Жили у одному селі дві баби. Одна жила по одну сторону ріки, інша - по іншу. Далеко йшла поголоска про їхню сварливу вдачу. Не встигне зійти сонечко, а вони вже отут як отут на березі ріки - сперечаються, сваряться до самого вечора. Та ніхто не знає, чого вони сваряться так шумлять, чого ніяк не поділять. У однієї з бабів була онученяти. Набридло їй слухати день у день лайку, і говорить вона бабусі:
- Не ходи ти до річки, бабуся, не треба сперечатися із сусідкою, угомониться вона.
- Що ти, що ти, внучка! Як же я цю відьму без відповіді залишу? Не спущу їй жодного слова! - відповідає баба.
Але ось занедужала одного разу бабуся й злягла.
Рано ранком знову почула дівчинка лайка сварливої сусідки-баби. Спустилася вона до річки й коштує, немов німа, слухає зломовну бабу.
- Гляньте-но на цю, на цю... на ослу, що сиділа, осла, що поганяла! - розкричалася баба на дівчинку.- Від горщика двоє вершків, а ще величається, словом не відгукнеться, негідниця! Перегоди, доберуся зараз до тебе, за волосся оттаскаю!
Підібрала вона поділ плаття й ступила у ріку. Річка неглибока, так камені моховиті, слизькі. Дошкандибала сварлива до серединь., посковзнулася й плюхнулася у воду.
Дівчинка пошкодувала бабусю, кинулася до неї на допомогу. Підхопила її під руку, вивела на берег і посадила на сухий камінь. Поправила бабі волосся, що збилися, пов'язала їй на голову сползший хустка.
Баба спершу мовчала, а потім зі сльозами глянула на свою рятівницю й гірко заплакала. Соромно їй стало перед маленькою дівчинкою.
З тих пір жодного худого слова не вимовила баба. Та знайшли спокій односільчани.