За давніх часів у ізюбра було чотири очі. Він дуже пишався цим і вважав себе найшвидшим із усіх чотириногих.
Одного разу ізюбр зустрів коня й говорить йому:
- Добре ти бігаєш, але Усе-таки не такий вуж ти швидкий: ніколи мене не наздоженеш!
- Ні, — говорить кінь, — наздожену!
- Як же ти це зробиш? - запитує ізюбр.
- Посаджу на себе людину, скажу йому, щоб поганяв мене, і наздожену!
Засміявся ізюбр і говорить:
- Нізащо ти мене не наздоженеш! А із сідоком — і поготів!
- Наздожену! - відповідає кінь.
Побилися про заставу й призначили час, коли побіжать. Ізюбр відправився пастися, сили набиратися, а кінь пішов до людині й сказав:
- Сідай на мене й поганяй! Будемо скакати наперегони з ізюбром!
- Добре! - говорить людей.
У призначений день зійшлися кінь і ізюбр на відкритому місці й поскакали.
Спочатку ізюбр ішов спереду, але людина стала поганяти коня, і кінь скоро наздогнав і навіть перегнав ізюбра.
Із сорому й з досади ізюбр гірко заплакав. Та плакав він так сабоно й так довго, що із чотирьох своїх очей виплакав два. З тих пір у всіх ізюбрів нижче очей видні знаки — це сліди від виплаканих очей.
А кінь відтоді залишився у людини й дотепер вірно йому служить.