Давно це було. Плив на карбасі по ріці купець із працівниками до евенків торгувати. Піднявся у той день вітер верховик, погнав більші хвилі, розбив карбас і людей по воді розкидав.
Купець і люди втопили. Один тільки працівник залишився. Він за дошку вчепився. Погнав його вітер у море. Та прибило працівника до острова. Вийшов працівник на острів. А на острові не те щоб деревцо, навіть трава не росла. Подивився він удалину, а земля далеко за морем залишилася.
Іде й думає: Помирати, напевно, прийде. Холодно стало. Бачить, лежить на каменях сохатий обдертий. Шкіри й нутрощів немає. Дай, – думає, – у нього залізу. Усе тепліше буде. Та заліз.
Довго лежав. Чує крізь сон, начебто два орли прилетіли. Зараз з'їдять, – думає. Сіли вони. Чує, ті орли лося куди те понесли. Довго він, як у колисці, у лося у утробі гойдався. Потім орли на землю, мабуть, його поклали й полетіли куди те.
Будь що буде, – думає. - Вилізу… Виліз. Бачить, що це вже не острів, а яка те інша земля. Колом ліс із деревами до неба. Широка дорога по ньому тягнеться. Дай, – думає, – по ній піду. Та пішов. Довго йшов. Потім людей велетень йому зустрів. Запитує його велетень:
- Ти звідки?
- Сам не знаю… – відповідає йому той.
- А я знаю… Ти із землі на небо прийшов. Ну, іди, стало бути, жити до нас, – сказав і далі пішов.
Іде гість по дорозі. Довго йшов. Бачить, між деревами чуми кам'яні коштують. На площі ями глибокі вириті. Біля них коштують люди велетні. Вони лосів обдертих у ями скидають. Лося скинуть орли їх назад з ям дістають. Дістануть, на землю покладуть, У лося на м'ясі крупинки золота блищать. Люди велетні золото з лося зберуть і назад у яму звіра кидають. Орли їх знову дістають.
Людей допомагати їм почав. Вони його із собою жити побрали. Цілий рік працював. Потім наречену велетку собі у дружин побрав. Тільки недовго з нею жив. Занедужала вона й померла незабаром. Зібралися люди велетні навколо покійниці. Труна їй зробили. Покійницю туди поклали. Говорять йому:
- Поруч із нею лягай.
- Так що ви? Я ж не помер, – заперечує евенк.
- А у нас на небі закон такої. Не ляжеш – силою покладемо.
Довго не погоджувалася людина із землі, але робити було нема чого ліг у труну разом із дружиною. Труна заколотили й до ями понесли. Думає: Пропав тепер. Принесли до ями. Що те крикнули по своєму три рази й у яму скинули. Полетіла труна. Перевертається, про стінки ями стукає. Довго летів. А коли на дно ями впав розбився.
Дивиться евенк колом, а нічого не бачить. Темрява кромішня. Шарить руками близько себе. Кістки людські обгризені намацав. Чує, де те осторонь жінка плаче, Думає: Піду куди ока дивляться. Устав і пішов. Про камінь спіткнувся. Бачить, з темряви два величезні червоні очі здалися. На нього прямо йдуть. Свистять. Він за камінь сховався. Чудовисько проповзло туди, де жінка плаче. А він сидить за каменем і слухає, що далі буде. Жінка ще раз крикнула, а потім тихо стало. Тільки чутно, як у чудовиська на зубах кістки людські хрумтять. Потім і воно куди те зникло.
Евенк далі пішов. Земля спочатку під ногами рівна була. Далі камені попадатися почали. Дай, – думає, – каменів у кишені наберу. Хто нападе захищатися буду.
Набрав каменів і далі пішов. Довго йшов. Бачить – удалині, у темряві, зірочка маленька блищить. На неї направився. Чим ближче підходив, тем зірочка більше ставала. Ось уже під ногами світліше стало. Відпочити розв'язав. Ті камені з кишені викинути праг. Дивиться: а це не камені, а шматки золота. Зрадів. У кишеню поклав. Устав і знову пішов. Ось уже зірка сонцем стала.
Світле, як днем, зробилося. Оглянувся назад, а позаду хмара чорна коштує. Уперед глянув – ріку побачив, по якій плив. Дивиться на ріку. По середині ріки російські люди у карбасі пливуть. Він кричати початків, щоб до берега пристали. Не чують. Пливуть. Тоді зняв свою білу сорочку й на ціпок причепив. Махає нею. Побачили з карбаса. До берега повернули. Пристали й кричать:
- Дивися! Знайомий! Звідки ти? Адже ми про тебе три роки, як звістка втратили!
Евенк розповів, як з ним справа була. Вони його із собою побрали. До чуму довезли й далі поплили.
Роздав він золото бідним евенкам і собі залишив. З тих пір добре жити початків. У працівники до купців більше не наймався.