У колишній щасливий час жив царі Гондол. Був у нього палац несказанної краси, висотою до неба. А у тому палаці дверей — з перламутру; віконні рами, підлоги й стелі — із чистого срібла. У внутрішніх спокоях у кожному куті свічі горіли, а по стінах портрети колишніх царів висіли.
Було у Гондола дві дружини-красуні, у кожної — по сині. Сина старшої дружини кликали Му-Монто, сина молодшої — Алтан Сегсе. Перший слил дурнем, другий — красенем і розумником. Сина старшої дружини цар не любив, тому одягав його у худе плаття, давав у руки залізна арканна тичина й посилала його пащі овець пішки. Сина ж молодшої дружини балував, одягав його у царські одяги, давав золоту арканну тичину й кращого коня з того табуна, який посилав пасти.
Одного разу Му-Монто, вигнавши на пасовище овець, заснув. чи Довго, чи коротко він спав, не відаю. Якщо довідаєтеся — скажіть мені! Але тільки коли він пробудився, побачив вогненний вихор, що дістає до неба, а усередині вогненного вихру — клубок, що скакає у різні сторони, який вертівся, метався й ніяк не міг вирватися із щільного кільця полум'я. Тоді Му-Монто, не довго думаючи, зачепив клубок своїм довгим залізним шостому й викинув з полум'я. Ударився клубок останній раз про землю й перетворився у прекрасного молодця. Сіл він, піджавши під себе ноги, і звернувся до Му-Монто зі словами:
- Підійди до мене, мій добрий рятівник! Ти врятував мене від вірної смерті, і я не знаю, чим віддячити тебе.
Підійшов до нього Му-Монто, привітався й запитує:
- Хто ти такий, якого роду-племені?
- Я цар Мого-Хан, — відповідає той. - Веду війну із царем Галта-Мого-Ханом, який переміг мене у останньому двобої й, захлиснувши вогненним вихром, пустив по білу світу. Дев'яносто доби вертівся й горів я у вогненному клубку. Ти позбавив мене від страждань. Я праг би знати, як тебе кличуть і чий ти син?
- Я — син царя Гондола, — відповідає Му-Монто.
- Ти зробив мені велику послугу, — говорить Мого-Хан. - Будь моїм гостем.
Му-Монто погодився й обіцяв незабаром відвідати Мого-Хана. Після цього нові друзі розсталися й роз'їхалися у різні сторони. Коли Му-Монто вернувся додому, він розповів про весь случившемся своєї матері й попросив у неї дозволу з'їздити до Мого-Ханові. Довго не вирішувалася матері відпускати сина у далекі й невідомі країни, але нарешті погодилася, а у дорогу спекла хліб, тісто якого замісила на молоці двох овець.
Попрощавшись із матір'ю, Му-Монто відправився у шлях. Довго брів він горами, долинами, степами широкими, здолав безліч непрохідних боліт, залишив за спиною чимало рік, морів і безбережних океанів, поки не зносилися його чоботи. Тоді він пішов босоніж, і ступні його протерлися до костей. Поповз рачки — і долоні стер. Тоді ліг він на землю й покотився колесом. Довго котився, поки не привела його дорога до низького ґанку. Увійшовши у будинок, запитав Му-Монто:
- чи Далекий шлях до палацу Мого-Хана?
- Я підданий цього хана, — відповідав хазяїн, — і палац його близько.
Увів він у будинок мандрівника й почастував чому міг. Передихнув Му-Монто у доброї людини, оправився від ран і знову став у дорогу збиратися. Отут хазяїн йому говорить:
- Коли запропонує тобі Мого-Хан половину підданих, половину свого золота й срібла, ти скажи: не треба мені підданих, якими я не зможу керувати, не треба мені золота, якого я не зумію перерахувати. Поступися мені краще царівен Агу-Ногон, що сидить на постелі за десятьма фіранками.
Цим часом від Мого-Хана прибула карета, запряжена трьома парами коней. Сіл у неї Му-Монто й поїхав до, що очікував його Мого-Ханові. З радістю зустрів хан дорогого гостя, провів його у палац, де вони бенкетували десять доби, але прошествии яких Му-Монто став збиратися додому. Тоді хан і говорить:
- Побери у мене половину підданих, побери половину золота й срібла.
- Не треба мені підданих, якими я не зможу керувати, — відповідає Му-Монто, — не треба мені золота, якого я не зумію перерахувати. Віддай мені краще царівен Агу-Ногон, нехай вона стане моїм вірним супутником у житті.
- Ти говориш те, про що й говорити не можна! - сказав Мого-Хан. - Ти просиш те, про що й мріяти ніхто не сміє! Але я твій боржник і віддаю тобі царівну, тому що ти врятував мені життя.
Після цього хан подарував молодим пташок із синюватим опереньем, загорнену у золоту хустку, і благословив шлюб. Потім дав жовте щеняти й сказав:
- Коли підете під березами, щеня піймає вам тетерку. Нею ви й утамуєте свій голод. Коли підете під соснами — піймає сокола. Його теж можна з'їсти. Щеня й стане вашим годувальником.
Вислухавши напуття хана, поклав Му-Монто пташок за пазуху, побрав свою дружину Ага-Ногон за руку, свиснув щеняти й відправився у дорогу назад.
Чи Довго йшов Му-Монто назад, не ведене. Знаю тільки, що жовте щеня нічого їм не піймав. Розсердився Му-Монто, праг для острашки покарати щеняти, так не розрахував своїх сил і вбив до смерті. Зовсім розладнався Му-Монто, голодним ліг спати.
А прокинувся ранком і очам своїм не вірить: лежить він на багатій м'якій постелі, у прекрасному палаці, за сімдесятьма фіранками, а поруч дрімає гарна жінка. Злякався Му-Монто, подивувався власній зухвалості, зіскочив з ліжка, напнув на себе свою телячу шубу, оперезався мотузковим поясом і кинувся бігти з палацу.
Виявившись на вулиці, побачив він гарне місто й велике базар. Пішов Му-Монто по базару, а отут голод знову нагадав про себе. Став Му-Монто у торговок калачі відбирати так є. Наївшись, відправився бродити по місту. Бродив, бродив, нарешті й ніч настала, а він не знає, куди голову прихилити, тому що ніхто такого обшарпанця ночувати не пускає.
Забрався Му-Монто у чиюсь стайню, але коні стали його кусати й лягать. Пішов на псарню до собак, ще гірше. Заліз до свиней, і того тошнее. Робити нема чого, відправився на пошуки палацу, у якому переспав минулої вночі. Довго шукав, нарешті знайшов. Увійшов і запитує, чи не можна переночувати. «Можна!» — сказали йому, і Му-Монто ліг у самому темному куті.
Прокинувся ранком, бачить, знову лежить на тому ж широкому ліжку й з тою же жінкою. Знову праг бігти Му-Монто, уже й шубу свою драну схопив, але жінка вирвала її й кинула у піч. Згоріла теляча шуба Му-Монто, один попіл залишився. Тоді Му-Монто й говорить жінці:
- Згляньтеся треба мною, відпустите з миром.
- Як же ти, Му-Монто, своєї дружин не визнав? - розсміялася жінка.
Дивиться Му-Монто, а перед ним — Агу-Ногон, тільки ще краше колишнього стала. Говорить вона ласкавим голосом:
- Моєму чоловікові й паную цих багатих володінь слід облачитися у кращі одяги.
Почав Му-Монто царювати. Ось пішов він одного разу пішки по місту прогулятися. Іде повз базар, а торговки побачили його, говорять привселюдно:
- Дивитеся, дивитеся, так адже це той самий хлопець, який у нас калачі відібрав і приел!
- Що ви! - заперечували інші. - Це ж наш цар!
Поки люди ворожили, приїхав до Му-Монто його брат Алтан-Сегсе. Відправившись оглянути батьківські табуни, він наїхав на велике місто у степу. Послав довідатися, хто царює у місті, йому й сказали:
- Править у цих володіннях син царя Гондола Монто-Хан.
Му-Монто прийняв брата ласкаво, посадив його за багатий стіл, почастував на славу, про здоров'я рідних упорався й з пошаною проводив гостя.
Приїхавши додому, Алтан Сегсе розповів батькові про те, що Му-Монто зробився царем, женившись на прекрасній дочці Мого-Хана. Вислухавши це оповідання, цар Гондол позаздрив синові й розв'язав його погубити. Якийсь час через він послав до Му-Монто своїх слуг і запросив його приїхати до себе. Му-Монто з готовністю погодився. Чемно й поштиво прийняв батько свого сина. Став розпитувати про мандрівку у чужі землі, про царство, що неждано дістався у володіння, про дружину-красуню.
Про усе повідав Му-Монто, нічого не забув, а цар Гондол і говорить йому:
- Коли мій батько, а твій дід умер, я дав йому білого коня й сідло. Ні те, ні інше він не надіслав мені назад. Прошу тебе, з'їздь на той світло, забери сідло, приведи коня.
Робити нема чого, погодився Му-Монто, а потім, побачивши з матір'ю, приїхав додому й розповів дружині про отцовой завданню. Прекрасна Агу-Ногон заспокоїла чоловіка й обіцяла показати дорогу у царство мертвих.
Наступного дня стала вона напутствовать Му-Монто:
- Тримай шлях на північ. На дорозі побачиш великий чорний камінь. Ти підніми його й крикни: «Піди сюди!» Вийде тобі назустріч більша лисиця й скаже: «Тримайся за хвіст!» Випливай увесь час за нею, і ти прийдеш у царство мертвих.
Му-Монто так і зробив. Пішов на північ, наткнувся на чорний камінь, підняв його й крикнув: «Мабуть сюди!» На його заклик вилізла з ями лисиця й сказала: «Тримайся за хвіст!» Узявся Му-Монто за хвіст, і відправилися вони у шлях. Довго йшли, нарешті, опинилися на тому світлі. Були там і своє сонце, і свій місяць, і зірки. Здивувався Му-Монто, побачивши табун коней, які паслися на голому камені, але вовна на них лисніла від жиру. Ледве подалі інший табун пасся у травах висотою по коліно, але коні були настільки худий, що падали на ходу від голоду. Ще далі побачив Му-Монто двох жінок, роти яких були пришиті друг до друга суворими нитками.
- Що з ними, нещасними, трапилося? - запитав Му-Монто.
- Коли дійдемо до мети, твій дідусь відповість тобі, — сказала лисиця. Та вони відправилися далі.
Ідуть і бачать великий казан з киплячою смолою, а у ньому чиновники й шамани варяться. Обочь дороги лежать чоловіка, зв'язані по руках і ногам. Поруч коштують нагие жінки, що обіймають сукуваті поліна. Не перестаючи дивуватися, пройшов повз них Му-Монто й побачив ще двох жінок, одна з яких при всій своїй бідності була щаслива, а інша при всьому достатку майже вмирала голодною смертю. Чудеса, та й годі!
Нарешті прийшли до діда. Му-Монто говорить йому:
- Мій батько, а твій син, цар Гондол, послав мене забрати коня із сідлом, на якій він відправив тебе із царства живих у царство мертвих.
- Друга не проженеш, через піч не перескочиш! - відповів на це дід і пішов з онуком до виходу із царства мертвих. Коли вони прийшли до того місця, де сиділи дві жінки, з яких одна нічого не мала, а жила у достатку, інша ж усе мала, але ледь не вмирала від голоду, Му-Монто й запитує діда:
- Чому настільки несхожі долі цих жінок?
Тоді дід відповідає йому:
- Перша жінка була бідна у країні живих, але всім, що мала, ділилася з нужденними, а тому й не має потреби тепер ні у чому. Друга ж була скупа, хоча й багата, а за кожним словом повторювала: « У мене, бідної, нічогісінько немає! Хоч лягай і з голоду помирай!» За це вона й приречена тепер на вічний голод, а замість тютюну — курити їй торішній попіл.
Пішли вони далі й прийшли до того місця, де нагие жінки обіймали поліна. Му-Монто й запитує:
- Тому ці жінки так страждають?
- У країні живих вони були не вірні своїм чоловікам, — відповідає дід, — і вели занадто вільне життя.
Пішли вони далі й прийшли до людей, зв'язаних по руках і ногам. Знову Му-Монто запитує діда:
- За які гріхи вони так страждають?
- За те, — відповідає дід, — що у країні живих займалися злодійством.
Пішли вони далі, і прийшли до того місця, де у казані зі смолою кипіли чиновники й шамани.
- Чому вони варяться у казані? - запитує Му-Монто.
- Чиновники — за те, — відповідає дід, — що пригноблювали бідних, хабарничали й суди неправі вершили. А шамани — за те, що навмисно людей залякували, виманюючи побільше грошей.
Після цього пішли вони далі й виявилися у того місця, де жінки були пришиті друг до друга.
- Чому зшиті суворими нитками роти цих жінок? - запитує Му-Монто.
- За те, — відповідає дід, — що у країні живих займалися кляузами, ссорили народ, обмовляли на чесних людей і лестили заради своєї вигоди.
Після цього вони підійшли до табуна коней, пасшихся на рясних пасовищах, але, що виснажували до крайності.
- Як таке могло трапитися? - запитує Му-Монто.
- Недбайливі хазяї заморили цих коней у країні живих так, що вони дотепер не можуть увійти у тіло.
Пройшовши ще небагато, підійшли дід з онуком до табуна коней, пасшихся на голих каменях.
- Тому ж ці коні гладкі й доглянуті? - запитує Му-Монто.
- Тому, — відповідає дід, — що у країні живих вони належали добрим хазяям, які годували їх добре, а тому вони й у країну мертвих прийшли гладкими.
За розмовами вийшли дід з онуком із країни мертвих і прийшли у країну живих. Тоді дід віддав Му-Монто коня із сідлом і сказав:
- Відведи своєму батькові цього коня й скажи, що він сам скоро до мене подарує.
Після цих слів він зник, начебто його й не бувало, а Му-Монто привів до батька білого коня й передав слова діда. Від цих слів цар Гондол прийшов у великий страх, але виду не подав, подякував синові за повернутого коня під дорогим сідлом, а потім і говорить:
- Коли ти був ще маленьким, я робив жертвопринесення Есеге-Малану. Тоді я не пошкодував великого барана й дев'яти звіриних шкір. Але Есеге-Малан забув про мене й не виконав ні одному мого прохання. Сходь до нього, забери великого барана й дев'ять шкір.
Робити нема чого, погодився Му-Монто й, вилучивши голову, поїхав додому. Заспокоїла його Агу-Ногон і обіцяла допомогти піднятися на небо. На інший день став Му-Монто у шлях збиратися. Тоді дружина прив'язала до його плеча три мотки червоних шовкових ниток, змахнула рукою — і став Му-Монто підноситися на небо. Цілих три місяці тривав його шлях. Нарешті здався палац Есеге-Малана. Увійшов Му-Монто у палац і говорить Есеге-Малану:
- Мене послав до тебе мій батько, цар Гондол. Коли я був ще маленьким, то по обрядах нашої віри батько приніс тобі у жертву великого білого барана й дев'ять звіриних шкір. Усе це він просить тепер назад.
- Через три дні твій батько одержить необхідні речі, — відповів на це Есеге-Малан.
Став Му-Монто спускатися з небес. День спускався, іншої, на третій день бачить: ударила блискавка у палац пануючи Гондола, прогримів громом Есеге-Малан, а коли усе стихло — ні палацу, ні батька не виявилося на колишньому місці. Тільки мати свою, живу й непошкоджену, побачив Му-Монто на пагорбі. Забрал її син, привіз до себе, познайомив з молодою дружиною, і зажили вони щасливо, турбот не знаючи.