Жив у далекій-далекому сільці бідний юнак. Його кликали Манолис.
Батьки у нього вмерли, усе, що залишилося йому у спадщину - це стара скрипка, вона-те й утішала у дні негод його й таких же бідняків, яким був Манолис. Ось і любили Манолиса і його скрипку у окрузі усе.
Одного разу ввечері вертався Манолис із сусіднього села й раптом почув у хащі чагарнику якийсь шум. Розсунув Манолис галузі й побачив вовчицю-мати, що потрапила у капкан. Пошкодував Манолис вовчицю, що потрапила у лихо, її маленьких дитинок, пошкодував і випустив звіра на волю.
Та вовчиця ту ж зникла, а Манолис пішов далі до свого самотнього будинку.
Уночі його розбудив стукіт. Ледь він відсунув засув, як двері із шумом розгорнула, і у хатину ввійшов величезний вовк.
- Не бійся мене, Манолис! - сказав вовк. - Я прийшов до тебе як друг.
Ти врятував моїх малят, подарувавши волю вовчиця-матюкай. Та хоча люди нас уважають лиходіями, я доведу тобі, що за добро й вовк може відплатити добром. Я відведу тебе у нікому не відоме місце: там, за трьома дверима, сховані незліченні багатства иживет прекрасна, як весняний день, принцеса. Здивувався Манолис словам вовка, але сперечатися не став. Побрав скрипку, з якої ніколи не розставався й пішов за вовком. Коли зайнявся світанок, побачив Манолис удалині чудовий палац, вікна його так і світилися стеклами із кришталю, а двері із чистого срібла блискала ще сабоніше. Вовк штовхнув срібні двері, і вони виявилися у срібному залі. Тут усе: і стіни, і підлога, і потовк - були із чистого срібла! Та тільки у глибині залу горіла, немов сонце, золоті двері. За золотою дверима був золотий зал. За брабоянтової - брабоянтовий! Манолис навіть замружився, щоб не осліпнути.
Нарешті, подорожани побачили блискаючий дорогоцінними каменями високий зал. У глибині його, на троні, сиділа юна принцеса. Вона була прекрасна, як перший день весни. Манолис від замилування завмер. Вовк наблизився до трону й, поклонившись, сказав:
- Приветстую тебе, принцеса! Бачиш, я виконав твоє бажання - привів до тебе того, хто зробив безкорисливий учинок.
Та він повідав принцесі про те, як Манолис відпустив вовчицю на волю.
- Ти правий! - сказала принцеса. - Манолис - сміливий і добрий юнак. Саме така людина мені й потрібний. Йому я зможу довірити всі мої багатства й свій трон!
Принцеса відразу оголосила, що виходить заміж за Манолиса.
А він? Він був так у_захопленні її красою, що вперше у житті забув про свою скрипку.
Коли Манолиса одягли у золоті одяги й повели до принцеси, вона, посміхаючись йому, сказала:
- Завтра ти станеш королем. Тому, уже сьогодні тобі слід оглянути всі скарби, що зберігаються у палаці.
Вони обійшли весь палац, усі зали й кімнати його. З кожним кроком ріс подив Манолиса - так багатий, так прекрасний був палац. Але ось вони
Опинилися біля високої вежі. Принцеса сказала:
- У цій вежі немає нічого коштовного й заходити у неї не варто...
Але юнака охопило незрозуміле хвилювання. Він відчув непереборне бажання ввійти у вежу.
Сам не знаючи чому, він сказав:
- Ні, я повинен піднятися туди! - і показав на самий верх зубчастої вежі.
Знехотя поступилася йому принцеса.
У вежі дійсно не було нічого примітного. Та не було ніяких багатств. У єдиній комнатке, що перебував на самому верху, біля вікна сиділа дівчина за пяльцами й вишивала. Манолис глянув на неї й ледве не відхитнувся - до того вона була потворна. Тільки більші блакитні очі її світилися таким прекрасним світлом, що, раз побачивши, уже неможливо було їх забути.
- Хто ця дівчина? - пошепки запитав Манолис.
- Це моя бідна родичка, - сказала принцеса, - я дала притулок її изжалости. Вона поселилася у вежі й нікуди не виходить, щоб не зустрічати людей.
Адже вона так потворна!
Поки принцеса нашіптувала усе це Манолису, дівчина, схилившись над пяльцами, продовжувала, не зупиняючись ні на мить, вишивати. Видалося, вона нічого не бачила й не чула. Під її моторними пальцями нашелке виникла дивної краси птах. Але, коли дівчина зробила останній стібок, птах спурхнув і полетіла у вікно. Тоді дівчина у горі заламала руки й з розпачем викликнула:
- Та ця полетіла, як інші!... Так буде завжди!...
- Ця нещасна зачарована! - сказала принцеса. - День за вдень онатерпеливо вишиває, тому що чари спадуть із неї тільки тоді, коли вона вишиє сто птахів... А вони усе з останнім стібком летять! - Але що тобі до всього цього?
Краще повернемося скоріше у палац і подивимося, як ідуть готування до весілля.
Усю ніч не міг заснути Манолис. Усю ніч думка про нещасну дівчину не виходила у нього з голови. Рано ранком, коли принцеса і її слуги спали, юнак непомітно вислизнув з палацу й прокрався у вежу. Дівчина сиділа за пяльцами й вишивала. Бентежачись, Манолис запитав її:
- Ти не утомилася увесь час вишивати?
- Про немає! - відповіла дівчина. - Я готова вишивати скільки завгодно. Терпінню моєму немає кінця. Аби тільки птаха не летіли. Але варто мені зробити последнийстежок, як усі вони оживають і летять ладь!
Уражений стояв Манолис, слухаючи її сумне оповідання. Але що він міг зробити, чим допомогти нещасної? Адже чаклунські сили були непідвласні йому. Ивсе ж він запитував себе: якщо не можна їй допомогти, то, можливо, найдетсясредство, здатне хоч небагато полегшити її страждання? Та він згадав про скрипку, про яку вперше забув у цьому палаці, полномроскоши й скарбів.
ПРО, як квапився, як біг Манолис за своєю скрипкою! Не втрачаючи ні
Хвилини, він відразу повернувся з нею у вежу.
Ніколи він так не відіграв. Ніколи так не звучала його скрипка.
Усю свою добру душу, усю силу ніжного, сміливого серця вклав Манолис
У пісню, яка лилася з-під смичка.
Та - про чудо! - птаха замовкли за стінами вежі. Спочатку вони прислухалися до звуків скрипки, потім підлетіли до вікна, потім спурхнули у кімнату й... стали сідати на вишивання. А Манолис усе відіграв.
Потворна особа зачарованої дівчини освітлилася якимось дивним світлом:
Адже побачивши птахів, що повернулися, у серце її запалилася надія.
Та у це саме час знизу пролунав голос принцеси. Вона кликала його, тому що настав ранок і повинна була початися весілля.
А Манолис усе відіграв і відіграв. Він чув принцесу, але він бачив, як у нетерпінні схилилася над своїм вишиванням дівчина, як її особа опромінює надія.
А птаха усе влітали й влітали у кімнату...
Зненацька двері із шумом розгорнула - останній голосний стогін Бачила скрипка. З люттю принцеса вирвала її з рук юнака - і одночасно у вежі пролунав інший лемент, повний щастя й радості. Це був голос Манолиса. Він побачив, як раптом змінилася бідна вишивальниця.
Блищачи красою, вона піднялася зі свого місця й простягнула Принцесі плаття.
Сто птахів прикрашали його.
- Побери це плаття! - сказала вона принцесі. - За наказом твого батька-чаклуна я вишивала його вже багато років. Хіба міг подумати він, людей із чорним серцем і чорною душею, що найдеться юнак, який погодиться зневажити багатством, владою, троном і навіть твоєю красою заради бідної виродливої вишивальниці! Твоєму батькові було мале того, що він захопив усі мої багатства, йому треба було ще відняти у мене й красу й віддати її тобі!
Щасливий юнак побрав за руки вишивальницю, і вони спустилися у зал, де вже усе було готове до весілля. Ось і відсвяткували весілля.
А кращою піснею, що прикрасила свято, була пісня, яку проспівала скрипка Манолиса у ранкову годину у бідній кімнаті на самому верху самотньої вежі.