Жив на світі принц. З малих років повторювали йому, що мудріше й гарніше його нікого на світі немає. Та до того він загордився, що й сам тому повірив. Ось прийшла йому настав час одружитися, і заприсягся принц, що знайде таку дівчину, у якої розум красі під стать буде. Скликав старий король у палац усіх самих розумних і пригожих дівчат королівства, але тільки жодна з них його синові по серцю на довелася. Та розв'язав тоді принц сам відправитися по білу світу шукати собі суженую.
У багатьох країнах, королівствах він побував, багато дівчат перевідав, а нареченої собі так і не знайшов. Так і довелося принцові ні із чим назад додому вертатися.
Ось їде він густим дрімучим лісом, а вуж смеркти стало. Кінь його притомився, і самому є-пити хочеться. Раптом помітив він над деревами серпанків, а скоро здався маленький домишко. Спішився принц, увійшов у будинок і бачить: сидять за столом старезні, бідно одягнені старий з бабою й вечеряють черствим хлібом так молоком. Поклонився принц хазяям і говорить:
- Здрастуйте, добрі люди. Пустите мене до себе переночувати.
- Як не пустити, - відповідає старий. - Ми хоч люди бідні, а гостеві раді.
Вийшов старий з будинку, прив'язав коня й дав йому оберемок сіна. А баба тим часом прийнялася пригощати гостя молоком із сухарями.
Повечеряли вони, спати лягли. Тільки адже дерев'яна крамниця - не королівська перина, ось і пробудився принц ні світло ні зоря й раптом чує - у верхній світлиці начебто б прядка дзижчить і дівочий голос пісню співає. Та до того добре співала дівчина, що принц просто заслухався!
А як прокинулися ранком старі, він їх і запитує:
- Хто це у верхній світлиці так славно співає?
Стали отут старий з бабою переконувати принца, що немає там нікого, мов, примарилося принцові. Тільки принц від них не відстав, Доки вони йому всю правду не виклали:
- Є, - говорять, - у нас дочка Дагмар. Вона-Те й співала нині ранком. Тільки ми її від усіх ховаємо. Живемо у лісі одні й боїмося, як би не скривдив її недобра людина.
- Так-Те воно так, - відповідає їм принц. - Так адже подивитися на вашу дочку можна? Або вуж до того негарна, що її й показати людям совісно?
Не стерпів старий образи, розсердився й кликнув дочку. А принцові тільки того й треба.
Утекла дівчина вниз і запитує:
- За якою справою кликали, батько?
- Так ось, - говорить старий, - іди з гостем привітайся.
Глянула дівчина на принца, заалелась уся й завмерла, точно до місця приросла. Та принц від неї око на відводить. Скільки не їздив він по білу світу, а такої красуні зустрічати йому ще не доводило. Довго вони так один на одного дивилися. Потім принц отямився. Не личить йому, королівському синові, на бідну селянку заглядатися. Попрощався він з хазяїнами, щедро нагородив їх за притулок і поскакав.
Повернувся принц додому, а спокою собі знайти не може. Не йде у нього з розуму красуня Дагмар. Куди не гляне, куди не піде - усі вона йому ввижається. Та тоді принц розв'язав:
- Випробую-но її, під стать чи у неї розум красі. А коли їй розуму бракує, то й думати про неї нема чого.
Послав він дівчині гінця із двома шелковинками й велів їй виткати з них полог для королев-ской ліжка. А Дагмар відламала від стіни дві лучинки, дала їхньому гінцеві й говорить:
- Передай принцові, нехай накаже змайструвати із цих лучинок верстат, щоб було на чому ткати.
Та зрозумів принц, що дівчина-те не глупее його! Але Усе-таки розв'язав ще раз її випробувати. Знову послав він до Дагмар гінця й велів їй з'явитися у замок ні днем, ні ввечері; ні пішки, ні на возі; ні голої, ні одягненої. Дагмар розстелила по землі рибальську мережу, села на неї й веліла батькові волоком тягти мережу до принца у замок. З'явилася вона присмерком. День уже до кінця йшов, а вечір ще не настав. Та надягла на себе замість плаття довгу полотняну сорочку.
Зустрів її принц, повів у палац і говорить старому королеві:
- Панотець, немає на світі дівчини краше й розумніше, чим Дагмар. Дозволь мені на ній одружитися, тому що ні про яку іншу наречену я й чути не прагну.
Насупилися король із королевою. Де ж це бачене, щоб принц на селянській дочці одружився? Тільки принц твердо стояв на своєму, і довелося королеві погодитися. Зіграли весілля, зажили молоді душу у душу. Тільки перед весіллям покликала стара королева принца й говорить йому:
- Обіцяй мені, синок, що ніколи не буде Дагмар у королівські справи втручатися. Хоч вона й розумна, але не пристало селянської дочки свої розв'язки у тронному залі проголошувати.
Хоч і любив принц Дагмар, а обіцянка таке батькові Усе-таки дав.
Пройшов час, умерли батьки принца, і став він королем, а дружина його королевою. Давно не було у Данії такої мудрої й слушної королеви, як Дагмар. Пам'ятала вона, що сама у нестатку виросла, і намагалася допомогти бідному люду, чим могла.
Тільки запала молодому королеві у серце чорна дума. Злякався він, як би не стали люди судачити, що, мов, король не своїм розумом живе, а всім у королівстві дружина його заправляє. Так отут ще й радник короля став нашіптувати йому, що народ більше розв'язку Дагмар схвалює. Розгнівався король, покликав Дагмар до себе й говорить:
- Іди з палацу. Один король повинен бути у державі, а не два. Збирайся і їдь до батька, у лісову хатинку.
- Що ж, - сказала Дагмар, - піду я до батька. Тільки наостанку виконай три мої бажання.
- Говори, які твої бажання? - запитує король.
- Випий із мною на прощання вина, щоб розстатися по-доброму. Накажи відвезти мене у великій кареті, щоб не довелося мені до старого батькові пішки вертатися.
А ще дозволь мені відвезти із собою з палацу те, що для мене дорожче, щоб століття пам'ятати моє минуле життя-буття.
Запали у душу короля її слова, і велів він принести вина, щоб випити із дружиною на прощання. А вона йому у кубок сонного зілля підсипала. Випив король і заснув міцним сном. Тоді наказала королева його у карету віднести й відвезла із собою у рідний дім. Поклала вона його там на ліжко, а сама надягла простої селянське плаття, села за прядку й пісню запекла - ту саму, що колись молодий принц почув.
Довго спав король, а під кінець пробудився й бачить: лежить він у халупі на бідній селянській постелі, а поруч королева за прядкою сидить і пісню наспівує.
- Знову ти мою волю порушила, - говорить король. - Навіщо ти мене сюди привезла?
- Ні, - відповідає королева, - я із твоєї волі не вийшла. Не ти ль дозволив мені побрати із собою із замка найдорожче? Так невже ти не знаєш, що дорожче тебе немає для мене нічого на світі?
- Ти й отут треба мною узяла гору, - зітхнув тоді король. - Що ж збирайся, поїдемо додому. Не залишатися ж нам отут! Хто тоді королівством правити буде?
Та з тієї пори король своя заборона зняла й у всіх своїх справах з королевою радився. Зрозумів він, що хоч дружина й мудріше його, але тільки безчестя у тому ніякого немає.