Жив-Був цар, і було у нього три дочки. Одного разу прийшло йому послання йти на війну. А був він старий. Ось сіл, і плаче, і думає, що ж йому робити. Прийшла до царя старша дочка й запитує:
- Що з тобою, панотець, тому плачеш?
- Не твоя це турбота, не тобі про неї й знати. - Ні, панотець, скажи, а то не відстану!
- Що сказати тобі, бедняжка? Прийшло мені послання йти на війну, а я не можу.
- Ах, горі яке, війна так лихо, а я-те сподівалася, що зібрався ти заміж мене видати!
Ось і середня дочка йде й запитує:
- Що з тобою, панотець, тому плачеш?
- Не твоя це турбота, не тобі про неї й знати.
- Ні, скажи, що трапилося.
- Не скажу, а то відповіси, як твоя сестриця.
- Ні, панотець, не відповім тобі, як сестриця.
- Послухай, голубка, прийшло мені послання йти на війну, а я старий і не можу.
- Ах, горі яке, війна так лихо, а я-те думала, що зібрався ти заміж мене видати!
Нарешті приходить до царя молодша дочка й запитує:
- Що з тобою, панотець, тому плачеш?
- Не твоя це турбота, не тобі про неї й знати.
- Скажи, панотець, скажи, родненький.
- Будь по-твоєму, але дивися не відповідай, як старші твої сестриці. Ось що струсило, донечка: прийшло мені послання йти на війну, а я не можу, адже я старий.
- Повно лити сльози, чи це горе, панотець! Дай ти мені чоловіче плаття й доброго коня - відправлюся я на війну!
- Негоже дівиці війною займатися, донечка.- Не тривожся, панотець, я сходжу, я повоюю - виграю війну!
- Будь по-твоєму, дитинка!
Дав він їй чоловіче плаття й доброго коня. Відправилася царівна на війну й перемогла.
Трапилося там же воювати одному царевичеві із сусіднього царства. Ось пустилися вони у дорогу назад і зупинилися на постоялому дворі. Догадався царевич, що з ними дівчина, і говорить матері:
- Матінка, але ж це дівиця ходила на війну!
- Порожнє тлумачиш, чи бачена справа, щоб дівиці на війну ходили!
- Говорю тобі, матінка, точно дівиця воювала!
- Ну що ж, подивимося, який цей воїн. Як завечереет, поклич його у полі ночувати, а для нічлігу вибери місце трав'яне. На заході заснете, на світанку прокинетеся. Тоді й подивися на траву: якщо під тобою трава буде зеленее, те це дівиця, немає - виходить, хлопець.
Як сказала мати, так він і зробив. Вийшли вони у полі й лягли спати. Заснув царевич, а дівчина встала, відійшла подалі й там лягла; на зорі ж повернулася на колишнє місце. Ось піднялися раночком, дивиться царевич - трава під царівною зеленее. Тоді пішов він до матері й говорить:
- Під мною, матінка, трава млява, а під воїном-свіжа так зелена.
- А я що говорила? Бачиш тепер, це хлопець!
- Ні, - відповідає упертюх, - це дівиця. Повернемося додому - піду її сватати!
Повернувся царевич додому з війни, надяг прості одяги, побрав веретена, нитки й намисто й відправився у місто, де живе царівна. Зупинився у дворцових. вікон і кричить:
- Кому нитки, кому намисто, кому веретена! Почули його служниці, прибігли до царівни!
- чи Чуєш, пані, що продає чужоземець? - Нехай його кричить.
- Невже ми так нічого й не купимо?
- Так купуйте, що прагнете.
Вибрали служниці намисто, прагнуть віддати гроші, а той не бере:
- Не потрібні мені золоті монети, дайте ви мені на сплату миску проса! Обрадувалися дівчата, принесли йому миску проса. А він, хитрун, однієї рукою просо у мешко сипле, а іншої - по землі розсипає. Сіл і збирає просо по зернятку, поки не стемніло. Прийшли служниці й запитують:
- Чому не попросиш ще одну миску, навіщо сидиш і збираєш по зернятку?
- Не прагну я іншого, - відповідає, - цим просом мені заплатили, воно-те мені й потрібно! Але дайте ви мені переночувати, пустите у яку-ніяку каморочку! Пустили його дівчини переночувати у каморочку, а він дочекався ночі, підкрався до царевниному вікну й кинув у неї сонною травою, а як та заснула міцним сном, схопив у оберемок і на батьківщину приніс.
Прокинулася царівна, бачить - місця всі незнайомі. Отут догадалася вона, ким був той торговець, побрала її досада, і прикинулася вона німий. Рік проходить, три проходять - мовчить дівчина. Та що ні рік, пущі мати сина сварить:
- Сдурел ти, чи що, гарну наречену добув - німу так глуху! Залиши її цей же година й іншу сватай!
Робити нема чого, довелося царевичеві нову наречену стватать. Обручилися вони, ось підійшов день весілля. Зібралися гості, ведуть молодих під вінець, дали нареченій у руку свічу, дали й німий. Потік у німий віск, палить руку, а
Вона свічі не кидає, ще міцніше тримає. Отут почали їй говорити:
- Агов, німа, спалиш руку, кинь свічу!
А та начебто й не чує. Підійшов наречений і говорить:
- Агов, німа, спалиш руку, кинь свічу! Царівна й бровою не повела. Підходить і наречена у весільному вбранні:
- Агов, німа, спалиш руку, кинь свічу! Як почува це царівна, розгнівалася:
- Звідки ти узялася, щоб мені наказувати! Почув ці слова царевич і усе зрозумів. Отут залишив він нову наречену й побрав у дружин царівну. Було весілля веселе, і прожили вони життя у счастии й згоді. Може, і донині живуть.