Раніше лисові люди хитрої вважали. Думала вона, що, століття так буде. Не отут те було… Як те недавно вона старі свої витівки згадала. Повторити захотіла.
Прийшла один раз у колгоспну оленячу череду. Думає:
Обдурю пастуха, м'яса припасу. Та так ласкаво говорить йому:
- Що ж це ти, дружок, на комарах з ними томишся? Ішов би додому, а я б їх повартувала… Корм би гарний знайшла твоїм оленям.
Відповідає їй пастух:
- Корм у них і так непоганий. А правління колгоспу мені доручило оленів. Та я їх нікому довіряти не стану. А ти, лисиця, убирайся поки звідси подобру поздорову, – і рушниця із плечей зняв.
Лисиця до смерті перелякалася. Бігти припустила, у кущах зникла. Ось справи, – думає лисиця, – евенки те, виявляється, іншими стали.
Згадала вона, що у крайньому будинку села наречений є. Піду, – думає, – свахою до нього підряджуся. Усі чого небудь відламає. Прибігає до нареченого й говорить:
- Ти, говорять, одружитися збираєшся?
- Так, – відповідає хлопець.
- Прагнеш, костюм тобі куплю?
- А у мене своїх десять.
- А чоботи?
- Та чоботи є.
- А прагнеш, я тобі Князєву дочку посватаю? Наречений дивиться на лисицю й думає: Не чи зійшла лиса по старості з розуму? - і говорить їй:
- Відстала ти, лисиця. Князів і їх дочок давно у тайзі немає. У нас у колгоспі без них дівчат багато. Кожну вибирай.
- Ну, давай посватати допоможу…
- Тепер, лисиця, по любові одружаться. А свататися я й сам, умію…
Уже як лисиця не крутила, уже як не вмовляла, а нічого не вийшло. Розсердилася. У ліс утекла. На річку вибігла. Дивиться, колгоспниці на човні чоловікам продукти, на полювання збираються відвозити. Підбігає й кричить:
- Баби!
- Тепер бабів ні, – відповідають їй колгоспниці.
- Вибачите, рідні, забула. Давайте я вам гребти допоможу.
- А у нас і весел немає.
- А як же ви попливете?
- Нас мотор повезе, – відповіли колгоспниці й мотор завели. Тріск, шум піднявся. Лисиця цього зроду на річці не чула. Злякалася й із усіх ніг у ліс утекла.
З тих пір до людей не бігає. Одних тільки звірів і птахів обманює.