У старі часи могутній Байкал був веселим і добрим. Міцно любив він свою єдину дочку Ангару.
Гарніше її не було на землі.
Удень вона світла — світліше неба, уночі темна — темніше хмари. Та хто б не їхав повз Ангару, усе любувалися нею, усе славили її. Навіть перелітні птахи гусаки, лебеді, журавлі спускалися низько, але на воду сідали рідко. Вони говорили:
- Хіба можна світле чорнити?
Старий Байкал беріг дочка пущі свого серця.
Одного разу, коли Байкал заснув, кинулася Ангара бігти до юнака Єнісеєві.
Прокинувся батько гнівно сплеснув хвилями. Піднялася люта бура, заридали гори, попадали лісу, почорніло від горя небо, звірі у страху розбіглися по всій землі, риби пірнули на саме дно, птаха унеслись до сонця. Тільки вітер вив так біснувалося мор-богатир.
Могутній Байкал ударив по сивій горі, відламав від неї скелю й кинув вслід дочці, що тікає.
Скеля впала на саме горло красуні. Заблагала синьоока Ангара, задихаючись і ридаючи, стала просити:
- Батько, я вмираю від спраги, вибач мене й дай мені хоч одну крапельку води…
Байкал гнівно крикнув:
- Я можу дати тільки свої сльози!..
Сотні років тече Ангара у Єнісей водою-сльозою, а сивий і самотній Байкал став хмурим і страшним. Скелю, яку він кинув вслід дочці, назвали люди Шаманським каменем. Там приносилися Байкалу багаті жертви. Люди говорили: "Байкал розгнівається зірве Шаманський камінь, вода заюшить і заллє всю землю"
Тільки давно це було, тепер люди сміливі й Байкалу не бояться…