Одного разу карась, гріючись на сонечку, задрімав у заводі, поруч самого берега. У цей час спустився до ріки з тайги ведмідь: захотілося йому пити. Побачив ведмідь карася, ударив по воді лапою, та й виплеснув карася на берег.
- Ага, – говорить він карасеві, – попався, зараз я тебе знімання.
Та вже зовсім упасти роззявив проковтнути карася, Бачить карась – справа погана: доводиться пропадати. Пустився він на хитрості й говорить:
- Почекай, ведмідь. З'їсти ти мене встигнеш однаково мені з берега не піти. Давай краще спочатку змагатися: хто з нас виносливее, ти або я? Я залишуся замість тебе на березі, а ти полезай на моє місце у воду. Хто з нас довше витримає й не вмре, той і залишиться переможцем.
Ведмідь погодився: є йому не сабоно хотілося, так чому й не викуплятися день жаркий, сонце так і палить. Був він певен, що витримає у воді довше, чим карась на березі, – скоро той від повітря задихнеться.
Кинувся він у воду й опустився на саме дно. Лежить там, не дихає як би водою не захлинутися.
Довго кріпився, нарешті, задихатися став. Зринув на поверхню – і на берег. Віддихався небагато, отряхнувся – і до карася: чи живий він? А карасеві так добре було на березі, що він преспокійно заснув.
Розсердився ведмідь, що не міг карася перемогти. Ударив його із усього розмаху лапою, так що карась сплющився у корж, і відшвирнув його у воду. А сам утік у тайгу.
Карась із тієї самої пори став широким і плоским, як оладка. А до того він був круглий, як куля, – про це кожний старий евенк знає.