати із собою двох овець і дати кожному по одній. Тільки до джерела цього рік шляху, за три дні без крилатого коня не обернешся. Раши у лісі за рікою до високої тополі прикутий. Зумієш загнуздати його — добудеш живу воду, а немає — з'їсть тебе мій батько.
Відправився юнак у зарічний ліс.
У густій хащі почув він тихе іржання. Бачить, худючий раши прив'язаний до тополі вуздечкою з алмазними удилами. А довкола нього земля гола — ні травинки, ні билини.
- Урятуй мене, людей, не дай умерти з голоду. Буду тобі служити вірно, - просить раши.
Відв'язав юнак крилатого коня й повів на вуздечку до галявини, де росла висока, соковита трава, а сам пішов і роздобув двох овець. Два дні раши набирався сил, а на третій посадив на себе юнака з його вівцями, здійнявся у піднебесся, перелетів за дев'ять гір і вилучив сідока у входу у ущелину. Юнак кинув левам по вівці й проскочив повз них до джерела живої води.
Дивиться юнак: б'є із землі джерело, а біля нього сидить старий — борода до колін, особа мохами заросло.
- Іди звідси, синок! Ось-ось стоголовий дев з полювання повернеться, живцем тебе проковтне!
Юнак тільки розсміявся у відповідь. Наповнив глечик і простягнув старому:
- Випий живої води, не бійся стоголового дева.
Випив замшілий старець води й став струнким юнаком.
Подякував він відважного прибульця й разом з ним покинув ущелину.
Поніс раши сина мисливця назад у володіння дева. Летить він швидше вітру, поспішає, швидке сонце зайде, і не встигне юнак у строк принести деву живу воду.
Тільки опустився раши на землю, і закотилося сонце.
Приніс юнак Чорному деву живу воду, а той і не радий.
- Добре, подивимося, - говорить, - чи такий уже ти вмілий! Є у мене кінь-неук. Зумієш об'їздити його — залишишся живий; не зумієш — голову втратиш.
Пішов юнак до дочки дева й розповів, яку ще завдання задав йому її батько.
- Нелегке це завдання. Мій батько сам звернеться у коня, якого треба об'їздити. Я дам тобі залізний молоток і вуздечку. Як злетить кінь під саме небо й захоче тебе пригорнути, у корж роздавити, перемістися під черево, а якщо по горах почне тебе мотати, стукни молотком по голові й відвертай додому.
Настав ранок.
Побрав юнак вуздечку, молоток і підхопився на коня-дева.
Здійнявся кінь у піднебесся, праг придавити вершника до неба, а той ухопився за гриву й перемістився коневі під черево. Тоді кінь каменем полетів до землі, але юнак встигнув перекинутися йому на спину. Тричі злітав дев-кінь до неба й тричі каменем "летів до
Землі, але юнак щораз уберігався від загибелі. Бачить дев: не перехитрити йому юнака, і вихром поніс його до високих гір — мотати по вершинах і схилам. Дістав юнак молоток, початків молотити дева по голові. Не витримав дев, відвертав до себе додому. Юнак зіскочив на землю, схопив коня за вуздечку й ще раз уперіщив його батогом. Дев-Кінь від болю рвонувся, зірвав із себе вуздечку й скоріше у стайню. Прийняв він там свій теперішній вигляд і вийшов у двір.
- Що з тобою, Чорний дев? У тебе вся голова у шишках, увесь ти у синцях, — удавано здивувався юнак.
- Це ти мене побив. Не на коні сидів, а на мені!- зізнався дев.- Бачу, хоробрий ти, метикований. Приведи мені раши Твалчйту з табуна мого заклятого ворога девятиголового дева. Відпущу тоді тебе на всі чотири сторони.
Знову пішов юнак до дочки дева.
- Важку справу дав тобі мій батько, але ти не горюй. Попроси у нього дев'ять вуздечок, дев'ять алмазних вудив, алмазний ланцюг і сідло. Твалчита — найшвидший із усіх крилатих коней — нікому у руки не дається, але ми спробуємо изловить його.
Ранком юнак попросив у дева дев'ять вуздечок, дев'ять алмазних вудив, алмазний ланцюг, сідло й відправився разом з дівчиною на гірське пасовище. Там пасся табун девятиголового дева.
Дівчина дістала з кишені червоне яблуко й мовила:
- У годину потреби волаю до вас, з'явитеся, червоні велетні!
Негайно стали перед нею дев'ять рослих червоних велетнів. Указала вона їм на раши Твалчйту, дала їм вуздечки, вудила й веліла піймати його.
А Твалчита травичку пощипує так по сторонах коситься, не підкрадається чи до нього хто.
Тільки наблизилися червоні велетні, Твалчита здійнявся дибки й розкидав їхніми копитами.
Засмутилася дівчина, заплакала. Якщо червоні велетні не изловили Твалчиту, хіба впоратися з ним синові людини! Шкода їй сміливого юнака. Вийняла вона гострий ніж і говорить йому:
- Якщо ти загинеш, і я жити не стану!
Обнялися вони, розпрощалися, і пішов юнак изловить раши.
Твалчита усе чув і усе бачив.
- Не прагну я вашої смерті, - сказав він.- Ідіть сідаєте на мене, умчу вас, куди побажаєте.
Дівчина і юнак підбігли до раши, обійняли його за шию, розцілували у обоє ока.
- Вези нас у мій рідний край, - сказав юнак.
Вихром здійнявся Твалчита у небо, понісся, як потік у ущелину, як вітер у горах. А Чорний дев чекає юнака, чекає. Набридло йому чекати. Кликнув він дочка, праг послати її подивитися, що із бранцем сталося. Не озивається дівчина, немає її ніде. Догадався дев, що дочка його відправилася допомагати юнакові. Помчався він до схилу гори, де пасся раши, а того й згадки нема! Заліз дев на вершину, оглянув усі окрест. Побачив він удалині коня із двома сідоками й пустився за ним навздогін.
Почув Твалчита тупіт ножищ дева й перетворив дівчину у дозрілу ниву, юнака — у дуб, а себе — у косаря.
Підбіг дев, бачить: коштує під дубом косар, піт рукою втирає.
- Послухай, людина, не бачив ти юнака й дівчину верхи на коні?- запитує дев.
- Із самого ранку тут жну, від жари вмираю, не до перехожих мені й проїзних! Нікого я не бачив.
Повернув Чорний дев назад. Пройшов небагато й ляснув себе по чолу — догадався, що провів його Твалчита. Понісся знову навздогін.
Далеко умчалися втікачі, ледве видне їхній деву. Біжить він за ними, наздоганяє вже, і раптом пропали вони з виду у самого дрімучого лісу.
На узліссі старезний старий бродить, збирає сушники. Це Твалчита обернувся старим. Юнака він у траву перетворив, а дівчину — у квіти.
- Послухай, людина, не бачив ти юнака й дівчину верхи на коні?- запитує дев старого.
- Я отут із самого ранку, утомився, ледве ноги волочу, не до перехожих мені й проїзних! Нікого я не бачив.
Повернув дурний дев назад. Пройшов небагато й зрозумів, що знову перехитрив його Твалчита.
- Дурень я, дурень, знову дав себе провести, — сварить себе дев.
Втретє пустився він за втікачами. Далеко відніс їх Твалчита.
Біжить Чорний дев і ось наганяє хитромудрого Твалчиту, але раши звернув себе у бездонне озеро, а юнака й дівчину — у качок. Блищить, переливається вода у озері, біжить дрібна брижі, спокійно плавають качки.
Бачить Чорний дев: зник Твалчита й з'явилося у тому місці озеро. Догадався він, куди подіялися втікачі.
- Тепер мене не обдуриш!- закричав дев.
Підбіг він до озера й припав до води. П'є, п'є без перепочинку, прагне усе озеро випити, качок изловить. Роздуло дева від води, так роздуло, що повалився він і лопнув.
А Твалчита знову обернувся крилатим конем, повернув своїм друзям колишній вигляд і помчав їх далі, у рідний край юнака.
Там і живуть вони з тих пір щасливо.